Send Lette
Насильницькі зникнення

Дев’ять місяців російського полону. Історії трьох українців, викрадених окупантами на Київщині

Російські війська під тиском Збройних сил України відступили з Київської області наприкінці березня, але до того встигли вивезти кілька сотен цивільних, яких звинуватили у допомозі українській армії. Більшість із них утримують у СІЗО на території РФ.

МІПЛ розповідає історії трьох цивільних, яких росіяни викрали дев’ять місяців тому.

Асфальтна дорога серед засніженого лісу веде до новоствореного мініводосховища на місці русла річки Ірпінь, яка широко розлилася внаслідок підриву Козаровицької дамби в перші дні війни у лютому цього року. Тут, до моста через Ірпінь, з боку села Лютіж весь березень українська армія відбивала атаки росіян, які наприкінці лютого окупували частину Вишгородського району Київщини – встановили свої позиції у Демидові, Димері, в Козаровичах, Катюжанці і далі на північ. Місцеві жителі кажуть: окупанти принесли багато болю і біди. Особливо тим, хто втратив своїх рідних, адже російські війська не тільки грабували та погрожували мирному населенню селищ Київщини, але й обстрілювали хати.

Фото зроблене біля дамби

«Крали багато, навіть котів вивозили. А ще вони і вбивали, були розстріли. Багато кого хапали вдома чи на вулиці, кидали в підвали, знущались. Тепер багато наших людей у полоні, у нас їх називають заручниками, бо вони цивільні, а не військові», – розповідає мешканка Демидова Яна Шеремет, її батька російські військові викрали в Димері, а згодом вивезений до Росії.

Мешканка Демидова Яна Шеремет

Вийшов у магазин і не повернувся. Викрадення мешканця Димера Сергія Хроленка

Страшний перший день війни Сергій Хроленко, 52-річний співробітник меблевого виробництва, зустрів у своєму будинку в Димері, де він мешкав із дружиною Жанною. Донька Сергія Яна розповідає: «Брат Артем подзвонив мені вранці 24 лютого, сказав, що почалася війна, треба виїжджати. Я поїхала до Димера поговорити з батьками, намагалася вмовити виїхати, утім вони не захотіли. Батько сказав, що все буде добре, навряд чи хтось буде сюди лізти та вбивати людей».

Сергій Хроленко

Яна не полишала спроб умовити батьків виїхати. Сергій до прохань дочки довго не дослухався, а потім сказав, що, може, почне збиратися, аби виїхати. Вже 26 лютого російські війська перебували на території Димера, Демидова та сусідніх Козаровичів. На дорогах з’явились їхні блокпости. Того ж дня Сергія Хроленка росіяни взяли у полон.

Фото з Демидова

«Мені зателефонувала мама, спитала, чи не дійшов до мене в Демидів батько. Я сказала, що ні, бо попередньо ми домовлялись, що я їх зустріну на дорозі. Мама розповіла, що батько начебто пішов до магазину, який ще працював, після чого він планував зайти по маму та йти разом до мене. Але з магазину він не повернувся», – каже Яна.

Вона знайшла свідка Олександра (однокласника Сергія), який бачив, як по Димеру йшла важка російська техніка, і росіяни почали гукати Сергія Хроленка, щоб той підійшов до них.

«Він нібито сказав росіянам, що йде додому. Вони ж кинулись його бити, затягнули в БТР та кудись повезли», – розповідає Яна, яка довгий час перебувала в окупованому Демидові та шукала викраденого батька. Під час цих пошуків дівчині стало зрозуміло, що батька, напевно, десь утримують. Димером і Демидовим у березні активно ширилися чутки, що росіяни хапають українських чоловіків, зв’язують їх і тримають на території підприємства «Вікналенд». Щоправда, в окупантів було ще одне місце утримання полонених – ливарний цех в Димері, або ж як його називають місцеві – літєйка. Хто з полонених і де перебуває, на той час не знав ніхто.

Фото з Демидова

Аби звільнити Сергія з полону, його донька Яна почала шукати контакти росіян, які б, можливо, погодилися віддати Сергія за гроші або в обмін на автомобіль. Так Яна вийшла на колаборанта Олександра Харченка (пізніше затриманий СБУ), який у березні став неформальним старостою Димера і був у тісних стосунках із російськими командирами.

«Я з Харченком поговорила, він обіцяв дізнатися про батька, потім повідомив: «Він у нас, його взяли за погану поведінку», – розповідає Яна. За її словами, Харченко пообіцяв, що батька звільнять 19 березня. Проте в цей день він не повернувся, а свідок, якого знайшла Яна, пізніше повідомив, що 19 березня Сергія Хроленка вивели з місця утримання. Більше його там не бачили. Кілька разів його донька ходила до росіян – намагалась добитися його звільнення. Проте окупанти не звертали увагу ані на неї, ані на інших мешканців Димера, які теж приходили до зайнятого військовими приміщення сільради з надією отримати інформацію про своїх викрадених рідних. Викупити Сергія не вдалося – росіяни не захотіли міняти заручника на автомобіль. «Кожен із родичів, чиї близькі сиділи в полоні, намагався домовитись, але нікому це не вдалося», – констатує Яна. 

21 березня самопризначений голова Димера Харченко разом із російськими військовими вдерлися до хати Сергія Хроленка. «Побили вікна в лазні, розкидали речі, а батьковий одяг вкрали. Тоді ж сусіди мені зателефонували і сказали, що Харченко мене розшукує. Довелось зібратися та піти з Демидова, бо лишатись було небезпечно. Взяла документи, собаку на повідку та й пішки пішла на власний страх і ризик, заховавши телефон у чобіт. Мама з донькою виїхали раніше», – каже Яна.

Спочатку вона вважала, що батька вивезли в Білорусь, бо про це ширилися чутки. Проте пізніше стало зрозуміло, що полонених цивільних росіяни вивезли на територію Росії.

Яна розповідає, що в березні передала усі дані щодо зникнення Сергія Хроленка до Об’єднаного центру з пошуку та звільнення полонених.

«Я передавала дані, але зворотного зв’язку не було – ніхто не повідомляв мені чи мамі, що батько в Росії. Потім навесні я дізналась від одного зі звільнених через обмін, що він чув його прізвище в СІЗО в Брянській області. Я звернулась із запитом до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, у липні мені повідомили: Хроленко Сергій Іванович має статус полон, але місце перебування офіційно не повідомили, навіть не сказали, що в Росії. Свідка, що чув ім’я, я знайшла через соціальні мережі – там його багато хто розпитував, що саме він чув, от він тоді написав, що прізвище батька чув у тому СІЗО, де він перебував», – пояснює Яна. Вона каже, що намагалась зв’язатися з усіма цивільними, яких обміняли, аби дізнатися щось про свого батька. 

«Я запитую не лише про батька, але й про своїх знайомих – Навроцького та Шевченка, теж полонених. Нещодавно вийшла через обмін вчителька Вікторія Андруша, я і її питала. Вона сказала, що прізвища Навроцького та Шевченка чула в Курському СІЗО, де її тримали, а от Хроленка – ні», – каже Яна. Жінка самотужки розшукала та опитала кількох цивільних, які вийшли з російських тюрем через організовані обміни, але лише перший свідок підтвердив місце перебування батька в Брянському СІЗО, інші звільнені цивільні, які теж утримувалися там, сказали, що прізвища Хроленка не чули.

Рідні Сергія сподівалися, що відбудеться обмін і Сергій повернеться додому, але діяли й самотужки.

«Ми знайшли в Росії адвоката, яка погодилась піти до Брянського СІЗО дізнатися щодо батька. Її не пустили навіть на території СІЗО, в якійсь кімнаті перед СІЗО їй сказали: «Тут такого нет». Офіційного документу, що громадянина України Хроленка в них немає адвокату не надали», – повідомляє МІПЛ дочка. Нещодавно вона зареєструвала звернення до Уповноваженого з прав людини в РФ Тетяни Москалькової. Стукати в усі двері стало для дочки полоненого Сергія Хроленка звичною справою. 

Казали люди, що його вбили. Як знайшли у російському СІЗО Василя Волохіна

Фото з Демидова

Димер Вишгородського району Київської області був окупований з 25 лютого по 31 березня. В цьому селищі з населенням близько 7 тисяч осіб окупанти створили два місця для утримання полонених, здебільшого цивільних чоловіків. Загалом у двох приміщеннях промислових підприємств Димера перебувало близько 500 в’язнів. 5 березня до створеної окупантами в’язниці в Димері потрапив димерчанин Василь Волохін – йому 34 роки.

Василь Волохін

Сестра Василя, Анна Штувбейна, розповідає, що брат працював на будівництві, одружений, виховує трьох дітей.

«Того дня 5 березня він дізнався, що будуть якісь обстріли території підприємства «Вікналенд», де, як він знав, росіяни утримували полонених. Він поїхав на велосипеді туди – хотів попередити, аби люди не постраждали. Але там його затримали», – розповідає Анна.

Вона каже, що про зникнення брата дізналась від його дружини Ольги, яка сказала, що хтось бачив, як Василя схопили військові. Анна згадує, що почала телефонувати всім знайомим та друзям, але ніхто не мав інформації. Деякі говорили, що Василя вбили та закопали.

За кілька днів після зникнення брата знайома Анни ризикнула поїхати на «Вікналенд» – запитати про Василя. Їй сказали, що Волохіна вивезли в Гостомель. Відтоді ніякої інформації про його місце перебування не було. Аж раптом після другого обміну військовополоненими, який відбувся 1 квітня, пізно ввечері Анні написала, а потім і зателефонувала жінка Ольга, яка повідомила, що її звільнений через обмін чоловік сидів у російському СІЗО в одній камері з Василем Волохіним. 

«Її чоловік був на реабілітації, проте передав дружині інформацію про кількох українців, які були з ним у СІЗО № 2 міста Новозибков Брянської області. Одним із них був Василь, мій брат. Ольга знайшла мене, сказала, щоб я подала заяву про зникнення в поліцію, я так і зробила. З відділку я зателефонувала Ользі, щоб вона особисто слідчому повідомила про те,  що розповіла мені – щодо місця утримання Василя та свідчень її чоловіка», – каже Анна. І додає: «Я дуже-дуже вдячна Ользі, вона дала надію, що брат – живий».

Василь Волохін з дочкою

За кілька тижнів в Об’єднаному центрі з пошуку та звільнення полонених рідним Василя Волохіна повідомили: Росія підтвердила, що він перебуває в них. «Вони кажуть чекати на обмін. Але коли? Він цивільний, а ми бачимо, що частіше міняють все ж військових», – каже Анна, сестра полоненого Василя. Говорить, що зверталася до різних департаментів і міністерств, телефонувала до міністра Ірини Верещук, а пізніше написала президенту Володимиру Зеленському. «Всюди були, телефонували, писали, всюди дані фіксували. Кажуть і про відкрите кримінальне провадження щодо викрадених цивільних. Обміни, можливо, будуть нові, та не знаємо, чи обміняють Василя. Хочеться вірити, звісно, що він скоро приїде додому до своєї родини», – каже Анна.

Забрали прямо з хати. Затримання Олександра Ярового з села Козаровичі

У Козаровичі Вишгородського району колони російських військ зайшли вранці 26 лютого.

Козаровичі, Вишгородський район

Козаровичі, Вишгородський район

«Вони по головній вулиці йшли, люди повиходили подивитись, а ті на своїх бетеерах сиділи з направленими на нас автоматами і руками махали отак, ніби казали, щоб ми сховалися, йшли геть у двори», – розповідає мешканка Козаровичів Надія Іванівна Ярова. Коли почалася війна, вона була у своїй хаті разом із чоловіком Миколою. А її онук Олександр 2000 року народження, який жив поряд в окремій хаті, продовжував працювати у господарчому магазині в Димері, що неподалік Козаровичів.

Надія та Микола Ярові

«Він мав вивезти товар із магазину, так господар магазину вирішив. І того дня, 2 березня, я знала, що він мав працювати. Аж раптом він не відповів ввечері на дзвінок, вранці 3 березня зв’язку з ним також не було. І в обід не було. Сусідка каже, що десь машина робоча стоїть у селі. Я пішла. Машина стоїть, колеса порізані. А в хаті у Саши базлад, схоже, обшук робили, але нікого там уже не було», – розповідає пані Надія, бабуся викраденого Олександра Ярового.

Олександр Яровий

Вона каже, що онука окупанти забрали прямо з будинку. Сусіди повідомили, що приходили росіяни, ставили всіх хлопців на коліна, з піднятими руками водили по подвір’ю і її онука Олександра.

«Я дізналась, що троюрідний брат Сашка прийшов додому. Він сказав, що військові всіх розпустили, а Сашко лишився вдома. Я шукала, думала, раптом він переховується, але ніде не було, ніхто не знав, де він», – каже жінка. 

Бабуся Сашка Ярового зізнається, що ніхто не думав, що можуть бути викрадення звичайних людей. Пошуки Олександра тривали.

Надія Іванівна Ярова з чоловіком Миколою

«Я довго не знала, де він. Не пам’ятаю, якого числа, але прийшли люди та сказали, що з полону повернувся Сергій Горголь, що він знає про Сашу. Я поїхала на велосипеді з білою ганчіркою до нього додому. Руки в нього були перебинтовані. Він сказав, що Сашу не бачив, але чув його прізвище там», – розповідає Надія Іванівна. Каже, що Сергія Горголя разом із групою чоловіків відпустили – сказали йти додому з піднятими руками. «Це була середина березня. Де вони сиділи, Горголь не знав, чи «Вікналенд», чи ні – очі були зав’язані в них», – каже бабуся Ярового.

За її словами, був ще один свідок, який сказав, що чув прізвище Ярового на місці утримання в Димері. Коли Олександра вивезли з Димера, його бабуся точно не знає. Але думає, що 27 березня він уже був у Брянську.

«Василь Хропун, якого звільнили через обмін, приїжджав сюди вивозити людей під час окупації, то я з ним знайома. Вже після свого звільнення він сказав, що чув прізвище Ярового там, у СІЗО в Брянській області, де його утримували», – додає вона.

За словами жінки, 7 квітня СБУ прийняла заяву про зникнення Олександра Ярового. Заяву подавали і в поліцію, але тоді її не зареєстрували – довелося 19 квітня нову писати. Пізніше мамі Олександра повідомили, що є підтвердження, що Олександр Яровий перебуває в полоні в Росії. Щиро кажучи, ніяких зрушень немає. Добитися від росіян нічого неможливо. Обміну чекаємо вже скільки часу», – каже Надія Іванівна.

У серпні вона отримала від онука Сашка листа. Показує його МІПЛ. Датований 14 квітня лист містив два слова: «Живий. Здоровий». Передати листи з російського СІЗО спромігся Міжнародний комітет Червоного хреста. 

Чекають допомоги від влади та Червоного хреста: як рідні намагаються повернути своїх

У середині листопада відбулася неординарна подія для сімей, які місяцями шукають своїх рідних. За підтримки Димерської ОТГ, голови Володимира Підкурганного та народної депутатки Ольги Василевської-Смаглюк відбувся візит родичів зниклих цивільних із Київщини до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Зустрілися вони і з Уповноваженим ВРУ з прав людини Дмитром Лубінцем.

Рідні Василя Волохіна, Сергія Хроленка та Олександра Ярового були на події. Проте чіткої відповіді на запитання, коли їхніх рідних повернуть додому, не отримали.

«Вони там (у штабі. – МІПЛ) чесно кажуть: «Розумієте, ми займаємось військовими, а не цивільними. Коли на обмін передаються списки і раптом там буде цивільний, то його обміняють». Але ми бачимо, що відбувається – понад тисячу військових обміняли, а цивільних – лише 101 за весь час обмінів», – каже Яна Шеремет, дочка Сергія Хроленка.

За словами Надії Іванівни Ярової, рідним повідомили, що за Женевською конвенцією цивільні – це заручники, нібито їх просто так повинні відпустити, а не через обміни.

«Вони в штабі кажуть, що за цивільних хочуть офіцерів ВС РФ, кажуть, що ніби списки з цивільними подають, а Росія їх не міняє», – каже Надія Ярова. Вона також сумнівається у дієвості процесу обміну, адже цивільних майже не повертають із Росії додому. «Вони нам сказали, що у багатьох заручників вже є якісь вироки в Росії, їм призначили терміни покарання 15 чи 18 років. Але за що?» – не розуміє бабуся Ярового.

Ольга Волохіна, дружина Василя Волохіна, говорить, що надій на швидке повернення чоловіка додому з вуст високопосадовців не звучить: «Нам кажуть, що намагаються вести переговори про обмін всі на всіх, але Росія не погоджується. Єдине що – зараз вони домовляються з МЧХ, аби той зміг організувати передачу листів».

Один із співрозмовників МІПЛ, чий син перебуває в заручниках і бажає лишитися неназваним, повідомив, що деякі родичі викрадених цивільних писали запити до Міноборони РФ. «Звідти приходила відповідь, що громадянина такого-то затримали і утримують у Росії, по кожному проводиться «перевірка щодо причетності до націоналістичних неофашистських формувань», – каже співрозмовник МІПЛ.

Тобто наразі РФ намагається звинуватити українських цивільних – звичайних будівельників, продавців, майстрів, учителів – в участі у військових діях.

«Деяких затримували через фото військової техніки у смартфоні, декого – за татуювання, когось просто тому, що їм здалося, що він може бути координатором ЗСУ», – каже мешканець Київщини.

Рідні цивільних, викрадених росіянами, сподіваються, що українська влада зможе налагодити процес обмінів, цивільні будуть у списках на обмін, а МКЧХ нарешті займеться своєю справою – домагатиметься доступа до місць утримання на території РФ. «Якщо нічого не буде змінюватись, ми готові до більш рішучих дій – навіть мітингувати та перекривати дороги», – каже одна з родичок викраденого з Київської області чоловіка, підкреслюючи, що це лише для привернення уваги до проблеми пошуку та звільнення цивільних заручників.

Медійна ініціатива за права людини та Всесвітня організація проти тортур (ОМСТ) раніше зверталися до Робочої групи ООН щодо насильницьких або недобровільних зникнень через свавільне затримання цивільних на Чернігівщині та Київщині, зокрема й Василя Волохіна.

Наталія Богута, для МІПЛ

Матеріал підготовлено Медійною ініціативою за права людини у рамках проєкту «Hela Sverige Skramlar for Ukraina»

1 Коментар
  • В Козаровичах зник підприємець Очеретянко Дмитро Миколаєвич з дружиною та з робітником свого підприємства Мельников Євген Олександрович. З кінця лютого про них ні слуху ні духу. Якщо знаєте хоть щось повідомте будьласка!!!!

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі публікації
Насильницькі зникнення
Чонгар, Крим, колаборанти, суд і підкуп: як із російської вʼязниці врятували родину херсонців

Рік родина Барчуків із Херсону провела у російському полоні. Першим окупанти затримали Сергія Барчука, 35-річного заступника керівника Головного управління Пенсійного фонду в Херсонській області. Після початку повномасштабного вторгнення Росії він, виконуючи рекомендації згори, почав ховати державне майно, але згодом росіяни влаштували на нього засідку. Після того, як чоловік зник, його родина, взялася ховати те, що Сергій вже встиг винести. Але вони також опинилися за гратами.

29 Квітня 2024

Насильницькі зникнення
Рік російського полону. Як родина херсонців, що хотіла зберегти державне майно, опинилася під “арештом”, але вирвалась на свободу

МІПЛ розповідає історію викрадення росіянами Сергія Барчука, 35-річного заступника керівника Головного управління Пенсійного фонду в Херсонській області, та його рідних, які намагалися захистити державну офісну техніку від російських мародерів, а натомість провели понад рік в окупаційних СІЗО, витримали тортури, знущання і все ж дочекалися свого звільнення. 

22 Квітня 2024

Насильницькі зникнення
Звільніть наших рідних! У Києві вимагають повернути цивільних з полону

У столиці рідні цивільних заручників, колишні бранці РФ, представники правозахисних організацій та Омбудсмена провели акцію на підтримку незаконно утримуваних Росією громадян України. Її організувала ГО “Цивільні в полоні”, яка об’єднує рідних близько 280 цивільних заручників.

10 Квітня 2024

Більше публікацій
Ми у соцмережах
Актуальні публікації
Більше публікацій
СБУ, чат-боти і TikTok: 53 справи щодо війни, за якими радимо стежити наступного тижня

Медійна ініціатива за права людини продовжує відстежувати судовий розгляд справ щодо війни. Щотижня ми публікуємо розклад найрезонансніших судових засідань, розповідаючи про те, де, коли, кого і за що судять.

17 Травня 2024

Війна і правосуддя
Дві справи про захоплення цивільних на Чернігівщині: аналіз роботи адвокатів

Під окупацією Росії села Іванівка та Слобода Чернігівської області були з 5 по 30 березня 2022 року. Там в один день сталося два випадки, справи про які наразі слухає Чернігівський районний суд. Слідство встановило, що в Слободі російські військові Петро Базаров та Євгеній Басов затримали цивільного Віталія Карпенка, схопили його на вулиці, забрали телефон і в магазині били і погрожували вбити. А в Іванівці двоє інших росіян, Микола Будаєв і Файзибек Нематов, напали на подружжя Яцюків — Наталію та Олександра. Військові обшукали їхнє обійстя, погрожували вбивством, тримали жінку в підвалі. Цих чотирьох військових обвинувачують у порушенні законів і звичаїв війни. Справу Будаєва та Нематова суд слухає з травня, а Басова та Базарова — з листопада 2023 року. Обидві — заочно.

16 Травня 2024

Війна і правосуддя
Закликаємо Верховну Раду не приймати законопроєкт № 7033-д, який обмежує доступ до судових рішень

2 травня 2024 року Комітет з питань правової політики Верховної Ради України повторно розглянув та рекомендував проєкт закону № 7033-д до голосування у парламенті. Цей законопроєкт обмежує доступ до інформації та рішень судового реєстру, які становлять значний суспільний інтерес і є важливими для реалізації функцій громадського контролю за діяльністю органів правопорядку.

16 Травня 2024

Більше публікацій