Марина Юрчак: “За дописи в твіттері я відсиділа як за вбивство”
Донецьке СІЗО і сподівання на обмін, але замість омріяної свободи — 15 років увʼязнення, робота за копійки у швейному цеху Сніжнянської колонії і важка фізична праця. В колонії Марину Юрчак утримували разом із вбивцями, її переконували взяти російський паспорт, але вона щоразу відмовлялась. Вважала, що погодитися на папірець із триколором — рівносильно визнанню своєї вини.
Це друга частина інтервʼю з колишньою цивільною полоненою. Першу — про потрапляння в полон — читайте тут.
Частина 2
19 квітня 2018 року, майже після п’яти місяців на “Ізоляції”, Марину Юрчак перевели до СІЗО Донецька. Таким чином, лише після п’яти місяців утримання система “офіційно” визнала, що Марина затримана.
“Я була не проти переведення до СІЗО. Мені сказали, що звідти можна буде дзвонити рідним. Та й “Ізоляція” для мене виявилася шокуючим місцем. Ми перебували під постійним відеонаглядом, світло в камері ніколи не вимикалося, чули страшні крики. У таких умовах я майже не спала, лежала і слухала всі ці звуки. Незважаючи на те що змушувала себе щось їсти, за час перебування на “Ізоляції” дуже схудла. В мене постійно боліли боки, тому що ліжко — це були наче двері, а на них матрац. Пам’ятаю постійне безсоння, якісь тривожні думки, особливо коли не знала, що з батьками, бо не мала від них жодних звісток. Вперше я побачила маму 29 грудня, тобто за півтора місяця після того, як мене затримали. Це було під час так званого слідчого експерименту. Мама в мене не дуже худенька жінка, але вона тоді дуже змарніла. У неї був зелений колір обличчя, вона дуже постаріла. Тобто зараз, за сім років, вона виглядає краще, ніж тоді”, — продовжує нашу розмову Марина Юрчак.
Та додає: “Коли не дають можливості зв’язатися з рідними, повідомити їм, що з тобою все нормально — це, мені здається, ще більший злочин. Для мене розуміння того, що відбувалося з моєю мамою, набагато важче, ніж мій стан. Досі не можу їм пробачити, що мені не дали зв’язатися з батьками. Пошуки мене коштували їм чимало душевного і фізичного здоров’я”.
З мамою Марина Юрчак змогла поговорити у перший день потрапляння в донецьке СІЗО. Хоча дзвінки були суворо заборонені, їй вдалося зателефонувати вночі.
У СІЗО була прийомка?
— Так, стандартна і досить неприємна. Ти стоїш у наручниках під стінкою, поряд із тобою вбивці, наркомани і дуже неприємний зброд. Обшукують твої речі, тебе. Сідаєш на якесь крісло, яке пікає за наявності на тобі металевих предметів. При цьому звучать неприємні жарти з боку охорони. Потім фотографування з роздяганням: вері, прикриті ширмою, білий аркуш, біля якого тебе фотографують, стоять кримінальні злочинці — дивляться, розважаються.
Приймали в СІЗО жінки чи чоловіки?
— Щиро кажучи, не пам’ятаю. Скоріш за все, жінки. Пам’ятаю просто свій шок, що мені треба роздягатися. Думала, може, хоча б у нижній білизні, але ні, фотографували голяка. Це було дуже неприємно.
Марина Юрчак повернулась в Україну під час обміну 13 вересня 2024 року. Наразі проходить реабілітацію
Вас розмістили в тимчасовій камері?
— Ні, в камері 1808. Я там пробула досить довго. Потім попросилася перевестися звідти, бо до нас перевели дівчину, яка з бичків збирала тютюн. Були й інші жінки, які своїх цигарок не мали, а курили таку гидоту. В певний момент я зрозуміла, що здоров’я починає давати збій: задишка, серце торохтіло. Все це, мабуть, через брак кисню і куріння. Мене, щоправда, перевели не одразу.
У камері були кримінальники і політичні ув’язнені?
— З політичних була тільки я. Одна персона вкрай неприязно ставилася. Дуже неприємні спогади залишилися про цю камеру, незважаючи на те що в плані зідзвону з мамою було добре. Ми, звісно, поповнювали рахунок, коли вони просили, але це єдине, що вимагалося за можливість зателефонувати. В інших камерах за можливість дзвонити були побори.
Де розташовувалась ваша камера?
— Це був 18-й жіночий пост. Ще був 22-й жіночий пост. Вони були переповнені, тож деяких жінок тримали у підвалах, де було ще гірше: вологість, клопи. Хоча в камері, де мене утримували, теж був грибок, чорне все, таргани бігали.
У новій камері теж тільки ви були за політичними статтями?
— Спочатку я потрапила в камеру 2212, пробула там три тижні, політичною була тільки я. Потім мене перевели ще в одну камеру, в ній була жінка за економічною статтею. Але там було вже легше, не той контингент. Пізніше потрапила в 2301, там була Марина Чуйкова [політична затримана, звільнена з полону в грудні 2019 року, — МІПЛ], Олена Лазарєва, з якою ми зустрілися на “Ізоляції”. Ніхто в камері не курив.
Коли приблизно вас перевели?
— Це був травень. Яна Олегівна, опер по жіночому посту, пообіцяла, що переведуть, бо я не могла витримувати дим від цигарок. Вона сказала, що камер, де зовсім не курять, у них немає. Так я опинилася з політичними. І мені стало набагато легше, не треба було слухати про наркотики, про те, як вони витрачали своє життя.
Коли вас перевели до СІЗО, то висунули офіційне обвинувачення?
— За документами по моїй кримінальній справі з 7 грудня я перебувала в донецькому СІЗО, хоча фактично була на “Ізоляції”. Потім, 20 квітня 2018 року, з’явиться новий документ про те, що я вже у донецькому СІЗО і за результатами огляду жодних тілесних ушкоджень немає. Коли я передивлялась матеріали кримінальної справи, то про адмінарешт, про те, що я утримувалася з 9 листопада по 7 грудня, жодного документу не було.
Донецькій слідчий ізолятор
Був іще момент в донецькому СІЗО. Мене викликали, завели до кабінету, а там сиділи люди в цивільному. Хто вони, не знаю. Стояли відеокамери, диктофон. Я мала розповісти свою історію. Ну, я і розказала, що я незаконно затримана і таке інше. Їх це не влаштовувало. Вони хотіли, щоб на камеру я інше казала. Тоді мені дали “доброзичливе” побажання, сказали, що зроблять все для того, щоб я не потрапила на обмін і щоб діловодство у моїй кримінальній справі затяглося. Так про мене на якийсь час просто забули.
Як велося слідство?
— Особливо нічого не відбувалося, іноді викликали підписати папери, проводилися експертизи, з якими мене ознайомлювали. Наприклад, технічна експертиза, за результатами якої на моїх технічних пристроях інформації, яка цікавила слідство, знайдено не було. Почеркознавча експертиза. Мій блокнот із записами забрали під час обшуку. Я їм сказала, що блокнот — мій, всі записи в ньому — теж мої, тож необхідності проводити експертизу немає. Я відмовилася від неї, писала заяву. Але вони все одно провели, та ще й записали на мене витрати на її проведення. Була ще лінгвістична експертиза з якимось експертом. Він написав про “непрямі заклики до екстремістської діяльності”. У певний момент мені перекваліфікували “мою” статтю “підготовка до шпигунства” на ст. 321 — шпигунство та додали ще 325, 328 та 375 статті кримінального кодексу “ДНР”.
Можете пояснити, які статті додали до шпигунства?
— 375 — це образа представника влади, а 325 і 328 — публічні заклики до екстремістської діяльності та розпалювання ворожнечі й ненависті. І що найцікавіше, потім я у своєму вироку прочитала, що за 24 моїми дописами мене одночасно звинувачують і у шпигунстві, і у закликах до екстремістської діяльності, і у розпалюванні ненависті.
Коли ви дізналися, що вам перекваліфікували статтю?
— Я підписала документ про те, що ознайомлена з перекваліфікацією за цими статтями. Але самих матеріалів справи я тоді не бачила. Коли треба було щось підписати, мене вивозили в “МГБ ДНР”.
Коли почався “суд”?
— У жовтні 2019 року сказали, що мене включили у додаткові списки на обмін. Саме додаткові, це так і прозвучало. Говорили, що треба оперативно ознайомитися з матеріалами справи. Я тоді зробила тезово деякі виписки. Потім почалися судові засідання. 25 грудня 2019 року мав бути вирок. Але 25-го мене нікуди не вивозили. Розумію, що щось пішло не так, нам казали, що на обмін ідуть тільки ті, в кого є вирок, є терміни. 27-го зателефонувала мені мама і в сльозах сказала, що на обмін я не потрапляю. Потім від дівчат із іншої камери прийшов папірець про те, що десятьох забирають на обмін, шкода, що я не з ними. А я до останнього вірила, всю ніч чекала, сподівалася, що мене теж в останню мить заберуть. Вже на наступний день на прогулянці дізналася, що дівчата рано-вранці поїхали, а я залишилась. Це було 29 грудня 2019 року.
Марина Юрчак до затримання
Після цього судів у мене не було довго. 26 березня 2020-го відбулося судове засідання, оголосили вирок: 15 років позбавлення волі з відбуванням покарання у виправній колонії загального режиму. А ще додали заборону на три роки друкувати та розповсюджувати інформацію в інтернеті. Загалом мене вивозили до суду тричі: на слухання, дебати та, власне, вирок.
Як відбувалися судові засідання, хто був на них присутній?
— Це були закриті засідання. Незважаючи на те що в інтернеті мій акаунт був відкритий, можна було звідти прочитати всю інформацію, моя кримінальна справа йшла під грифом “таємно”. Смішно дуже. Були скриншоти моїх публікацій, але адвокату дали їх тільки почитати, на руки не дали. Незважаючи на те що вона просила і що мала на це право, їй відмовили.
На суді були присутні суддя, прокурор і мій адвокат, з яким уклали договір мої батьки. Батьки мене поставили перед фактом, що найняли адвоката, хоча я була проти через те, що вважала це безглуздим. Що приватний, що державний адвокат нічим би не допомогли з такими обвинуваченням, як у мене. Але у мене не було можливості спілкуватися з батьками, тож я не могла їм це пояснити. Хоча в мене немає претензій до адвоката, вона добре виступила в суді, але всі її доводи не були враховані. А мої пояснення, докази були розцінені як спосіб уникнути покарання. Тобто я не повинна була ніяк захищатися, а просто спокійно сидіти й кивати гривою на кшталт: “Так-так, з усім згодна, в усьому винна”.
У мене не було можливості поговорити з батьками, попередити, щоб вони нікому ні за що грошей не давали. Але знайшлася одна “доброзичлива” людина, яка сказала, що має зв’язки в “МГБ ДНР”, пообіцяла посприяти моєму звільненню. Вони й віддали всі свої заощадження. Це був якийсь колишній нечистий на руку УБОЗівець.
Суддя був один чи судила трійка?
— Один. Так званий верховний суддя “ДНР” Ігор Одєгов.
Як поводився суддя під час процесу?
— Та, в принципі, в рамках їхнього так званого закону, якихось грубостей із його боку не було. Було відчуття, що це для них рутинна справа. Єдине — не розраховувала, що отримаю такий термін. Олені Завальній [затримана у жовтні 2017 року теж за дописи в твіттері, звільнена у грудні 2019 року, — МІПЛ], яка практично з тим самим набором статей, дали 13 років.
Мені ж попросили 15. Це був ще один шок. Суддя, напевно, для заспокоєння своєї совісті, зазначив: “Що я вам можу сказати, термін, звісно, умовний, обмін же”. Але в результаті умовний термін виявився сімома роками реального ув’язнення. Такі терміни дають тим, хто в “ДНР” вбив людину. А я за дописи в інтернеті відсиділа як за вбивство.
Марина Юрчак після повернення в Україну
Ваш адвокат подавала апеляцію?
— Вона пропонувала, але я відмовилася. У мене політичні статті, це не мало жодного сенсу. Тим, хто на той момент подавав апеляцію, верховний суд “ДНР” відмовляв. Це була б зайва викачка грошей із моїх батьків, тому я їм сказала, щоб вони не думали це робити. До того ж, я сподівалася на обмін, а, якби було відкрите судочинство, то могли б не включити до списків.
Пізніше, коли почали приводити справи у відповідність до Кримінального кодексу РФ [після того, як президент РФ 21 лютого 2022 року оголосив про визнання самопроголошених “ДНР” та “ЛНР”, запанувала російська система, — МІПЛ], зі Сніжнянської колонії, де я утримувалася, подала касаційну скаргу на 2-й Московський касаційний суд. Написала все, що накипіло. Я апелювала до того, що вони порушують власну Конституцію РФ, у якій написано, що кожна людина має право на захист своєї честі, що у них є свобода розповсюдження інформації, зокрема й у мережі інтернет, що кожна людина має право на власну думку. Написала, що “ДНР” — це просто якийсь перевернутий світ. Але відповідь на скаргу я не отримала — нас обміняли.
“Я принципово не збиралася отримувати російський паспорт. Для мене це дорівнювало визнанню своєї провини”
Коли вас перевели в Сніжнянську виправну колонію № 127?
— 3 червня 2020 року, коли вирок набув чинності. 3 червня поїхала я і Олена Пех [наукова співробітниця Горлівського художнього музею, затримана за політичними статтями в серпні 2018 року, з полону повернулася в червні 2024, — МІПЛ]. У мене відбувся суд 26 березня, у неї — 27-го.
Як ви охарактеризуєте цю колонію?
— Забуте богом місце. Там проблеми з усім: водою, інфраструктурою, все розвалюється, дихає на ладан.
Як до вас ставилися?
— Ми приїхали з Оленою і мене одразу взяли на швейне виробництво. Вийшла на роботу наступного дня, після карантину. Але швейна влітку не дуже завантажена. Усі чекали на комплексну комісію, тому нас змушували приводити колонію до ладу. Ми постійно щось тягали: то пеньки, то якісь цеглини. Прибирали територію.
На швейці я працювала періодично. Спочатку шила, але потім у мене почав псуватися зір, боліли очі. До того ж, я не розуміла, чому за такі копійки маю щось робити. Рівень зарплати — 200 рублів на місяць, які падають на особовий рахунок. За ці гроші нічого не купиш. На той момент люди на свободі отримували по 500 — 1000 рублів на день. Колонія просто на нас заробляла.
Ми виконували велике замовлення на пошиття костюмів для залізничників, маски шили, саме була епідемія ковіду. Поступово я припинила шити з таким завзяттям, як робила це спочатку, щоб відволіктися. Пояснювала, що в мене поганий зір, але це викликало відповідну реакцію, на мене спустили всіх собак, найактивніші із кримінального контингенту на мене нападали.
Було кілька неприємних моментів. Якось 10 грудня 2020 року, ми саме закінчили велике замовлення, мене викликали на промзону і кинули на важкі господарські роботи. Пізніше в мене почались проблеми зі здоров’ям, бо я постійно важке тягала. Наприклад, пенсіонерів там змушували носити мішки з борошном вагою 50 кг.
Чи були в колонії інші політичні ув’язнені?
— З політичних, коли я приїхала, там була Олена Федорук [затримана в липні 2017-го, звільнена разом із Юрчак, — МІПЛ]. Я приїхала разом із Оленою Пех. За рік до нас приїхала Свєта Головань і Юля Паніна. Після цього з політичних у табір ніхто не приїжджав. Тобто останні політичні були у 2021 році, а потім вже почалося повномасштабне вторгнення.
Як до вас ставились у колонії, особливо керівництво?
— Начальниця Сніжнянської колонії постійно нам повторювала: “Жодної пропаганди”. Потім у мене склалася неприємна ситуація зі швейною машинкою. Після того як я побувала на пакуванні, мене знову посадили за машинку. А я дивлюся — вона якась геть розбита. Кажу, що боюся за неї взагалі сідати, та мене не чули.
Хвилин п’ять на ній пошила і вона зламалася, а винною виявилась я. Викликали мене на так звану “раду профілактики”, тобто там вся адміністрація зібралася включно з начальницею колонії. І вона до мене підвищеним голосом: “Ти маленька погань, яка ламає нам машинки!”
Ілюстративне фото
Потім ще раз я потрапила на цю “раду профілактики”, коли відмовилася йти на господарські роботи. Взагалі, у так званих “деенерівських законах” написано, що госпроботи повинно бути не більше двох годин на тиждень, а вони хотіли, щоб ми не менше двох годин на день працювали. От я і відмовилася, дівчата, Федорук і Пех, мене підтримали. Пізніше нас ледь не звинуватили у створенні ОЗУ [організоване злочинне угрупування, — МІПЛ].
Якось у колонії були дуже серйозні проблеми з водою. Була жорстка економія, бо вода привозна. Я прийшла з госпробіт із брудними руками, а мені сказали, що води для миття рук немає і щоб мила своєю питною водою.
Вас намагалися схилити до того, щоб ви взяли російське громадянство?
— Восени 2022 року в таборі проводилися якісь вибори [псевдореферендуми на окупованих територіях України, — МІПЛ]. Нас ледве не зігнали, ми відмовилися, з нами потім персонально розмовляли. Тоді ж почалися розмови про російські паспорти. Я принципово не збиралася його отримувати. Для мене це дорівнювало визнанню своєї провини. Вирішила, що чим би мені не погрожували, отримувати російський паспорт не буду. Але з нами постійно вели розмови, спочатку з усіма, потім окремо з кожною. Мене вмовляли подумати, бо у мене ж батьки там [на той момент на тимчасово окупованих територіях, — МІПЛ].
Хто говорив із вами?
— Заступниця начальника установи та з так званої педчастини. Вони якось сказали фразу, яка мені сподобалася: “Щойно ви вийдете за стіни колонії, вас одразу зустрінуть і видворять із території “ДНР”. А ми подумали: скажіть тільки, коли це буде!
Потім приїжджала міграційна служба, нас ставили на облік, робили вкотре дактилоскопію. І вони знову єхидничали, що ми такі от “несхильні”. Після цього більше не схиляли. Ми ще письмово відмову писали.
Від російського громадянства?
— Так. Причому я писала двічі. Спочатку на одного начальника, потім на якогось іншого.
Якось змінилася ситуація в колонії після того, як “ДНР” “увійшла” до складу РФ?
— Так, звичайно. Якщо раніше у нас дядько Вова і Пушилін [Володимир Путін, президент РФ, та Денис Пушилін, лідер “ДНР”, — МІПЛ] стояли разом, то потім Пушиліна прибрали. Згодом деенерівські прапори скрізь прибрали, замінили на російські. Але напис на їдальні був жовтими літерами на блакитному тлі. Це якось трохи тішило.
Це сталося теж у 2022 році?
— Ні, впродовж 2023 — 2024 років, усе відбувалося поступово.
Як ви дізналися, що можете написати касаційну скаргу у Москву?
— У певний момент нас повинні були привести у відповідність до Кримінального кодексу РФ. Першими пішли ті, кому треба було скоро виходити. Суд мені відмовив у приведенні у відповідність до Кримінального кодексу РФ, нібито це погіршує моє становище.
Який суд?
— Харцизький міжрайонний суд, наша колонія до нього відноситься. Також відмовили Олені Федорук. Я написала апеляційну скаргу, просячи розглянути мою кримінальну справу, мотивуючи, що з урахуванням того, що злочин не чинила ні проти РФ, ні проти “ДНР”, прошу переглянути справу. Але “верховний суд” помітив низку порушень КПК і зобов’язав Харцизький міжрайонний суд заново переглянути мою справу.
Мені декриміналізували одну статтю. Я чекала, щоб мою справу привели у відповідність до Кримінального кодексу РФ. Але результатів не дочекалася. Суд призначили на 5 вересня 2024 року, але його перенесли. А 9 вересня нас уже забрали на обмін.
Як дізналися, що вас мають обміняти?
— Ми і не знали. Нам сказали, що сьогодні не йдемо на роботу. Потім хтось почув по рації, що запросили наші характеристики: мою, Федорук і Світлани Головань. Сказали збирати речі.
Ми сподівались на обмін, але думали, що, може, просто нас в іншу колонію переводитимуть. На той момент я знала, що Наташу Власову вже вивезли на ростовське СІЗО. В такій невідомості ми перебували досить довго. Тобто тільки коли я сіла в білий автобус і з нас зняли наручники, зрозуміла, що це обмін.
9 вересня 2024 року кудись перевозили?
— Нас етапували. Ми чотири дні їхали, це були і столипінські вагони, і автозаки. Перший етап був ще більш-менш, нам давали питну воду, дівчатам дозволяли покурити, конвой був навіть без балаклав. Спочатку нас завезли до донецького СІЗО, звідти ми потрапили у потяг. У вагонах нас розподілили за режимом утримання, тобто окремо військові, окремо цивільні.
Приїхали до Воронежа. В автозаках нас перевезли до воронезького СІЗО. Далі знову був потяг. Я думала, що якщо обмін, то з залізничного вокзалу нас пересаджуватимуть в автобуси або, може, буде аеропорт. Та автозаками нас привезли до якогось приміщення, аж раптом кажуть: “Прибуття в місце покарання”. Всередині все впало. І далі просто суперський прийом, згадала все, як було на “Ізоляції”. Навколо люди у балаклавах, на голову надягнули ковпаки з тканини. Знову роздягання, перевірки, фотографування. Сканували на наявність металевих предметів.
Що це було за місце?
— Новозибківське СІЗО у Брянській області. Це вже потім я знайшла в інтернеті, коли переглядала колонії та установи пенітенціарної системи РФ.
Коридор СІЗО у Новозибкові
Потім ще один етап роздягання, медичний огляд. У мене питали, чи були операції, чи є татуювання, чи перехворіла на гепатит, ВІЛ та інше. Після цього нам запропонували помитися. А ми ж до цього чотири дні не милися. Заводять у таке місце: грибок, все мокре, двері щільно не зачиняються, душ ледь теплий. Сказали брати мило, а воно просто як шматок глини, смердюче, його “зечкою” називали або “собаче”.
Завели в камеру, вдень сідати на ліжка та лавки не дозволяли. Чули, що приїжджали автозаки, нових людей привозили. А охорона між собою жартувала: “Ось ще етап, ось ще етап”. Закралися сумніви: а раптом не обмін, раптом нас просто збирають, а далі всією купою відправлять кудись у Мордовію.
Ви знали, хто був у сусідніх камерах?
— Були жінки з Айдару та Азова.
Як довго ви були в цьому СІЗО?
— Ми провели там ніч, розбудили нас о 4-й ранку. На обмін забрали об 11-й. Приїхали білі автобуси, швидка, нас нагодували жахливою манкою, дали картоплю зі шкірками. Я не змогла це їсти.
Довго чекали, боялися, що, може, щось зривається. А потім нас нарешті почали виводити вже без цих пакетів на головах. Запитали, чи не маємо претензій до колонії в Новозибкові і посадили в автобус. І тут я вже розумію: білий автобус — обмін.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст необов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
