“Я тебе зараз вбʼю”. Як російські військові перетворили літейний цех у Димері на катівню українців
Понад місяць, з 25 лютого по 1 квітня 2022 року, селище Димер у Київській області перебувало під російською окупацією. Усіх мешканців, яких військові країни-агресорки підозрювали у “співпраці” з ЗСУ або сподівалися використати для власних цілей, вони звозили у літейний цех місцевого підприємства. МІПЛ поспілкувалася з кількома постраждалими, аби відтворити події тих днів.
Пʼятого березня 2022 року до воріт одного з підприємств у селищі Димер, що в Київській області, підʼїхали дві російські штабні автівки. Ворожі військові вже збиралися знести ворота, коли до них вийшов чоловік і сам відчинив браму. Це був Владислав Жуков — на той час 44-річний формовщик підприємства.
— Охорону було знято, її начальник сказав: “Розбігайтеся, хто куди”, — переповідає Владислав події тих днів.
Утім він залишився і в той день сидів на прохідній. Бачив, як росіяни на БМП знесли ворота сусіднього транспортного підприємства “Синтез”, тож вирішив сам впустити ворожі автівки, аби запобігти більшій шкоді.
Чоловік не має українського громадянства, хоч і живе тут 30 років. Народився в Туркменістані у місті Красноводськ (із 1993 року — Туркменбаші), але ще підлітком його забрав до себе батько. Так Владислав оселився в Україні, оформив посвідку на постійне проживання, навіть відслужив в армії — був матросом в Очакові.
Останні 12 років чоловік працював у літейному цеху, жив у гуртожитку на території підприємства. За тиждень після повномасштабного вторгнення залишився на заводі сам-самісінький.
До підʼїхавших автівками росіян Владислав вийшов із піднятими руками. Військові — десантно-штурмова бригада, як потім зʼясувалось, — змусили чоловіка прям біля воріт зняти одяг, перевірили тіло на наявність патріотичних татуювань. Коли зрозуміли, що Владислав — не громадянин України, прийняли його за “свого” і залишили в спокої, навіть дозволили сидіти на прохідній.
Уже за кілька годин чоловік побачив, як військові привезли на територію підприємства перших українців. Так літейний цех у Димері перетворився на місце утримання та катувань місцевого населення.
Групу цивільних полонених спочатку відвели у велику їдальню, та незабаром росіяни приставили зброю до голови Владислава і запитали:
— Яке у вас найбільш закрите приміщення?
— Компресорна, — вказав той на маленьку кімнату без вікон і світла.
Саме туди росіяни почали звозити затриманих. У перший день у компресорній опинилось близько 15 людей. З тих пір нові полонені зʼявлялися щодня, декого зі “старих” відпускали або перевозили в інші окуповані населені пункти, когось тримали весь час у цеху.
Козаровичі
Вадиму Кубраку, 30-річному гідротехніку Козаровицької дамби, росіяни перебили та порізали пальці обох рук ще до утримання в літейному цеху. До року окупантів він потрапив так само, як і багато хто з мешканців Київщини: 3 березня росіяни обходили будинки в Козаровичах — селі за 5 км від Димера, — шукали корегувальників вогню і людей, які передавали інформацію ЗСУ, зайшли і на подвірʼя Кубраків. Спочатку перевірили телефон брата.
— Знайшли у нього якусь групу з новинами, — пригадує Вадим. — Їм там щось не сподобалося, то вони хотіли його забрати, але потім побачили мене й вирішили, що я буду їм корисніший.
Чоловіка привезли до приміщення промислової бази “Спринтер” у Козаровичах, де вже перебувало близько десяти увʼязнених людей. У цьому місці у росіян був пункт постійної дислокації, деякі ангари вони облаштували під боєприпаси.
На “Спринтері” Вадим провів тиждень. Не без наслідків. Один із російських спецназівців почув розмови про те, що Кубрак нібито корегувальник, і вирішив познущатись над українцем. Спочатку бив по голові, потім взявся за пальці. Очі у Вадима були завʼязані, тож як все відбувалось, він не бачив.
— Я так розумію, це був тупий бік тесака, — розповідає постраждалий. — Кості і сухожилля трималися на “соплях”. Він [росіянин] каже мені: “Я тебе тут зараз вб’ю, мені взагалі фіолетово”.
Вадима врятував артобстріл ЗСУ по позиціях ворога — Кубрака швидко повернули до приміщення з іншими бранцями, самі окупанти ховалися хто куди міг.
Серйозно травмовані руки Вадима стікали кровʼю, але допомогти йому ніхто не міг. У решти затриманих не було ані аптечки, ні бинтів, ні знезаражувальних засобів.
— Хлопці здійняли ґвалт, що я стікаю кров’ю. Лише потім мені наклали пару джгутів, — продовжує Вадим. — Я підігнув руку, щоб було менше крові, тож вона більш-менш зупинилася.
За три дні після цього чоловіка і решту українських бранців окупанти перевезли з Козаровичей до літейного цеху в Димері.
Компресорна
Посередині тісного приміщення стояв компресор розміром два на два метри. На підлозі були картонні коробки. На них бранці намагалися розміститись. У компресорній не було вікон, світло не вмикалось, окупанти вимагали, щоб українці сиділи з завʼязаними очима.
— Вони використовували малярний паперовий скотч, аби замотати нам очі. Але вже в Димері ці повʼязки стирались об стіну та одяг, порушувалась їхня цілісність, то ж ми втихаря їх познімали, — згадує Сергій Горголь, мешканець Козаровичей, якого затримали 5 березня 2022 року.
Того дня Сергій велосипедом їхав по хліб, який волонтери дивом примудрялись возити в окуповане село. Дорогою його зупинили розлючені російські військові — вранці українські бійці збили у Козаровичах російський гелікоптер Мі-24. Через це всіх чоловіків із вулиць і околиць села окупанти без розбору тягнути до “Спринтера”. Сергій у той день став останнім затриманим. Він досі картає себе за те, що поїхав по хліб — цілком ймовірно, що цього жахливого досвіду могло й не бути.
Під час утримання у Козаровичах, за спогадами Горголя, людям давали по дві галети на день — це вся їжа. У Димері харчів, хоч і сумнівної якості, було трохи більше. Кілька разів росіяни віддавали бранцям свої давно прострочені армійські сухпайки. Горголь згадує, як на 26 людей виділили 2 — 3 таких набори. Утім здебільшого організацією харчування для них займався формовщик Владислав Жуков, якого окупанти залишили на прохідній. Він ходив на сусіднє підприємство, де росіяни встановили польову кухню, і набирав їжу для українців.
— У мене були відра, каструлі, — розповідає чоловік, — вранці я приходив туди о 8 годині, а потім ще раз о 12. Стояв разом із російськими військовими в черзі. Я — з каструлями, вони — з автоматами.
Спочатку в увʼязнених була одна ложка на всіх — їли по черзі. Згодом окупанти дали пластикові з сухпайків. Утім Вадим Кубрак навіть її не міг втримати — через відбиті руки чоловіка годували сокамерники.
Якість польової кухні була низькою — один із обідів закінчився для затриманих масовим отруєнням. І це в приміщенні, де не було води, світла, унітазів (замість них стояли багатолітрові діжки), мила чи санітайзерів.
Звільнення під “розписку”
11 березня в літейний цех привезли нову групу затриманих — не тільки з Димера, а й з сусідніх населених пунктів. Одного з новоприбулих росіяни вивели з компресорної вже за 15 — 20 хвилин, після чого ті, хто залишився всередині, почули постріл.
— Ми навіть не встигли запитати, як його звати. І ніхто з росіян не прийшов до нас і нічого не сказав про нього, — говорить Сергій Горголь.
У той день в літейку привезли й молоду жінку. Її, за свідченнями людей, затримали в полі між Димером і Глібівкою. Дівчина, імʼя якої невідомо, була в нетверезому стані, але очевидці кажуть, що її могли напоїти самі росіяни.
— Вона заходить і каже: “Привіт, мальчікі, ви всі тут корегувальники? Не переживайте, я звідти вже нікуди не вийду”, — згадує Сергій.
Його самого звільнили наступного дня, 12 березня. Разом із ним відпустили ще пʼятьох мешканців Козаровичей і пʼятьох водіїв димерської експедиторської фірми “Синтез”. Деякі з цих водіїв були родом із Донеччини, а під час перебування в Київській області жили у своїх автівках. Їх, за спогадами Сергія, росіяни допитували особливо часто. На його думку, це повʼязано з тим, що вони багато їздили Україною, тож могли розповісти, де саме стоять українські війська, в який бік рухаються колони техніки, яка ситуація в цілому.
Сергія Горголя на допити жодного разу не водили. Перед звільненням кількох українців змусили під автоматами написати розписки, що вони зобовʼязуються не контактувати і не співпрацювати з ЗСУ, допомагатимуть російськім військам і не залишатимуть території села. Одразу попередили, що тих, хто розписку не напише, вони не відпустять.
Жінки в полоні
Пізніше у компресорній опинилася 63-річна Ніна Мостепанюк. Точної дати свого увʼязнення жінка не памʼятає — дався в знаки пережитий стрес. У той день вони з чоловіком були вдома, але дізналися, що російські військові поїхали до будинку їхнього сина Олександра, який з родиною встиг виїхати з Димера.
— Я скоренько прибігаю до дітей, а там вікна вибиті, вже наші пожитки стоять на виніс. І я кажу: “Навіщо ви вікна вибивали? Я би вас пустила й показала”,— згадує жінка.
Скоріш за все, Ніну тоді б відпустили, але їй не поталанило — росіяни побачили поламаний квадрокоптер, який в родині купили як іграшку.
— Ви подивіться, він же не працює, він увесь у пилюці, — намагалася вона пояснити окупантам.
— Говорі по-рускі, — різко обірвали її військові.
Дрон виявився не єдиною проблемою. У дворі росіяни знайшли патрон від мисливської рушниці, почали вимагали, аби жінки зізналася, де зброя.
— Слава богу, що діти виїхали, — зітхає Ніна в розмові з МІПЛ. — Якби не виїхали, то дітей у мене вже не було б.
Окупанти почали погрожувати підірвати будинок, тож жінка сказала, де зброя. Після цього Ніні завʼязали очі та повезли у літейний цех. Дорогою вона трохи зсунула ганчірку, тож бачила, куди прямує автівка. Зраділа, що з Димера її не вивозять і що принаймні лишається у своєму селищі.
Чоловіків і жінок у літейному цеху не розділяли, всіх разом тримали в компресорній. Так Мостепанюк опинилася серед інших цивільних бранців — на той момент там було пів сотні українців.
— Людей було дуже багато, — розповідає жінка. — Хлопці були замотані скотчем [йдеться про перемотані очі], а в мене — цією штукою [чорною ганчіркою]. Як росіян не було, то я її знімала, тримала на шиї, а як приходили, то знову зав’язувала. Ми не мали їх бачити.
Окрім Ніни, були інші жінки — не менше чотирьох, зокрема з Броварів і, можливо, Києва.
У той час у компресорній тримали й двох ветеранів АТО — батька й сина. Мостепанюк згадує, як росіяни водили їх на допит і били залізними прутами, намагаючись дізнатись, де вони “тримають зброю”.
Боялися люди не лише жорстоких допитів, але й в цілому непередбачуваної поведінки росіян. В один із днів, коли увʼязнені занадто голосно щось обговорювали, у компресорну влетів військовий і почав стріляти в стелю. Куля дивом ні в кого не зрикошетила.
Вадима Кубрака, якому перебили пальці ще в Козаровичах, продовжували водити на допити в Димері.
— Допитували багато разів: дістали, побили, запхнули назад — для профілактики, я так розумію, — каже він.
Згодом росіяни сильніше зацікавились увʼязненим — дізналися, що він гідротехнік, а їм вкрай потрібно було відремонтувати насосну станцію.
— Нумо, починай ремонтувати. Ми привеземо бригаду, підкажеш, що нам тут треба, — переказує Вадим слова військових.
Його спроби пояснити, все це не так просто, що для ремонту багато чого потрібно, закінчились черговим побиттям. Росіяни почали погрожувати фізичною розправою щодо рідних Кубрака, якщо той не співпрацюватиме. Однак до ремонту насосної станції справа не дійшла. На той час українські війська вже витискали окупантів з позицій. Російські військові розуміли, що довго не протримаються, тож почали перевозити бранців в інші місця. Забирали не всіх, дехто так і залишився у компресорній.
Дорога додому
26 березня 2022 року (за спогадами інших — 28 березня) росіяни виїхали з території літейного цеху.
— Хлопці спали, а я не спала й почула, що завелася їхня машина “Урал”. Потім відчиняються двері і військовий нам каже: “Не переймайтеся, ми вас не кидаємо, по вас зранку приїде машина”, — пригадує події тих днів Ніна Мостепанюк.
За її спогадами, вона була однією з 11 українців, які у компресорній залишалися до самого кінця.
До останнього росіяни утримували й Вадима Кубрака — все сподівались, що ремонтуватимуть насосну станцію і він їм стане в нагоді.
На світанку наступного дня двері в компресорну відчинив формовщик Владислав Жуков. Згадує, як під кінець березня, коли ЗСУ звільняли Київщину, на прохідній, де він жив увесь цей час, не залишилося вцілілих вікон. Через потужні мінометні обстріли скло повилітало, тож впройми він затулив картоном.
Вранці того дня, коли росіяни залишили підприємство, він вирішив обійти територію, але нікого не побачив. Про всяк випадок дійшов до компресорної, на дверях якої все ще висів замок.
— Живі є? — спитав чоловік крізь двері.
— Є, є, — відгукнулися зсередини.
Владислав знайшов лом і збив замок.
— Скоріше тікайте! — квапив людей.
Українці нарешті опинилися на свободі — спочатку вийшли за межі підприємства, потім вузькими вуличками вибиралися з промислової зони. Звідти йшли полями, щоб обійти окупантів. Дорогою їм все ж довелося пройти один російський блокпост. Вадим згадує, як переживав, що ті запідозрять неладне, але людей пропустили.
У день довгоочікуваного звільнення Ніна Мостепанюк в обід уже повернулася працювати в лікарню. Залишилась і на нічну зміну, а вранці, коли йшла селищем додому, то вже не бачила на вулицях жодного російського військового.
Остаточно українські військові взяли під контроль Димер і ще 14 навколишніх населених пунктів 1 квітня 2022 року.
Авторки:
Євгенія Корольова, журналістка МІПЛ
Марина Кулініч, журналістка МІПЛ