ВійнаПублікації

Голова ОТГ на Миколаївщині Олег Пилипенко: «Росіяни залучили  мене до обміну полоненими»

Наступ на Миколаїв у перші дні повномасштабної війни тривав переважно через села Шевченківської територіальної громади. Росіяни сунули великою кількістю своїх військ і прагнули захопити Миколаїв так само швидко, як і Херсон. 

На шляху їм тоді стали підрозділи Збройних сил України. А ще, як жартує голова Шевченківської ОТГ Олег Пилипенко — інгулецька зрошувальна система. Мережа дренажних каналів значно гальмувала просування, через що українським військовим було простіше знищувати техніку ворога.

Олег Пилипенко. Фото зі сторінки у фейсбук

Олег Пилипенко має військову спеціальність, яка пов’язана з наведенням на наземні та повітряні цілі. Каже: гріх було її тоді не використати.

В усіх населених пунктах громади люди знали номер телефону її очільника, телефонували йому, повідомляли, як рухаються колони росіян, який склад, де вони зупиняються. 

«Перший раз росіяни змогли вистрілити по Миколаєву реактивною артилерією лише 7 березня. Уявіть, скільки всього не доїхало», — говорить керівник громади.

На четвертий день війни диверсійно-розвідувальна група російських військ обстріляли з ручного протитанкового гранатомета автомобіль, де перебував Олег Пилипенко. Обидва постріли не влучили в ціль. Тоді він і не думав, росіяни на нього відкрили полювання.

«Знайшли винного у своїх бідах»


10 березня Пилипенко разом із водієм розвозив гуманітарну допомогу в сірій зоні. Магазини тоді вже не працювали, люди потребували їжі. 

Посвідчення голови громади чоловік із собою не брав, а ось водійські права були з ним. Вони і допомогли росіянам викрити у волонтера з гуманітарною допомогою голову ОТГ.


Олег Пилипенко. Фото зі сторінки у фейсбук

«Щойно вони побачили моє прізвище, — каже Олег Пилипенко, — я відразу отримав удар в обличчя і нас із водієм запакували. Запхнули в «Тигра» і відправили до свого командування, яке ховалося неподалік. Потім дочекалися ночі і завезли в Чорнобаївку. Припускаю, в них було відчуття, що вони знайшли людину, яка проллє світло на причини знищення їхніх колон».

Олега Пилипенка роззули та прив’язали до БТР. Так його везли до аеропорту в Чорнобаївці близько двох годин. Від цього він отримав обмороження ніг.

Відірвана башта танку. Фото Олега Пилипенко

«Мені пообіцяли, що в Чорнобаївці мене «нагріють». І треба сказати, обіцянки дотрималися», — іронічно говорить про свій полон голова ОТГ.

На третій день, каже, був настільки побитий, що майже не міг рухатися — допомагав водій. 

Десантники, які затримали Пилипенка, були готові вбити його, але в їхнього керівництва були інші плани. Багато російських військових, як і українських, тоді потрапляли в полон. «Я ідеально вписався в їхнє уявлення про людину, яка могла б налагодити комунікацію по каналу обміну. Я з президентської партії, входжу до команди голови облдержадміністрації Кіма», — розмірковує Пилипенко. 

«Це був концтабір»


Весь час, поки тривало з’ясування, що робити з головою ОТГ, його тримали в Чорнобаївці і жорстоко били.  

«Це був концтабір. По-перше, там було постійно холодно. По-друге, коли під час допитів я втрачав свідомість, мене обливали холодною водою, тягнули по підлозі в камеру, я залишався в мокрих речах на холоді», — розповідає Пилипенко. 

За мить резюмує: «Це була чорна сторінка в моєму житті». 

16 березня сталося масштабне бомбардування Чорнобаївки. Понад чотири години ЗСУ били по техніці та живій силі росіян. Коли ті зрозуміли, що пересидіти не вдасться, прозвучала команда евакуйовувати штаб. Все, що на той момент могло їхати, залишило територію аеропорту.

Олег Пилипенко говорить, що тоді вкотре попрощався із життям, бо не вірив, що в цій ситуації росіяни думатимуть про полонених. Але їх таки забрали з собою. 

Усього було близько 40 полонених, із яких лише двоє цивільних — Олег Пилипенко та його водій. 

«Військовополонених сортували та відправляли в Крим»


Полонених росіяни перевезли в Нову Каховку. Фізичний стан Олега Пилипенка був важкий, тому його відправили в госпіталь, обладнаний на території районної лікарні — натягнули намети між корпусами. 

Потім голову ОТГ перевели на перший поверх приміщення міграційної служби новокаховської поліції, яку росіяни зайняли під «народну міліцію. 

Військовополонених утримували поряд в гаражах. 

«Їх там допитували, сортували на тих, хто важливий, неважливий, а потім відправляли в Крим. Після Криму — в Росію», — розповідає Пилипенко.

Усіх цивільних, яких росіяни тримали в неволі, чоловік ділить на три категорії. Перша — спіймані в нетверезому стані або порушники комендантської години.

Друга категорія — так звані політичні в’язні. Це здебільшого представники місцевої української влади, зокрема голови територіальних громад. 

«Я там бачив одного голову з Херсонської області, але його недовго тримали. Також там із 16 березня по 1 травня перебував секретар Новокаховської міської ради Дмитро Васильєв», — пригадує Пилипенко. 

Третя категорія — це ті люди, яких затримували за проукраїнську позицію, які були незгодні з окупацією регіону російськими військами. Росіяни ідентифікували їх за відеозаписами з мітингів на підтримку України. 

Утримуваних цивільних залучали до роботи поблизу приміщення, де їх тримали. Вони прибирали територію. Особливо це стосувалося першої категорії затриманих.

Деякий час, каже Пилипенко, у росіян були великі проблеми з логістикою і доставкою харчів для своїх військових, не говорячи вже про полонених. 

Людям із Нової Каховки або з найближчих сіл було легше — рідні передавали їм харчі та засоби гігієни.  

«У мене цього всього не було, бо тоді я не мав друзів чи знайомих у Новій Каховці, — розповідає Олег Пилипенко. — Коли 1 травня у них було щось типу амністії, вони випустили майже 70% цивільних, які утримувалися в цій тюрмі. Ті люди, які сиділи в сусідніх камерах зі мною, почали приносити передачки для мене. Тоді в мене з’явилася зубна щітка, зубна паста, мило, шампунь і навіть бритва».

«Ми налагодили ефективний обмін полоненими»


22 березня росіяни дали можливість Олегу Пилипенку зв’язатися з представником очільника Миколаївської обласної військової адміністрації і повідомити, що він живий і що росіяни пропонують створити канал обміну військовополоненими.

Наступного дня провели перший обмін. Тоді додому повернувся водій Пилипенка Володимир Хваль. 

«Всього в Україні існує два канали обмінів. Перший — це той, про який домовлялися через дипломатичні процедури Київ і Москва. Там міняють велику кількість полонених. Ми ж налагодили другий і також ефективний обмін», — каже голова ОТГ.  

Спочатку, зазначає він, була недовіра між сторонами. А ще — довгий переговорний процес щодо обміну його самого. Росіяни тривалий час не погоджувалися віддати Пилипенка, зробили це лише під час 11-го обміну. 

Усього таких обмінів на Миколаївському напрямку відбулося 13. 

«Я був у шоці, коли побачив стан громади»


Коли голову Шевченківської ОТГ звільнили, він повернувся до роботи в громаді. Каже: «Я був у шоці, коли побачив, в якому вона стані». В ОТГ, за його словами, зруйновані практично всі ключові об’єкти інфраструктури: школи, садочки, пункти здоров’я, амбулаторії та інші об’єкти. Пошкоджені водонапірні вежі. Знищена дренажна система.

Снаряд потрапив у огорожу. Фото Олега Пилипенко

Нелегко і аграріям. Ті їхні підприємства, які опинилися на окупованій території, розграбовані росіянами. У них вкрали минулорічний урожай зерна та сільгосптехніку, ангари використовують для укриття своїх підрозділів. 

На підконтрольній території — складнощі зі збором врожаю. Будь-який комбайн, який виїжджає в поле, ризикує потрапити під обстріли. Поля дуже часто згорають від потрапляння касетних бомб.

Але найстрашніше навіть не це. «Дуже багато було жертв серед місцевих жителів, які пробували евакуюватися, або тих, які залишилися і потрапили під артилерійські обстріли»,  — говорить Олег Пилипенко.

В ОТГ загинув староста сіл Зелений Гай і Оленівка Микола Струтинський. Місцевий депутат та директор Зеленогайської школи Олександр Гнедько також загинув, потрапивши під обстріл у приміщенні школи.

Пилипенко говорить: втрати інфраструктури — це ніщо в порівнянні з людськими життями. Каже, що головна задача військових і місцевої влади — зберегти життя людей, які лишаються в громаді.

Артур Пріхно, журналіст МІПЛ

—————

Матеріал підготовлено Медійною ініціативою за права людини за підтримки Української Гельсінської спілки з прав людини

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button