ВійнаПублікації

Вони їхали в Маріуполь забирати рідних: історії в’язнів Оленівки

На початку червня цього року представники окупаційних сил в окупованому Донецьку відпустили понад 20 волонтерів, які в березні евакуйовували людей із Маріуполя. Їх утримували в колонії №120 в Оленівці Донецької області, де вони проходили так звану “фільтрацію”. 

Усі звільнені волонтери — цивільні, які не брали участі у військових діях та не були дотичні до армії. Дехто з них їхав у Маріуполь забирати своїх рідних, як, наприклад, Сергій Тарасенко. Але якщо більшість із них тепер на волі, то Тарасенко й досі залишається за ґратами. Чому його не звільнили — не розуміють ані рідні чоловіка, ані інші волонтери, які були з ним в увʼязненні.

Журналісти МІПЛ поспілкувалися з донькою Сергія та звільненим волонтером Дмитром Бодровим про незаконний арешт цивільних і умови фільтрації. 

“Я живий, скоро буду”


До 18 березня Сергій Тарасенко разом із рідними жив у Маріуполі. Тоді в місті та на околицях точилися бої, тому виїжджати було небезпечно. Однак разом із сином він зважився їхати в напрямку Запоріжжя. Кілька днів вони чекали на гуманітарну колону в Бердянську, зрештою вирвались.

Сергій Тарасенко

У Маріуполі залишилися батьки Сергія, тому за деякий час чоловік вирішив повернутися в складі колони волонтерів та забрати рідних. 

31 березня він виїхав із Запоріжжя. Того ж дня доїхав до Мангуша, звідти написав рідним. А потім зв’язок із ним зник на кілька днів. Лише третього квітня Сергій повідомив, що його затримали на блокпосту та “везуть у райвідділок”. 

За тиждень прийшло нове повідомлення: “Я живий, скоро буду”. Утім, де його тримають, за що затримали і в чому звинувачують, рідні дізнатися не могли. 

“Я не знаю, через що його затримали, бо в жодних воєнних конфліктах він участі не брав. Він їхав машиною, яка повністю була обклеєна червоними хрестами. Також у машині був гуманітарний вантаж. Він ніколи не поїхав би порожнім, бо знав, що люди в Маріуполі перебувають у складних умовах. Віз якісь медикаменти, продукти, дитяче харчування”, — розповідає Анастасія — донька Сергія Тарасенка. 

За деякий час із рідними зв’язався чоловік, якого відпустили з колонії в Оленівці. На прохання Сергія він сказав, де той перебуває. Тоді родина Тарасенка почала боротьбу за його звільнення. 

“Але та сторона взагалі не йде на контакт, — говорить Анастасія. — Тут ми зверталися і в СБУ, і в поліцію, і в Червоний хрест. Нам сказали чекати, поки тато з’явиться в списках”. 

“Маріуполь закритий”


Про шлях, який у Маріуполі проходять затримані росіянами люди, розповідає Дмитро Бодров. Він, як і Сергій, їхав у рідне місто, аби забрати своїх батьків та батьків своєї дівчини.

Дмитро Бодров

31 березня вони вдвох з дівчиною завантажили автобус гуманітарною допомогою та разом з іще двома автобусами рушили в напрямку Маріуполя. Більшість блокпостів пройшли вдало. Та першого квітня, на останньому блокпосту перед в’їздом у місто, російські військові вирішили детально перевірити волонтерів. Перевернули кожен ящик із підгузками, дитячим харчуванням та продуктовими наборами. А потім сказали: “Ви не проїдете, Маріуполь закритий”. 

Водночас пообіцяли порадитися з керівництвом, після чого усіх волонтерів із трьох автобусів затримали. 

“Нас відправили під конвоєм у Мангуш. Сказали: “Не переживайте, вас перевірять і відпустять”. Там був допит, склали протокол, відкатали пальці. Ми весь день до вечора сиділи в коридорі, думали, що нас відпустять”, — розповідає Дмитро. 

Напередодні поїздки він почистив свій телефон, видалив майже всі додатки з нього, але залишилися кілька фото зруйнованого Маріуполя та фото з українськими військовими, збережені з новинних Телеграм-каналів. Цього вистачило “слідчому” в Мангуші, аби відправити Дмитра далі на перевірку.

Вранці його повезли в Докучаєвськ. Аргументували тим, що лише там є база, через яку можна перевірити людину на приналежність до “заборонених” угруповань. 

“Ми переночували в камері, де було 23 людини, замість шести, на яких вона розрахована. Вранці нас посадили в автозак, напхали туди більше, ніж могли поміститися. Перетискалися ноги, затікали, було важко їхати”, — пригадує Дмитро. 

У Докучаєвську затриманих волонтерів, як і всіх новоприбулих, приймали жорстко. Усіх посадили в гараж. Там було 40-50 людей. Вони змушені були спати на піддонах або ящиках з-під зброї, з яких знімали кришки — так виходило два “спальних місця”. 

“Два дні ми майже нічого не їли, — каже Дмитро. — Коли просили їжу, вони казали: “Давайте гроші, ми купимо. На вас нічого не виділяється, ми ж не можемо власним коштом вас годувати”. Дехто домовлявся, віддавали навіть телефони”.

“Молодий хлопець просто заповз у камеру після побиття”


На 13-ий день неволі Дмитра та інших перевезли в Донецьк до місцевого управління по боротьбі з організованою злочинністю (УБОЗ).  

“З деякими хлопцями, з якими їхали в Маріуполь, ми тримали контакт. З одним із них потрапили в одну камеру, інший був у сусідній”, — розповідає хлопець.

В УБОЗі, каже, його не били. Але інших затриманих жорстоко катували. 

“Одного били струмом — накручували на палець електрод. Іншого просто били. Був один чоловік із “Азова”, то якого били кожні 20 хвилин. Так само били молодого військового, 19-20 років. Він просто заповз у камеру, був сильно побитий. Ще одного канцелярським ножем різали і також сильно били. Над військовими в УБОЗі сильно знущалися”, — говорить Дмитро Бодров.  

Вночі всіх розвезли по райвідділках. А зранку повезли на флюорографію, аби, мовляв, “перевірити стан здоров’я”. Та, каже хлопець, про здоров’я затриманих там дбають формально. За весь час утримання якісної меддопомоги не отримав ні він, ні інші полонені, в тому числі сильно побиті: “Ходить медсестра, питає, чи є скарги. Якщо в когось є, то він у відповідь отримує триповерховий мат. Тоді питання закривається”.

Після УБОЗу волонтерів відправили в ІТТ, а за чотири дні — в колонію в Оленівку.

Оленівська колонія №120 у Goole maps

Там усіх пропускають через штрафний ізолятор. В камеру, розраховану на шість людей, заштовхували до 50 чоловіків. Люди спали по черзі. В камері Дмитра максимально було 26 людей. Каже, “було досить тісно”. Лише за деякий час їх переводили в бараки з ліпшими умовами — там був туалет, ліжко та можливість набрати воду надворі. 

“У колонії серед наглядачів були живодери”  


Так звана “адміністрація” колонії вдається і до морального тиску — людей примушують вчити “гімн ДНР” та гімн Росії. Водночас в’язнів продовжують жорстоко бити. 

За словами Дмитра, особливою жорстокістю відзначалася одна зміна наглядачів. 

“Це була зміна живодерів. Щойно вони заступали на роботу, вони тут же кликали “азовців” та катували їх. Постійно лунали крики. Люди вимушені були повзти на другий поверх по сходах”, — розповідає хлопець.

Сто днів в Оленівській колонії: «Вечорами було чутно благання про допомогу»


Прийом нових ув’язнених часто збігався саме з цією зміною. Їх роздягали догола та били гумовими кийками по всьому тілу. Потім поливали зеленкою місця, куди били, оскільки шкіра від ударів тріскалася. Після цього людей змушували навприсядки іти до місця утримання. 

“Перед звільненням знову відправили в ДІЗО”


30 травня у барак до ув’язнених волонтерів прийшли наглядачі і сказали: “Збирайтесь, ви переходите в ДІЗО”. 

Тоді штрафний ізолятор був забитий людьми. В’язні спали один біля одного, зайнявши всю підлогу в приміщенні. Коли когось підселяли, то людям доводилося спати на столі або на лавах.

До того ж каже Дмитро, туди не припиняли приходити наглядачі, вони весь час били військовополонених. Це тривало до 5 червня. 

“В один прекрасний день прийшов у камеру начальник по ДІЗО, продиктував список і сказав виходити. В списку було 19 людей. Мене і ще одного волонтера випустили наступного дня”, — розповідає Дмитро Бодров.  

Звільненим дали документ про те, що претензій до них немає. З цим папірцем можна було безоплатно проїхати в громадському транспорті.

У перші дні звільненим волонтерам допомагала дівчина Дмитра. Вона координувала проживання, зв’язок із рідними та комунікувала з волонтерською організацією, яка організовувала поїздку в Маріуполь. 

Дівчину звільнили з ІТТ за тиждень після затримання. Весь час вона допомагала Дмитру та іншим волонтерам – возила передачі, разом із їхніми родичами започаткувала медіакомпанію “Волонтер – не терорист”. 

Річ у тім, що в документах про адміністративне затримання росіяни їм писали про підозру в тероризмі. Рідні волонтерів намагалися розповісти світові про свавілля окупаційних сил. 

Чому керівництво колонії залишило в ув’язненні Сергія Тарасенка, Дмитро не знає. Каже, що він був частиною групи волонтерів, які їхали в Маріуполь, тому за логікою того дня мали відпустити і його. Цього не сталося.

Дмитро Бодров наголошує, що історія Сергія Тарасенка нічим не відрізняється від історії інших волонтерів, а відтак усі звільнені намагаються максимально привернути увагу до долі Сергія. 

Артур Пріхно, журналіст МІПЛ

—————

Матеріал підготовлено Медійною ініціативою за права людини за підтримки Української Гельсінської спілки з прав людини.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button