збройний конфліктПублікації

«Дали підписати, але не прочитати — можливо, це був мій смертний вирок»

Запорізька журналістка про життя в окупації, затримання та тримання в ізоляторі у Старобешевому

Ірину Дубченко росіяни затримали в окупованому наприкінці лютого селищі Розівка Запорізької області. Їй погрожували народним судом у Донецьку та відбуванням покарання на території Росії.

Ірина Дубченко

Врятувати рядового айдарівця


Ірина Дубченко переїхала з Запоріжжя разом із маленькою донечкою ще в 2020 році – доглядати паралізовану бабусю. На початку лютого 2022-го мама Ірини забрала дитину до себе в Запоріжжя. Тож коли 4 березня в село зайшли російська армія та контрольовані нею представники терористичних угруповань т. зв. «ДНР», дитина була в безпеці. Натомість Ірина виїхати з окупації вже не могла.

Вона згадує, що спочатку, 27 лютого, в Розівку зайшли українські військові, приблизно дві тисячі. Серед них були поранені. Частина техніки — розбита. 2 березня в селі розпочалися бої. «Сили були нерівні, з’явилося багато загиблих та поранених, наші військові були змушені відступити», — розповідає Ірина.

На той час у селі вже не було ані мобільного зв’язку, ані електрики. Харчі швидко закінчувалися, місцеві магазини були розграбовані. Жителі намагалися допомагати одне одному, обмінювалися продуктами. Згодом Ірина дізналася, що в селі залишилися поранені українські військовослужбовці.

«Я дізналася про місце перебування одного. У будинку, де він переховувався, не було опалення, а на дворі — мороз. У моєму ж будинку було пічне опалення, залишалися ще якісь продукти, тому вирішила забрати його до себе», — продовжує Ірина.

Військовослужбовця, якого Ірина взялася рятувати, звати Сергій, він виявився бійцем батальйону «Айдар». Під час бою отримав важкі поранення — перелам ноги, осколкове поранення стопи, наскрізне поранення правої руки. Везти чоловіка в лікарню було ризиковано. Медичну допомогу довелося надавати в будинку, без електрики і з мінімальним набором медикаментів. У селі залишалися лікарі, які змогли оглянути бійця, він почав одужувати.

Ірина розуміла, що одного дня до її будинку можуть прийти представники окупаційної влади, тож домовилися з Сергієм, що вони — подружжя.

«Надалі ми хотіли знайти можливість вивезти його з міста, — розповідає журналістка. — Від Розівки до Запоріжжя — 180 км. Але на цій дорозі розташовано 50 блокпостів. На кожному з них чоловіків ретельно перевіряють: роздягають, шукають татуювання, сліди від стрільби, поранення. І хоча в Сергія були поранення, ми все одно придумали план, як його безпечно вивезти. Утім не судилося — 26 березня до мого будинку все-таки прийшли».

Ірина переконана, що її здали місцеві колаборанти, які з перших днів окупації перейшли на бік Росії.

Люди у військовій формі з написами «ДНР» увірвалися з автоматами, змусили Сергія роздягнутися.

«Вони побачили його поранення. Я намагалась сказала, що він їхав із Волновахи, там отримав поранення, але мені грубо наказали замовкнути. Зрештою Сергія забрали. Я не знала, що робити. Зняла з себе всі золоті прикраси, зібрала всю готівку, що мала, і побігла в “комендатуру”. Хотіла його викупити. Утім Сергія там не було. Я пропонувала гроші — їх не взяли. Натомість сказали, що знають про мою допомогу українській армії і що я журналіст. Пригрозили мене затримати. Я не думала, що все так серьезно. Просила обміняти мене на нього. Мені відповіли: “Тільки спробуй взагалі вийти з дому, за дві години приїдемо — поговоримо”, — згадує Ірина. — Я бігла додому, не знала, що робити. Телефонувала в поліцію, СБУ — ніхто не відповідав. Подзвонила своїй сестрі, яка не знала, що я переховувала військового. Вона сказала сховатися і чекати. Але я не могла покинути бабусю, та й взагалі була переконана, що мене знайдуть».

«Їх цікавила зброя»


Щойно Ірина повернулася додому, по неї приїхали. Їй сказати вийти у двір на розмову. Телефон і паспорт залишилися в будинку.

«Бабуся лежала в хаті. Електрика в селі уже з’явилася, тож світло було ввімкнене. Хату я не зачиняла, думала, що вийду лише на певний час. Запитала, де Сергій. А вони: “Хочеш його побачити?” Я відповіла ствердно. Мене посадили в машину — білу “Ниву” зі знаком “Z” — і поїхали… на два тижні», — згадує жінка.

Ірину привезли до «комендатури» в селищі Нікольське Донецької області, що за 20 км від Розівки. Там вона побачила Сергія.

«Його мені показали двічі. Перший раз — перед його допитом, він був у кайданках, побитий. Другий — після допиту: сидів у кріслі, я зрозуміла, що встати з нього уже не може, по його обличчю було добре видно, як його допитували».

Ірину теж повели на допит. 

«Я думала, що зі мною поговорять і відпустять. “Комендант” поводив себе нормально, запитав, чи курю, навіть пропонував узяти сигарети з собою. Я відмовилася. А виявилося, що він знав, куди мене відвезуть».

Потому Ірину посадили в машину. Привезли до будівлі місцевого райвідділу поліції, там влаштували ще один допит в стилі “хороший-поганий поліцейський”. 

«У мене взяли відбитки пальців, сфотографували. Дали підписати документ. Я просила, щоб дали прочитати — раптом я сама собі смертний вирок підписую, але прочитати його не дозволили. Якщо чесно, психологічно було важко. Автоматом штовхали в спину. Не знаєш, що в того наглядача в голові — чи може він мене просто так вбити?! Ніхто ж не знає, де я. Для всіх я просто зникла, — розповідає Ірина. — Далі ми спустилися на перший поверх. Мені наказали зняти шнурівки зі взуття. Відчинили камеру. Це була кімната з гратами на вікнах. А в ній — 17 чоловіків. І я єдина жінка. Згодом сюди привезли ще двох. Одного пораненого, другого — п’яного».

Ірина ночувала в камері. Зранку її знову повели на допит: «Хотіли знати, де захована зброя, але я їм не могла нічого розповісти. Мені сказали, що тоді я їм не цікава, мене переводять у Старобешеве. Я просила повернути мене додому, адже там у мене паралізована бабуся, що вона голодна, що в хаті холодно. Але мене ніхто не слухав. Я обіцяла не виходити з дому. Мені сказали: “Це у вас є таке поняття, як особисте зобов’язання. У нас такого немає, тому ти їдеш у Старобешеве”».

Військові, які утримували Ірину, вважали, що вона дружина бійця батальйону «Айдар», тому дали їй позивний «айдарівка», весь час тільки так до неї і зверталися.

«Коли нас саджали в автобус, аби перевозити в інше місце утримання, військовий, який мене вів, ледь руку мені не зламав, коли почув, що я дружина айдарівця. Я сказала, що мені боляче, а він відповів: “Це тобі боляче? Ви розстрілювали в Донецьку наших дітей”. Тоді я зрозуміла, що розмовляти з цими людьми марно», — говорить Ірина Дубченко.

«Добре, що без клопів у матрацах»


Старобешеве — районний центр Донецької області, розташоване за 30 км від Донецька. Там Ірину утримували в ізоляторі тимчасово утримання. Це триповерхова будівля, два верхні поверхи — райвідділ, нижній — підвал, розділений на вісім камер. Чоловіків та жінок тут утримували окремо.

«Камери десь по 12 квадратних метрів — ми з дівчатами приблизно виміряли. Два металеві ліжка, металевий стіл, прибитий до підлоги. Матраци просто жахливі, у хлопців у камері, ще й блохи і клопи жили в цих матрацах, тому нам іще пощастило, — згадує колишня затримана. — Туалет, раковина, а над туалетом — камера відеоспостереження. Коли мене тільки привезли, в камері нас було троє, а потім було вже восьмеро. Ми спали по троє на ліжку, хтось — на столі».

У камері з Іриною були цивільні жінки, деяких затримали, тому що були дружинами військових, інших — за волонтерську діяльність. Фізичного насилля до них не застосовували, а от із жінками-військовослужбовицями поводилися жорстоко.

«Їх били дуже. Серед них була жінка-кухар, її побили дуже сильно. Привезли також побиту дівчину-поліцейську. Як згодом зʼясувалося, це зробила деенерівська “міліціонерка”, яка колись навчалася зі своєю жертвою в одному університеті. Била зі словами: “Це вам за наш Донецьк”», — каже Ірина.

Ірину Дубченко звільнили 11 квітня. Наразі розкрити деталі свого порятунку вона не може з міркувань безпеки. Лише додає: «У мене з 2014 року дуже багато друзів серед військових. У Розівці ми годували їх варениками з вишнями і вареною кукурудзою. Після мого затримання сестра попросила допомогти їх із моїм розшуком».

———

Матеріал підготовлено Медійною ініціативою за права людини за підтримки Української Гельсінської спілки з прав людини.

Related Articles

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button