Були цивільними – стали полоненими: історії затримання колишніх військовослужбовців із Донецької області
Перший у 2023 році обмін військовополоненими відбувся 8 січня. Тоді звільнили 50 українських захисників, з яких 25 – військовослужбовці Збройних сил України, 13 – нацгвардійці, четверо – прикордонники, троє – представники Військово-морських сил і п’ятеро – тероборонівці. Від початку повномасштабного вторгнення Росії це був 36-й обмін. Загалом додому повернули 1646 осіб. Більшість із них – військові, тоді як цивільних дуже мало. Так, наприклад, за останні три місяці зі звільнених 837 осіб лише 19 – цивільні.
Утім розділення це умовне, бо Росія, незважаючи на те що частина заручників на момент затримання не перебували на військовій службі, називає їх військовополоненими. Логіка РФ, яка не має під собою законних підстав, така: якщо в період між 2014 роком і 24 лютим 2022-го людина проходила військову службу, то в Росії після її захоплення вона отримує статус військовополоненого. Це поза законом, але так воно є.
Команда МІПЛ поспілкувалася з родичами цивільних, яких Росія, всупереч міжнародному праву, називає військовополоненими. Їхні рідні об’єдналися в громадську організацію “Цивільні в полоні” і склали список із 300 осіб, яких РФ незаконно утримує в місцях позбавлення волі.
Звинуватили в зраді “ДНР”, а згодом визнали полоненим
Богдан Тіслак родом із Хмельницької області. Нещодавно йому виповнилося 25 років. З 2016 по 2021-ий служив в армії за контрактом. Про те, як став заручником, розповідає його дружина Ганна Тіслак.
Богдан Тіслак
“Мій чоловік служив у ЗСУ неподалік Маріуполя, тому ми там і оселилися. Після демобілізації у 2021 році Богдан вів цілком цивільне життя, працював вантажником у фірмі “Наша ряба”, – ділиться Ганна.
Як і для багатьох інших маріупольців, повномасштабна війна, розв’язана Росією проти України, стала для родини Тіслаків неочікуваною. З 24 лютого Маріуполь опинився під шквальним ворожим вогнем. Виїхати звідти Тіслаки не змогли, тож залишалися у квартирі на лівому березі Маріуполя. За словами Ганни, жоден снаряд у їхню оселю не влучив, проте осколки побили вікна.
“Ніхто не думав, що буде така війна. Нам довелося жити в нелюдських умовах без світла, води й газу, – говорить Ганна Тіслак. – Ми винаймали квартиру на восьмому поверсі. Було дуже холодно, весь час ходили в чоботах, спали в куртках, шубах. Розтоплювали лід і пили цю воду, готували на багатті у дворі під постійними обстрілами. У нас не було навіть їжі, харчувалися тим, що чоловіку вдавалося знайти у розбитих снарядами крамницях. Виживали, як могли. Була проблема зі зв’язком. У під’їзді на прольоті між восьмим і девʼятим поверхами стояв стільчик. Люди на нього ставали і ловили зв’язок. 22 березня Богдан також встав на стільчик, з’явилася одна паличка на телефоні, тож зміг повідомити своїй матері, що ми живі. Після цього зв’язку вже не було”.
З середини березня Маріуполь, за словами Ганни, опинився під повним контролем російських військ, а 3 квітня Богдана Тіслака затримали.
“До нас додому прийшли представники так званої міліції “донецької народної республіки”. Вони точно знали, до кого йдуть, – переконана Ганна. – Чоловіка примусово забрали на “фільтрацію”, пообіцяли, що до вечора він повернеться. Скрутили йому руки, завантажили в білий бус із написом “АДЧ” (українською розшифровується як адміністративно-чергова частина). Більше він на зв’язок не виходив. Ми взагалі не очікували, що ходитимуть по домах і викрадатимуть людей. Багатьох у Маріуполі так забрали”.
Де Ярослав Ждамаров? Росіяни викрали колишнього кінолога полку «Азов»
Наступного дня Ганна отримала інформацію про свого чоловіка від сусідки.
“Я зустріла її, а вона запитала, чому Богдан не виходить? – згадує жінка. – Відповіла їй, що він не повернувся. Виявилося, що сусідку теж узяли через те, що в неї вдома знайшли якусь куртку ЗСУ, яку її племінник на ринку купив. В армії він не служив. Забрали сусідку й інших людей, тримали їх десь за дитячим садком у нас у дворі, не давали води, не дозволяли ходити в туалет. Вона сказала: “Про твого чоловіка у них вся інформація є на планшеті. Йому все виклали, запитували, чому він далі не служить. Він відповів, що не захотів”. Потім їх повезли в якусь школу в Маріуполі, там заповнювали документи. А ввечері її відпустили”.
За якийсь час Ганна пішла шукати чоловіка. Натрапила на один із блокпостів, який російські окупанти влаштували у Маріуполі. Ті почали знущатися над нею.
“Я всюди по місту ходила, в комендатуру, направляли в школу, але його ніде не було, – ділиться жінка. – Ризикувала, бо йшла по бездоріжжю, де можна було на міну натрапити. Зв’язку не було. Нарвалася на пост. Мене там роздягали, не догола, але це було принизливо. Звинувачували, що я снайперша, сміялися з мене, документи забирали”.
Чоловіка Ганна не знайшла. Згодом у магазині неподалік свого будинку з’явилася можливість заряджати телефони і надсилати повідомлення через вайфай. 10 квітня Ганна повідомити свекрусі, що Богдан зник і що треба подати його в розшук.
Вже у травні пані Тіслак дізналася, що її чоловіка викрали через донос сусіда – літнього чоловіка на ім’я Григорій.
“Цей чоловік заходив разом із представниками так званої “міліції” у закриті квартири, забирав звідти чуже майно. Спочатку вони зайшли у квартиру на першому поверсі. Там жив 19-річний хлопець зі своїми бабусею і прабабусею. Він студент, ніколи не служив, але його хотіли забрати на “фільтрацію”. Бабуся почала плакати, падати на коліна, вмовляти не забирати його. Дядько Гришка відійшов із деенерівцями в бік, сказав їм щось тихо і вони пішли до нас на восьмий поверх. Про це потім моїй сусідці промовилася ця бабуся”, – згадує Ганна.
Каже, що вона і її діти були злякалися, бо то був не перший візит росіян. Ще наприкінці березня до них прийшли троє озброєних чоловіків – чеченці за національністю, з яких лише один говорив російською мовою. Тоді вони сильно налякали старшу доньку Ганни і хотіли застрелити її собаку.
“У нас уже місяць як жив золотистий ретривер, якого ми підібрали. Господар собаки загинув або поїхав, – розповідає Тіслак. – Прийшли чеченці. Це було несподівано. Чоловіків, які жили в будинку, вони змушували роздягатись у під’їзді, дивилися татуювання. Мій чоловік теж роздягався. Потім вони заходили в кожну квартиру. Прийшли й до нас. У цей момент молодша дворічна донька Єва спала, а старша, чотирирічна Мілана, гралася у кімнаті. Чеченці заглядали на балкон, у шафи. У чоловіка була військова форма, але лежала під диваном, чеченці її не помітили. З кімнати вийшла старша донька і, побачивши цих чоловіків із автоматами, дуже злякалася, дивилася на них великими очима і навіть плакати не могла. Той чеченець запитав у неї ім’я, на що вона промовила: “Єва”. Тобто вона настільки злякалася, що навіть сплутала своє ім’я з сестрою. А собака, побачивши їх, почав стрибати, гратися, бо молодий і добрий. Чеченець, що говорив російською, сказав, щоб ми забрали собаку, інакше він його пристрелить”.
Так звану фільтрацію Ганна не проходила. 6 червня разом із дітьми виїхала з Маріуполя на підконтрольну Україні територію.
“Я наслухалася про фільтрацію різних жахів – що роздягають догола, що для перевірок запрошують гінекологів і проктологів. Не знаю, чи правда це, але від них всього можна очікувати. Знайшлися волонтери, які вивезли мене з дітьми без фільтрації. З нами ще старі люди їхали. Вивозили з пересадками. Спочатку їхали лісосмугами до траси. Там нас пересадили в іншу машину. Їхали до Мелітополя, а звідти вже автобусом – на вільну територію. З собою провезла посвідчення чоловіка про участь у бойових діях. На щастя, прискіпливо нас не перевіряли. Заглядали в транспорт, а там тільки старі, діти і жінки. Чоловіків, окрім водія, не було”, – розповідає Ганна.
Опинившись на підконтрольній Україні території, вона почала активні пошуки свого чоловіка. Шукала його через інтернет, писала звернення до різних інстанцій, в тому числі на окупованій території.
Богдан Тіслак на скріншоті відео з Оленівської колонії №120
“Я уклала договір із адвокатом, для того щоб з’ясувати, де мій чоловік, адже я не знала, чи він живий взагалі. В інтернеті знайшла фото і відео, на яких побачила свого Богдана. Виявилося, що вони зроблені в Оленівській колонії. З соцмереж дізналася, що в середині травня його перевели в Донецьке СІЗО. Почала всюди писати в так звану “ДНР”. Відповіли, що з 1 липня він перебуває в Калінінській виправній колонії № 27 м. Горлівка. З’ясувалося, що окупаційна влада порушила проти нього кримінальну справу, вважаючи його зрадником “ДНР”, оскільки той був учасником АТО. Його взяли під варту. Згодом запобіжний захід скасували, натомість чоловіку надали статус полоненого. В листі від так званого “уповноваженого з прав людини “ДНР” зазначено, що такий статус виникає з моменту затримання на строк не менше 10 років і що той факт, що моєму чоловіку не висунуто звинувачення, не скасовує статус полоненого і не є підставою для його звільнення”.
Фрагмент відповіді на звернення Ганни Тіслак
«На блокпосту в Мангуші окупанти викрали мого сина. Сказали, відвезуть на фільтрацію»
“Ходили по людях зі списками тих, хто в минулому служив у ЗСУ”
35-річний Олексій Галевич потрапив у заручники російських окупантів під час зачистки селища Донське Волноваської міської громади, що розташовано за 56 км від Донецька. Сталося це 2 квітня 2022 року. Про історію затримання розповідає Галина Мирошниченко, сестра Олексія.
Олексій Галевич
“26 – 27 лютого у Донське зайшли окупаційні війська. Звідти гатили по Волновасі. У відповідь прилітало і в Донське. Було багато пострілів. Мій брат зі своєю родиною переховувався у цей час у підвалі свого будинку”, – говорить Галина.
За її словами, зв’язок із братом зник на два тижні. Потім відновився, але оцінити обстановку в селі брату було складно.
“На момент повномасштабного вторгнення в Україну він був цивільною людиною. Працював на залізниці у воєнізованій охороні, супроводжував вантажні потяги. З липня 2019-го по грудень 2020 року служив в армії, зокрема в зоні проведення ООС. Після демобілізації повернувся працювати на залізницю. Разом із дружиною мали бізнес – продуктовий магазинчик. Коли почалися бойові дії, місцеві розграбували цей магазинчик. Брат хотів виїхати з родиною, але через відсутність інформації не міг визначитися, як і куди їхати. 2 квітня окупаційна влада почала зачистку села, – ділиться Галина. – Вони ходили по людях зі складеними списками тих, хто в минулому служив у ЗСУ. Прийшли до брата представники “народної міліції”. Четверо, з автоматами. Це було 2 квітня близько 12 години дня. Забрали його до школи, де допитували. У брата була куртка, в ній був паспорт, техпаспорт на автівку, гроші, телефон – все це забрали. Казали, що якщо брат не брав участі в бойових діях, не тримав у руках автомат, не воював, то за місяць його відпустять. Того ж дня Олексія вивезли до Новоазовська. Селище зачищали два дні, за які вивезли близько 50 осіб. Зі школи хлопців виводили з замотаними скотчем руками. Пізніше представники “міліції “ДНР” приходили знов, ходили по дому (у нас приватний сектор), по прибудовах, речі не перевертали, але перевіряли телефони у всіх, хто там живе”.
Майже місяць родина нічого не знала про долю Олексія Галевича. Згодом через знайомих, яких теж забирали на “фільтрацію”, дізналися, що чоловіка утримують в Оленівській колонії.
“Нам сказали, що туди можна поїхати і дізнатися, чи він там, – згадує Галина. – 10 травня батьки поїхали в Оленівку, де підтвердили, що він у колонії. Батьки залишили йому передачку. За тиждень вони знову приїхали, а їм сказали, що його вже там немає, що вивезли до Донецька. Ми писали листи в різні структури так званої “ДНР”. На один із них відповіли, що Олексія утримують у Донецькому СІЗО в статусі військовополоненого. Повідомлялося, що йому інкримінують участь у терористичній організації ЗСУ, участь у терористичній операції та щось інше. В залежності від того хто відповідав, статті звинувачення вказували різні. Але основною була стаття про участь у терористичній організації ЗСУ. Писали також, що йому загрожує 10 – 15 років позбавлення волі”.
Натомість у самому СІЗО Донецька рідним повідомляли, що Олексія Галевича у них немає.
“Так було десь три місяці – жодної інформації про брата. А потім ми знову письмово звернулися до цих “органів “ДНР”. І 11 серпня отримали відповідь, що він утримується в колонії Горлівки, що обвинувачення за статтями зняті і тепер він має статус військовополоненого. Ми отримали вже кілька листів від Олексія. Збирали туди гуманітарку, бо у нього і тих, хто з ним сидить, ні одягу не було, нічого”, – розповідає Галина Мирошниченко.
Маріупольця Олексія Охременка як колишнього учасника АТО затримали на блокпосту селища Мангуш
“Я чекала, що мій брат їхатиме з Маріуполя 23 березня. Тоді відкрили коридор. Виїзд із Маріуполя на Василівку, на Запоріжжя був тільки через Мангуш. Десь об 11-й години я йому зателефонувала, але відповіла чужа людина, яка передала телефон братові. Брат сказав, що він у райвідділі в Мангуші. Я все зрозуміла, бо він у мене колишній атовець, учасник бойових дій у 2015-2016 роках”, – розповідає Наталія Рябушка, сестра Олексія Охременка.
На момент затримання чоловікові виповнилося 32 роки. У Маріуполі він займався родинним бізнесом, працював у магазині.
Олексій Охременко
Наступного разу Наталія почула брата 26 березня. Він зателефонував їй лише на пару секунд, за які встиг сказати, що перебуває в Донецьку, де його перевірятимуть.
“5 квітня мені зателефонували сторонні люди і повідомили, що брат сидить в Оленівській колонії. За місяць знову зателефонували якісь незнайомі люди, повідомили, що робили передачки своїм рідним в Оленівці і що їм передали аркуш із написаними на ньому номерами телефонів, на які треба зателефонувати і сказати: “Ми живі і здорові”. На цьому аркуші був мій номер телефону. Більше жодної інформації не було”.
Наступного разу звістку про брата Наталія отримала в серпні.
“У липні з Оленівки звільнили велику кількість волонтерів. Вони створили у соцмережах групу “Оленівка. Пошук полонених”. 27 липня я надіслала їм фото свого брата, написала прізвище. На початку серпня мені відповіли, що він був там до травня. А потім групу людей, в тому числі Олексія, перевели в Донецьке СІЗО. Два місяці тому наша родина направила запит до так званих “мінюсту “ДНР”, “генпрокуратури” і “омбудсмена “ДНР”. Всі ці три структури відповіли, що Олексій перебуває в Горлівській колонії. Стосовно нього провели перевірку, йому інкримінували статтю 229 “кримінального кодексу “ДНР” (терористичний акт), яку потім скасували, а Олексію надали статус військовополоненого, оскільки після 2014 року він служив у Збройних силах України. Дозволили листуватися і передавати речі”, – говорить Наталія.
За цей час родина отримала від Олексія три листи, в яких він висловлює надію на обмін, повідомляє, що разом із ним у колонії перебувають інші учасники АТО, поліцейські.
Р.S. МІПЛ продовжує документувати факти незаконних затримань цивільних українців російськими військовими, утримання їх у вʼязницях, а також інші факти воєнних злочинів, скоєних Росією і її представниками під час агресії проти України
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження” у межах проекту “Українці в полоні: експертна підтримка держави та родин полонених”. Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково збігається з позицією Міжнародного фонду “Відродження”.
