ВійнаПублікації

Анастасія Бугера з Ізюма: п’ять місяців окупації та хлопець у полоні

Збройні сили України 10 вересня заявили про звільнення міста Ізюм, що на Харківщині. Місто було окуповане російськими військами понад пів року. 

Поки журналісти і правозахисники не отримали вільного доступу до звільнених територій Харківщини, журналісти МІПЛ поспілкувалися з 21-річною Анастасією Бугерою, яка прожила в Ізюмі впродовж 5 місяців окупації. Саме там дівчина дізналася, що її хлопець, захисник «Азовсталі», опинився в російському полоні. 

Про тотальне знищення цивільних будинків, звірства росіян, намагання сховатися від них у дивані та власну боротьбу за звільнення хлопця — далі в історії Анастасії. 

«Перші обстріли були по цивільних будинках та супермаркету»


Цього літа Анастасія Бугера мала б закінчити навчання в харківському університеті та на військовій кафедрі, де вона вчилася на факультеті офіцерів запасу. Взимку цього року дівчина приїхала до батьків в Ізюм на канікули. Трохи затрималась із поверненням до Харкова — тоді був зимовий сплеск ковіду. Тому саме в Ізюмі її застала війна.

Анастасія Бугера, мешканка Ізюма на Харківщині. Фото з її сторінки у фейсбук

Кілька днів родина Анастасія допомагала військовим та цивільним мешканцям — готували їжу, розносили продукти. 

В ніч на 28 лютого Ізюм вперше масовано обстріляли. Того дня Анастасія святкувала свій день народження.

«Стріляли не по військових об’єктах, а по будинках цивільних мешканців та супермаркету», — уточнює дівчина. 

Кілька тижнів після того росіяни бомбардували Ізюм з літаків. Анастасія каже: менш ніж за годину нараховувала понад десять вибухів авіабомб.

З 3 березня місто опинилося без води, газу, світла та опалення та під тотальними обстрілами російських військ.

«З усієї родини вижив лише 4-річний хлопчик»


Майже все місто, каже Анастасія, жило переважно в підвалах — ховалися від російських обстрілів. Проте щоразу навіть похід у підвал міг стати останнім. 

«Одна родина під час обстрілу переходила з будинку в підвал. Вони не встигли добігти і вся родина загинула. Вижив лише хлопчик 4-х років. Він залишився без мами, сестри, бабусі та дідуся», — розповідає Анастасія Бугера. 

Люди, каже вона, не знали, чи доживуть до наступного ранку.   

Одного разу місцевим жителям вдалося привезти в Ізюм хліб і борошно зі Слов’янська. Тоді зібралася велика черга по хліб. І, за словами Анастасії, росіяни вдарили «Градами» по цьому місцю: «Знаю, що було багато загиблих і поранених».

Хлопець Анастасії Костянтин обороняв Маріуполь. Фото з її сторінки у фейсбук

Згодом місцеві жителі знайшли місце, де ловив мобільний зв’язок. Саме тоді дівчина дізналася, що її хлопець, захисник «Азовсталі» опинився в полоні: «Мені було надзвичайно боляче, хотілося кричати».

«Ховалася у дивані, щоб просто вижити»


Коли росіяни окупували частину Ізюма, вони почали обходити будинки місцевих мешканців.    

«Я змушена була ховатися, — говорить Анастасія Бугера. — Ховатися у своїй країні, у своєму будинку. Бо після звірств у Бучі та Ірпені було дуже страшно. Я ховалася в дивані, щоб просто вижити».

Крім фізичного знищення, російські військові знущалися з людей, обмежуючи їм доступ до життєво необхідних ліків. Дозволяли видавати мешканцям лише по 5 таблеток. Дідусю та бабусі Анастасії цього вистачало лише на кілька днів.

Обстріли цивільного сектору тривали, за деякий час один із російських снарядів впав навпроти будинку Анастасії. Цей снаряд лежав там місяць, доки не приїхали російські сапери. Сказали, що підриватимуть.

«Мої батьки спитали, чи треба сховатися в укриття. Вони кажуть: “Ні, не треба”. А потім стався потужний вибух. Вибуховою хвилею вибило наше вікно і я отримала поранення, мені посікло ногу, дивом не пошкодило артерію», — розповідає дівчина. 

Першу допомогу їй надавала знайома медсестра, бо йти по допомогу до росіян, які контролювали лікарню, було небезпечно.  

Після виїзду з-під окупації почалася боротьба
за звільнення хлопця з полону


Після п’яти місяців пекла окупації Анастасії вдалося вирватися з Ізюма. Тоді евакуацію людей організовував «Червоний хрест». 

«В один із днів, — каже Анастасія, — я зрозуміла, що вже не можу тут перебувати, жити в страху, бачити обличчя росіян, бачити ці прапори “ЛНР” та “ДНР”. Виїхати можна було лише через Печенізьке водосховище. Туди мене довезли батьки. Я пішки перейшла через дамбу і на іншому боці людей забирав на автобусах Червоний хрест».  

Потрапивши на підконтрольну Україні територію, Анастасія почала боротися за можливість отримати бодай якусь інформацію про свого хлопця.

Хлопець Анастасії потрапив у після так званої евакуації з Азовсталі. Фото з її сторінки фейсбук

За її словами, Костянтин на початку повномасштабного вторгнення був у Маріуполі. Тоді його підрозділ тримав оборону на металургійному комбінаті імені Ілліча. Частина військових там потрапила в полон, але Костянтину вдалося перебазуватися на «Азовсталь». Там він був деякий час, поки всіх захисників заводу не забрали в полон з гарантією обміну та збереження життя. 

«Як показує теракт в Оленівці, жодні гарантії Червоного хреста не діють», — констатує Анастасія. 

Зараз вона змогла лише отримати підтвердження, що її хлопець є в списку полонених і, ймовірно, перебуває в «Оленівці» — колонії № 120 у Донецькій області. 

«Останній раз ми з ним говорили 24 квітня. Він надіслав свої фото та відео. Писав, що все буде добре, тримаємось, що повернеться», — говорить Анастасія. 

Дівчина додає, що намагається привернути увагу міжнародної спільноти до теми захисників «Азовсталі», але поки це не дає результату. Її хлопець, як і сотні інших військовополонених, перебувають у російському полоні. 

Артур Пріхно, МІПЛ

—————

Матеріал підготовлено Медійною ініціативою за права людини за підтримки Української Гельсінської спілки з прав людини

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button