Історія заручника
Історія заручника
Сергій Ситник
На момент викрадення російськими військовими, які напередодні окупували місто Тростянець в Україні, українцю Сергію Ситнику було 32 роки. Чому його схопили, ніхто достеменно не знає. Можливо, через те, що чоловік був мисливцем. Наступного дня після викрадення росіяни прийшли додому до чоловіка. Перевернули оселю догори дригом, забрали все, на що падало око, зокрема харчі і теплі шкарпетки. Свідком обшуку стала мати Сергія. З розмов з російськими військовими вона дізналася, що її син живий.
Шукати Сергія жінка пішла до Тростянецького вокзалу, де росіяни утримували українців. Йшла із піднятими руками. Довкола, каже, було багато військових РФ. Це дуже лякало. Утім спроб дізнатися про долю сина вона не полишала. Врешті один із росіян сказав, що Сергія на вокзалі немає, порадив шукати його в приміщенні місцевої поліції. Але там жінку так само спровадили ні з чим.
Сімʼя викраденого чоловіка певна, що росіяни вивезли його до сусіднього села Боромля, адже 4 квітня 2022 року — вже після деокупації цього населеного пункту — там знайшли мисливський квиток Сергія, його банківські картки і робоче посвідчення. Мати і сестра шукали чоловіка серед закатованих, яких після втечі росіян знаходили в селі. Але серед мертвих Сергія теж не було.
Голова Боромлянської громади розповів жінкам, що багатьох українських бранців росіяни забрали з собою. Через селище Краснопілля їх повезли в бік російського кордону. Багатьох з них й додині утримують у тюрмах на території РФ.
Історія заручника
Історія заручника
Дмитро Хилюк
Журналіста одного з найбільших українських інформаційних агентств УНІАН Дмитра Хилюка російські військові викрали у березні минулого року поблизу власного дому у селі Козаровичі поблизу Києва. Після початку повномасштабного вторгнення Дмитро не міг виїхати у безпечніше місце, адже дбав про літніх батьків. 1 березня 2022 року село потрапило в окупацію і покинути населений пункт стало просто неможливо. Майже одразу росіяни провели обшук у домі журналіста, а потім в його помешкання прилетів снаряд, частково зруйнувавши будинок. Тож сім’я перебралася до сусідів. 3 березня Дмитро із батьком вирішили ще раз оглянути свій дім, щоб оцінити пошкодження. Проте не дійшли: просто посеред вулиці на них налетіли російські військові. Батько Дмитра Василь Хилюк так пригадує ті події: “Почали кричати: “Руки вгору! Лягай!” Поклали нас на землю, обшукали, знімали чоботи навіть, стріляли Дімі під вухо, а тоді підняли нас, накинули куртки нам на голови і повели”.
Обох чоловіків утримували на Київщині, кілька разів їх перевозили з місця на місце. Врешті 11 березня Василя Хилюка відпустили, а Дмитра — вивезли до Росії. Як з’ясували у розслідуванні журналісти міжнародної організації “Репортери без кордонів”, спершу журналіста утримували у СІЗО № 2 в місті Новозибков Брянської області. За свідченням колишнього в’язня, з яким поспілкувались Репортери, спецпризначенці у СІЗО регулярно допитували журналіста про його діяльність, звинувачуючи в “українській пропаганді та роботі проти Росії”. Також Дмитра Хилюка кілька разів били.
Наприкінці лютого 2023-го джерело у цьому СІЗО, яке має доступ до всіх камер старої будівлі, розповіло Репортерам, що з початку 2023 року Хилюка в цій частині в’язниці не було. Наразі невідомо, чи журналіста перевели в інший корпус СІЗО чи вивезли із закладу. Після арешту Дмитра батьки отримали від нього єдину звістку — лист, датовану 14 квітня 2022 року, в якій син писав, що живий та здоровий. Ці кілька слів, написаних навесні, надійшли до батьків аж у вересні минулого року.
Історія заручника
Історія заручника
Маріано Гарсія Калатаюд
Маріано — громадянин Іспанії. Чоловіку було 74 роки, коли російські військові викрали його в середмісті окупованого Херсона. До повномасштабного вторгнення чоловік вже кілька років мешкав в Україні, займався волонтерством, часто їздив до лінії розмежування на сході країни, привозив гуманітарну допомогу цивільним, відвідував дитячі будинки.
“Маріано — має добре серце, коли він дізнався про війну в Україні в 2014 році, про страждання цивільних — він покинув все і приїхав сюди, щоб допомогти людям”, — говорить його цивільна дружина Тетяна. Коли Херсон окупували в 2022 році — Маріано, разом із іншими містянами відвідував проукраїнські мітинги, сподіваючись змусити окупантів піти. 19 березня 2022 року, після одного з мітингів Маріано не повернувся додому. “Він встиг зателефонувати мені і сказати, що підійшов до воріт, та коли я спустилась, аби йому відчинити — на порозі вже нікого не було”, — додає Тетяна. Чоловіка утримували у Херсоні, та згодом перевезли в окупований Крим до СІЗО, де росіяни також утримують сотні цивільних українців.
Свідки, яким вдалось звідти вийти, говорять, що через у Маріано погіршився стан здоров'я: набрякають ноги, переніс серцевий напад, але не отримав належної медичної допомоги. Росіяни не висувають офіційних звинувачень громадянину Іспанії, його тримають інкомунікадо, не дозволяють спілкуватися з родиною, не допускають адвоката. Дружина Маріано зверталась до уряду Іспанії, медіа, правоохоронних органів України, писала чисельні запити до різних установ на території РФ та окупованого Криму, але й досі не отримала офіційного роз'яснення, в чому звинувачують Маріано Гарсія Калатаюд.
Історія заручника
Історія заручника
Ірина Горобцова
Мешканку Херсона Ірину Горобцову викрали в день її народження — 13 травня 2022 року. Жінці виповнилося 37. Шестеро російських військових у масках вломились до її помешкання та почали обшук. Батьки Ірини дуже перелякалися. Мати плакала, окупанти закрили жінку на кухні. Перевернувши хату догори дригом, росіяни поїхали, Ірину забрали з собою. До окупації Горобцова вела в Херсоні успішне життя: працювала в ІТ-компанії, навчалася на психолога. Жінка любила подорожувати, займалася плаванням, допомагала людям. Коли росіяни окупували місто, Ірина возила на роботу медиків, які жили в передмісті, збирала гроші для місцевого центру переливання крові. А ще вона ходила на мітинги проти окупації і не боялася висловлювати проукраїнську позицію.
Горобцову викрали з квартири її батьків, вікна якої виходили на аеропорт Чорнобаївки. Саме на цьому летовищі росіяни розміщували свою техніку та особових склад, а українські війська кілька разів влучно знищували їх. Після чергового результативного влучання військові РФ почали викрадати місцевих, підозрюючи їх у коригуванні вогню. Однією з жертв стала Ірина Горобцова.
Наступного дня після викрадення її батьки поїхали до Херсонського СІЗО, щоб віддати доньці змінний одяг. Але ні речей, ні їжі окупанти передати не дозволили. Батьки щодня намагалися добитися зустрічі з Іриною, та марно. За деякий час у СІЗО повідомили, що Горобцової там більше немає. Жінку вивезли до тимчасово окупованого Криму. Батьки поїхали шукати її в Сімферопольському СІЗО, але розмовляти з ними там ніхто не схотів. Родичі найняли адвоката в Криму. То з’ясував, що Ірину дійсно привозили в СІЗО Сімферополя, де в неї взяли відбитки пальців. Наразі ж її нібито утримують у Севастополі.
Історія заручника
Історія заручника
Сергій Лейбак
35-річного Сергій Лейбака росіяни взяли в полон після того, як після початку повномасштабного вторгнення окупували його рідну Кінбурнську косу — заповідне місце на півдні України. До повномасштабної війни Сергій мешкав у селі Покровське із дружиною Христиною та двома дітьми. Працював інспектором з охорони природи у національному парку “Білобережжя Святослава”. 19 березня 2022 року, коли Сергій перебував на роботі, тоді до нього прийшли росіяни. Дружина припускає — окупантів могли зацікавити пікапи, якими пересувались чоловіки, адже машини підходили для перевезення військових вантажів.
Після зникнення чоловіка Христина не мала жодної інформації про те, чи живий він та де перебуває. Їй із малими дітьми довелося самотужки тікати з-під російської окупації на крихітному човнику у шторм по морю.
Щодня Христина переглядала сотні світлин полонених, які знаходила в мережі, аби побачити серед них знайоме обличчя. Лише у вересні 2022 року жінці вдалося знайти фото викраденого чоловіка. “Сергій мав жахливий вигляд, мав синці на обличчі, травмовану руку синього кольору, якою тримав табличку зі своїм прізвищем”, — пригадує Христина. Вона відшукала людей, які бачили Сергія у СІЗО в Криму. Згодом дізналась, що Лейбака перевели до слідчого ізолятора у Таганрозі. А згодом звільнений за обміном військовий розповів Христині, що до 16-го лютого 2023 року був разом з її чоловіком в СІЗО російського міста Ряжськ, Рязанської області. За словами армійця, цивільних полонених там тримають разом із військовими. Камери переповнені, заручників погано годують та часто катують. Крім того, до українських бранців не мають доступу ні адвокати, ні представники Міжнародного комітета Червоного Хреста.
Історія заручника
Історія заручника
Віталій Профатилов
55-річний Віталій Профатилов працював водієм шкільного автобуса у місті Новий Буг на Миколаївщині, що на півдні України. Після початку російського вторгнення Віталій став одним із кермувальників, які погодилися перевозити мобілізованих військових — Росія вторглась в Україну, почала окупувати території. Спершу чоловікові повідомили, що доставить армійців до Миколаєва. Але потрапити у місто було неможливо через бої, тож автобуси скерували до Маріуполя, міста на березі Азовського моря, нині контрольованого РФ. Там цивільні водії одразу опинились в оточенні росіян: вибратися із міста вони уже не змогли.
За словами дружини Віталія Ольги Профатилової, четверо кермувальників переховувались від російських бомбардувань на Заводі імені Ілліча. Навіть попри обстріли Віталій намагався телефонувати рідним із заблокованого міста. Профатилов перестав виходити на зв'язок 4 квітня 2022 року. А вже за два тижні дружина знайшла відео із Віталієм — він був серед бранців Оленівської колонії на Донеччині. “Їх тисячі, вони у дворі колонії стояли, і в перших рядах я побачила свого чоловіка. Я його впізнала по одягу. Він дуже змінився. Не всі родичі і впізнали його”, — пригадує Ольга. Оленівка — стала одним з місць утримання багатьох українських військовополонених та цивільних. Звідти більшість перевозили до РФ.
За неофіційною інформацією, й Віталія вивезли до Росії, він начебто перебував у Курській колонії №1. А нещодавно рідні отримали інформацію, що Профатилова разом із іншими водіями можуть утримувати у Мордовії.
У Віталія ще до повномасштабного вторгнення були великі проблеми із печінкою та серцем. Чоловік переніс інфаркт. Крім того має подагру стопи, хворобу Меньєра та не чує на одне вухо. Раніше він щомісяця проходив спеціальне лікування. У якому стані Віталій зараз та чи отримує бодай якусь допомогу у російських застінках, його сім’я не знає.
Release Hostages: A Demand for Freedom Campaign — кампанія із закликом до міжнародної спільноти діяти, аби врятувати життя та допомогти звільнити українців, яких взяла в заручники РФ.
Ми створили цю платформу з метою привернути увагу світу до проблеми утримання Російською Федерацією цивільних громадян України. Їх вона викрадала та викрадає на окупованих територіях. Йдеться про звичайних людей — водіїв, лікарів, вчителів, журналістів та інших різноманітних професій, віку, статті, які переважно не підтримали окупацію. Затримують навіть неповнолітніх. За даними МІПЛ, на кінець серпня 2023 року в заручниках РФ опинилося 1122 цивільних. Насправді, таких випадків може бути у кілька разів більше, оскільки затримання продовжуються навіть у хвилини, коли ви читаєте ці рядки.
Затримання відбуваються довільно, без пояснень причин — ані самі затримані, ані їх рідні часто не знають, чому вони опиняються в слідчих ізоляторах та тюрмах. Нашій організації вдалося встановити понад 80 діючих місць утримання, як на окупованій території, так і на території РФ. Там людей катують та тримають у жахливих умовах. Відомо про випадки смертей у полоні.
РФ про них мовчить, як і приховує імена всіх тих, кого затримує, не надаючи інформації їх родинам, не дозволяючи надати медичну допомогу, найняти адвоката, написати листа чи передати передачу. Навіть Міжнародний Комітет Червоного Хреста безсилий — Росія не надає його представникам доступу до місць утримання цивільних заручників.
Ми розповідаємо історії заручників, їхніх родин та разом з ними просимо про допомогу — повернути кожного українця додому. Приєднуйтеся до Release Hostages: A Demand for Freedom Campaign і станьте частиною цієї важливої справи.
Історія заручника
Історія заручника
Віталій Профатилов
55-річний Віталій Профатилов працював водієм шкільного автобуса у місті Новий Буг на Миколаївщині, що на півдні України. Після початку російського вторгнення Віталій став одним із кермувальників, які погодилися перевозити мобілізованих військових — Росія вторглась в Україну, почала окупувати території. Спершу чоловікові повідомили, що доставить армійців до Миколаєва. Але потрапити у місто було неможливо через бої, тож автобуси скерували до Маріуполя, міста на березі Азовського моря, нині контрольованого РФ. Там цивільні водії одразу опинились в оточенні росіян: вибратися із міста вони уже не змогли.
За словами дружини Віталія Ольги Профатилової, четверо кермувальників переховувались від російських бомбардувань на Заводі імені Ілліча. Навіть попри обстріли Віталій намагався телефонувати рідним із заблокованого міста. Профатилов перестав виходити на зв'язок 4 квітня 2022 року. А вже за два тижні дружина знайшла відео із Віталієм — він був серед бранців Оленівської колонії на Донеччині. “Їх тисячі, вони у дворі колонії стояли, і в перших рядах я побачила свого чоловіка. Я його впізнала по одягу. Він дуже змінився. Не всі родичі і впізнали його”, — пригадує Ольга. Оленівка — стала одним з місць утримання багатьох українських військовополонених та цивільних. Звідти більшість перевозили до РФ.
За неофіційною інформацією, й Віталія вивезли до Росії, він начебто перебував у Курській колонії №1. А нещодавно рідні отримали інформацію, що Профатилова разом із іншими водіями можуть утримувати у Мордовії.
У Віталія ще до повномасштабного вторгнення були великі проблеми із печінкою та серцем. Чоловік переніс інфаркт. Крім того має подагру стопи, хворобу Меньєра та не чує на одне вухо. Раніше він щомісяця проходив спеціальне лікування. У якому стані Віталій зараз та чи отримує бодай якусь допомогу у російських застінках, його сім’я не знає.
Історія заручника
Історія заручника
Павло Запорожець
30-річного юриста з Херсона Павла Запорожця російські військові затримали 9 травня 2022 року в Херсоні. До того він майже три місяці прожив в окупованому місті — 24 лютого РФ розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Чоловік має досвід служби в Збройних силах України після 2014 року, звільнився, останнім часом працював в державній податковій службі. Після окупації Херсонщини росіяни почали влаштовувати облави та обшуки в місті: шукали тих, хто має військовий досвід. Колишніх армійців та їх родини вважали потенційно небезпечними для Росії, здатними чинити опір. Після викрадення Павла протягом чотирьох місяців утримували в ізоляторі тимчасового тримання в Херсоні, потім перевезли до СІЗО 1 в місті Сімферополь.
У будинку чоловіка провели обшуки та вилучили техніку. В жовтні 2022 року Запорожця, разом з іншими цивільними затриманими перевезли до СІЗО 2. Сестра Павла, Марина, розповідає, що в Криму його били, а вже в лютому 2023 року — перевели до Ростова-на-Дону у РФ. Там розпочався судовий процес — Запорожця обвинуватили в порушенні ст. 361 КК РФ за “намір влаштувати терористичний акт” в Херсоні. Родина Павла подала скаргу до Європейського суду з прав людини щодо його незаконного затримання, сподівається на розголос та реакцію міжнародних організацій.
Історія заручника
Історія заручника
Сергій Лейбак
35-річного Сергій Лейбака росіяни взяли в полон після того, як після початку повномасштабного вторгнення окупували його рідну Кінбурнську косу — заповідне місце на півдні України. До повномасштабної війни Сергій мешкав у селі Покровське із дружиною Христиною та двома дітьми. Працював інспектором з охорони природи у національному парку “Білобережжя Святослава”. 19 березня 2022 року, коли Сергій перебував на роботі, тоді до нього прийшли росіяни. Дружина припускає — окупантів могли зацікавити пікапи, якими пересувались чоловіки, адже машини підходили для перевезення військових вантажів.
Після зникнення чоловіка Христина не мала жодної інформації про те, чи живий він та де перебуває. Їй із малими дітьми довелося самотужки тікати з-під російської окупації на крихітному човнику у шторм по морю.
Щодня Христина переглядала сотні світлин полонених, які знаходила в мережі, аби побачити серед них знайоме обличчя. Лише у вересні 2022 року жінці вдалося знайти фото викраденого чоловіка. “Сергій мав жахливий вигляд, мав синці на обличчі, травмовану руку синього кольору, якою тримав табличку зі своїм прізвищем”, — пригадує Христина. Вона відшукала людей, які бачили Сергія у СІЗО в Криму. Згодом дізналась, що Лейбака перевели до слідчого ізолятора у Таганрозі. А згодом звільнений за обміном військовий розповів Христині, що до 16-го лютого 2023 року був разом з її чоловіком в СІЗО російського міста Ряжськ, Рязанської області. За словами армійця, цивільних полонених там тримають разом із військовими. Камери переповнені, заручників погано годують та часто катують. Крім того, до українських бранців не мають доступу ні адвокати, ні представники Міжнародного комітета Червоного Хреста.
Історія заручника
Історія заручника
Олександр та Ірина Левченко
Подружжя 62-річних Ірини та Олександра Левченків росіяни викрали навесні 2023 року. В той час Мелітополь — місто на півдні України — вже понад рік перебував у окупації після початку повномасштабного вторгнення РФ. З приходом росіян подружжя Левченків не хотіло покидати дім. Були певні — окупантам не цікаві звичайні пенсіонери, тож військові РФ їх не чіпатимуть.
Раніше Ірина працювала журналістом, але відколи вийшла на пенсію, професійною діяльністю більше не займалася. Як розповідає сестра Ірини Левченко Олена, подружжя зникло 6 травня: саме тоді перестали виходити на зв’язок. Крім того, спільна знайома бачила Ірину в цей день на вулиці в оточенні російських військових.
Тож сестра припускає — Левченки чимось не сподобалися окупантам і ті схопили їх просто посеред міста. Що далі відбувалося з подружжям — майже невідомо. За свідченнями Олени, Олександр зміг передати записку із місця ув’язнення у Мелітополі. Писав, що живе в нелюдських умовах, спить на бетонній підлозі, їжі майже немає. Після цього знайомий приніс для Олександра продукти та одяг, але росіяни не схотіли взяти передачу.
Друзі Левченків також намагалися дізнатися більше про їхню долю в окупаційних “правоохоронних органах”, проте там повідомили, що інформацію нададуть тільки членам родини. Але всі родичі, зокрема, й сестра Олена, виїхали з окупованого Мелітополя. Тож наразі близькі володіють досить приблизною інформацією про викрадених. Відомо, що Олександра нібито й досі утримують у Мелітополі та звинувачують у “тероризмі”. Де саме утримують його дружину Ірину — наразі невідомо.
Історія заручника
Історія заручника
Ігор Паламарчук
Ігор Паламарчук — підприємець із села Білозерка на Херсонщині. Після окупації вирішив евакуювати дружину, а сам залишився вдома. Вперше чоловіка затримали в червні 2022 року. “Російські військові влаштували у приміщенні місцевої прокуратури катівню, саме туди привезли Ігоря. Там чоловіка били, чотири рази вивозили в поле та імітували розстріл. На момент затримання йому було 52 роки, він виглядав на свій вік, а коли за десять днів його відпустили, став схожим на старого діда”, — говорить Любов, дружина Ігоря. Паламарчук розповів їй, що цивільних катували електричним струмом, в приміщенні постійно чув крики. Майже не годували: замість їжі на підлогу жбурляли хліб. Вдруге Паламарчука викрали 16 серпня 2022 року. Довгий час його доля була невідомою. Після того, як восени 2022 року село звільнили, рідні намагалися дізнатися, куди він зник, проте ніхто нічого не знав. Одного дня в сюжеті російських ЗМІ про полонених українців Любов Паламарчук побачила змарнілого чоловіка, схожого на Ігоря. МІПЛ знайшла звільненого в результаті обміну військовополоненого, який підтвердив, що бачив Ігоря Паламарчука в одному з СІЗО на території РФ. Там утримують військовополонених і цивільних українців. Умови утримання жахливі: бранців часто б'ють, не надають медичної допомоги. Родина Ігоря Паламарчука за рік так і не отримала офіційного підтвердження про те, де і чому його утримує Росія.
Історія заручника
Історія заручника
Володимир Миколаєнко
Володимир Миколаєнко з 2014 до 2020 року був міським головою міста Херсона, обласного центра на півдні України. З початком окупації 62-річний Миколаєнко не поїхав з рідного міста. Росіяни неодноразово намагалися змусити чоловіка до співпраці, але він рішуче відмовився. 18 квітня Володимир зник: вийшов з будинку і не повернувся.
Ексмер Херсона став одним із десятків викрадених навесні 2022 року місцевих мешканців. Здебільшого це були люди, причетні до оборони міста, або ж ті, хто відкрито підтримував Україну, попри окупацію. Незабаром росіяни випустили пропагандистське відео із Миколаєнком, проте навіть в полоні чоловік тримався гідно та не відмовлявся від проукраїнської позиції.
На початку травня окупанти прийшли з обшуком до квартири Миколаєнка, а також до квартири його доньки. Тоді дружина Марина бачила Володимира востаннє. “Приїхали дві машини з літерами “Z”. В одній були військові, в іншій — чоловіки у чорній формі. Думаю, це були фсбшники. Саме з ними у машині і був мій чоловік. Коли він вийшов, я сказала йому: “Говори мені все”. Він каже: “Передай усім, що я вас дуже-дуже люблю”, — пригадує Марина. Сам обшук, за словами жінки, перетворився на звичайний грабунок. Росіяни виносили все що бачили: роутери, парфуми, алкоголь, гриби та каву.
Спочатку колишнього мера тримали в приміщенні херсонського відділку поліції, де бранців жорстоко катували. Згодом чоловіка перевезли до окупованого Криму. А через деякий час — на територію РФ.
Племінниця Володимира Ганна розповіла, що інформацію про перебування Миколаєнка сім’я збирає по дрібках від звільнених з полону українців. Каже, дядька нераз перевозили з колонії у колонію. Тож умови його перебуванн постійно змінюються. У Володимира є проблеми зі здоров’ям: у чоловіка високий тиск та хвора спина. Під час обшуку квартири навесні минулого року йому дозволили взяти із собою трохи медикаментів. Але надовго їх не вистачило б. Чи лікують Миколаєнка у російських застінках, рідні не знають.
За весь час полону сім’я лише раз отримала від Володимира листа — це трапилося ще в серпні минулого року. З того часу жодних звісток від нього не було.
Історія заручника
Історія заручника
Андрій Гарасименко
До повномасштабного вторгнення Росії Андрій Гарасименко мешкав із дружиною Наталією в селі Новоукраїнське на Чернігівщині — регіоні на півночі України, що межує з Росією. Подружжя виховувало двох донечок. Андрій працював майстром газової служби, мав домашнє господарство та худобу.
24 лютого по Новоукраїнському проїхала колона російських танків, почалися бої за Чернігів, неподалік постійно вибухали снаряди. У березні сім’я майже весь час сиділа в погребі, ховаючись від обстрілів.
25 березня в помешкання Гарасименків вдерлися люди у формі та з автоматами. Дружина Наталія пригадує, що російських військових було так багато, ніби приїхали затримувати відомого терориста. Жінка помітила людей у специфічній формі, майже у всіх на обличчі були балаклави. “Певно, то була або військова поліція, або ФСБ”, — вважає Наталія. Родину допитували близько години. Паралельно росіяни обшукували будинок: забрали документи, мобільні телефони, планшет, системний блок від комп’ютера, флешки, ліхтарики, wifi-роутер.
Після обшуку зібралися і поїхали. З собою в БТРі повезли Гарасименка. Наталія вирішила, що Андрія забрали в село Вишневе поруч із Новоукраїнським. Жінка двічі їздила туди, намагалася дізнатися про долю чоловіка. Під час другої поїздки 28 березня російський військовий заявив їй, що полонених вивезли в невідомому напрямку.
Майже два місяці про долю викраденого не було жодних звісток. Родина не знала, чи він живий. Наталії для впізнання почали показувати фото закатованих росіянами цивільних жителів, яких знаходили у Вишневому. Її чоловіка серед убитих не було.
Врешті його знайшли аж у Росії. Свідок, який повернутися додому за обміном, розповів, що бачив Гарасименка в Курському СІЗО. “Він не розказував усього, але я зрозуміла, що Андрій був дуже побитий. Він просив передати вісточку, що він є. Це було 22 травня 2022 року”, — пригадує Наталія.
Наступну звістку рідні отримали наприкінці грудня 2022-го. Тоді за обміном вийшов чоловік, який повідомив, що бачив Гарасименка в Тульській виправній колонії № 1, що в місті Донськой. Влітку 2023 року з’явилась нова інформація від родичів інших бранців: Андрія перевели до колонії “Поляна” в Республіці Мордовія.
У Гарасименка хворі нирки, наприкінці лютого 2022-го він мав заплановану операцію з видалення каменів. Але через початок повномасштабного вторгнення не зміг потрапити до лікарні в Чернігові. Чи отримує чоловік хоч якесь лікування у російських застінках, родина не знає.
Історія заручника
Історія заручника
Маріано Гарсія Калатаюд
Маріано — громадянин Іспанії. Чоловіку було 74 роки, коли російські військові викрали його в середмісті окупованого Херсона. До повномасштабного вторгнення чоловік вже кілька років мешкав в Україні, займався волонтерством, часто їздив до лінії розмежування на сході країни, привозив гуманітарну допомогу цивільним, відвідував дитячі будинки.
“Маріано — має добре серце, коли він дізнався про війну в Україні в 2014 році, про страждання цивільних — він покинув все і приїхав сюди, щоб допомогти людям”, — говорить його цивільна дружина Тетяна. Коли Херсон окупували в 2022 році — Маріано, разом із іншими містянами відвідував проукраїнські мітинги, сподіваючись змусити окупантів піти. 19 березня 2022 року, після одного з мітингів Маріано не повернувся додому. “Він встиг зателефонувати мені і сказати, що підійшов до воріт, та коли я спустилась, аби йому відчинити — на порозі вже нікого не було”, — додає Тетяна. Чоловіка утримували у Херсоні, та згодом перевезли в окупований Крим до СІЗО, де росіяни також утримують сотні цивільних українців.
Свідки, яким вдалось звідти вийти, говорять, що через у Маріано погіршився стан здоров'я: набрякають ноги, переніс серцевий напад, але не отримав належної медичної допомоги. Росіяни не висувають офіційних звинувачень громадянину Іспанії, його тримають інкомунікадо, не дозволяють спілкуватися з родиною, не допускають адвоката. Дружина Маріано зверталась до уряду Іспанії, медіа, правоохоронних органів України, писала чисельні запити до різних установ на території РФ та окупованого Криму, але й досі не отримала офіційного роз'яснення, в чому звинувачують Маріано Гарсія Калатаюд.
Історія заручника
Історія заручника
Іван Гончар
Початок російського вторгнення 24-річний Іван Гончар зустрів у Маріуполі — місті на узбережжі Азовського моря. Хлопець мав там успішний бізнес: був власником магазину брендового одягу та взуття.
Росія з перших днів повномасштабної війни почала обстрілювати Маріуполь, Іван разом зі своєю дівчиною та матір’ю ховалися в приватному будинку. Невдовзі туди прилетіла російська ракета, хлопець із рідними дивом вціліли. Вони перебралися у велике бомбосховище поруч із стадіоном “Азовсталь”. Там ховалися близько 150 містян. Утім 5 квітня 2022 року не витримало й бомбосховище: після влучання там почалася пожежа, приміщення наповнилося димом. Цивільні змушені були посеред ночі вийти назовні, тоді як окупанти не припиняли поливати місто вогнем.
Іван із родиною шукали сховку на березі моря. Там військові РФ скерували їх у бік кордону. Як розповідає брат Івана Ілля, дорогою до хлопця почали чіплятись чеченці, звинувачуючи його в приналежності до українських військових. “У нього тоді відросла борода і він має спортивну зовнішність, хоча він ніколи і ніде не служив”, — каже Ілля.
9 квітня Іван із мамою та дівчиною вирішили перетнути російський кордон, маючи намір через Росію, Грузію та Європу дістатися України. Але на кордоні Іван зник. Окремо від інших членів сім’ї його викликали до одного з кабінетів. Тоді рідні бачили хлопця востаннє.
Впродовж багатьох місяців про нього не було жодної звістки. Лише восени 2022-го Міноборони РФ підтвердило, що Івана Гончара затримали за протидію так званій спеціальній військовій операції. У лютому 2023 року звільнений із полону бранець повідомив, що Івана утримували в російському Таганрозі, а потім перевели в місто Каменськ-Шахтинський. За словами колишнього в’язня, з яким спілкувався Ілля, до полонених там застосовують психологічне та фізичне насильство. Зокрема, в Каменськ-Шахтинську на них натравлюють собак, кидають в них каміння та бʼють електрошокером.
Історія заручника
Історія заручника
Микита Бузінов
Виїжджаючи із великого міста Чернігова, що на півночі України, близько до кордону з Білоруссю, до невеликого села у лютому минулого року, 25-річний Микита Бузінов думав, що буде безпеці. Напередодні РФ вторглась в Україну, окупувавши території. Перші дні хлопець разом з родиною перебував у тихому селище Михайло-Коцюбинське за 20 кілометрів від міста. Але спокій тривав недовго, росіяни добралися й туди, окупувавши населений пункт. А коли українські військові знищили кілька ворожих колон, окупанти почали викрадати мирних людей — шукали тих, хто міг спілкуватися з українськими військовими.
Микита працював звичайним водієм і не мав жодного стосунку до війська. Тож не думав, що його родина може зацікавити російських армійців. Та 4 березня ворожі військові прийшли до будинку Бузінових.
Удома була вся сім’я: мати та дядько, брат, а також наречена Микити — Катерина. Людей вивели на вулицю та відібрали їхні телефони. А далі почався жах. Микиту роздягли, щоб перевірити чи немає на його тілі татуювань та слідів від зброї. На хлопця та його брата росіяни наводили автомати. Військові кричали, що знайшли мапи у телефоні брата. А самого Микиту звинуватили, що нібито передавав якісь дані. Щоб залякати людей, росіяни навіть імітували розстріл: відвели Микиту за сарай та почали стріляти. Мати хлопця пережила пекло, адже не знала, чи жива її дитина.
Згодом поряд із Микитою на коліна поставили його наречену Катерину. На дівчину також навели зброю. Психологічно тиснули, погрожували вбити коханого просто в Катерини на очах.
Врешті військово поїхали геть, але забрали з собою Микиту. Де його шукати, рідні не мали уявлення. Сподівалася, що хлопець повернеться вже наступного дня, але минав час, а про сина і коханого не було жодних звісток.
Після звільнення селища сім’я Бузінових дізналася, що місцевого мешканця, якого росіяни також викрали 4 березня, знайшли закатованим: після днів побоїв йому вистрілили у голову. Усі боялися, щоб така доля не спіткала й Микиту. Мати здала зразки ДНК. Місяці минали, та жодних збігів рідні не отримали. Серед мертвих хлопця не було. Врешті через 9 місяців після викрадення, прийшла звістка, що його можуть утримувати в російському Білгороді. Адвокат, якого найняли родичі, поїхав до міста, але отримав відповідь, мовляв, Микити Бузінова у білгородському СІЗО немає. А згодом прийшла інша звістка: людина з таким ім’ям “вибула” із тамтешньої в’язниці.
Тож сім’я сподівається, що хлопець досі живий та перебуває в російських застінках. І одного дня він таки повернеться додому.
Історія заручника
Історія заручника
Ірина Горобцова
Мешканку Херсона Ірину Горобцову викрали в день її народження — 13 травня 2022 року. Жінці виповнилося 37. Шестеро російських військових у масках вломились до її помешкання та почали обшук. Батьки Ірини дуже перелякалися. Мати плакала, окупанти закрили жінку на кухні. Перевернувши хату догори дригом, росіяни поїхали, Ірину забрали з собою. До окупації Горобцова вела в Херсоні успішне життя: працювала в ІТ-компанії, навчалася на психолога. Жінка любила подорожувати, займалася плаванням, допомагала людям. Коли росіяни окупували місто, Ірина возила на роботу медиків, які жили в передмісті, збирала гроші для місцевого центру переливання крові. А ще вона ходила на мітинги проти окупації і не боялася висловлювати проукраїнську позицію.
Горобцову викрали з квартири її батьків, вікна якої виходили на аеропорт Чорнобаївки. Саме на цьому летовищі росіяни розміщували свою техніку та особових склад, а українські війська кілька разів влучно знищували їх. Після чергового результативного влучання військові РФ почали викрадати місцевих, підозрюючи їх у коригуванні вогню. Однією з жертв стала Ірина Горобцова.
Наступного дня після викрадення її батьки поїхали до Херсонського СІЗО, щоб віддати доньці змінний одяг. Але ні речей, ні їжі окупанти передати не дозволили. Батьки щодня намагалися добитися зустрічі з Іриною, та марно. За деякий час у СІЗО повідомили, що Горобцової там більше немає. Жінку вивезли до тимчасово окупованого Криму. Батьки поїхали шукати її в Сімферопольському СІЗО, але розмовляти з ними там ніхто не схотів. Родичі найняли адвоката в Криму. То з’ясував, що Ірину дійсно привозили в СІЗО Сімферополя, де в неї взяли відбитки пальців. Наразі ж її нібито утримують у Севастополі.
Історія заручника
Історія заручника
Дмитро Хилюк
Журналіста одного з найбільших українських інформаційних агентств УНІАН Дмитра Хилюка російські військові викрали у березні минулого року поблизу власного дому у селі Козаровичі поблизу Києва. Після початку повномасштабного вторгнення Дмитро не міг виїхати у безпечніше місце, адже дбав про літніх батьків. 1 березня 2022 року село потрапило в окупацію і покинути населений пункт стало просто неможливо. Майже одразу росіяни провели обшук у домі журналіста, а потім в його помешкання прилетів снаряд, частково зруйнувавши будинок. Тож сім’я перебралася до сусідів. 3 березня Дмитро із батьком вирішили ще раз оглянути свій дім, щоб оцінити пошкодження. Проте не дійшли: просто посеред вулиці на них налетіли російські військові. Батько Дмитра Василь Хилюк так пригадує ті події: “Почали кричати: “Руки вгору! Лягай!” Поклали нас на землю, обшукали, знімали чоботи навіть, стріляли Дімі під вухо, а тоді підняли нас, накинули куртки нам на голови і повели”.
Обох чоловіків утримували на Київщині, кілька разів їх перевозили з місця на місце. Врешті 11 березня Василя Хилюка відпустили, а Дмитра — вивезли до Росії. Як з’ясували у розслідуванні журналісти міжнародної організації “Репортери без кордонів”, спершу журналіста утримували у СІЗО № 2 в місті Новозибков Брянської області. За свідченням колишнього в’язня, з яким поспілкувались Репортери, спецпризначенці у СІЗО регулярно допитували журналіста про його діяльність, звинувачуючи в “українській пропаганді та роботі проти Росії”. Також Дмитра Хилюка кілька разів били.
Наприкінці лютого 2023-го джерело у цьому СІЗО, яке має доступ до всіх камер старої будівлі, розповіло Репортерам, що з початку 2023 року Хилюка в цій частині в’язниці не було. Наразі невідомо, чи журналіста перевели в інший корпус СІЗО чи вивезли із закладу. Після арешту Дмитра батьки отримали від нього єдину звістку — лист, датовану 14 квітня 2022 року, в якій син писав, що живий та здоровий. Ці кілька слів, написаних навесні, надійшли до батьків аж у вересні минулого року.
Історія заручника
Історія заручника
Сергій Ситник
На момент викрадення російськими військовими, які напередодні окупували місто Тростянець в Україні, українцю Сергію Ситнику було 32 роки. Чому його схопили, ніхто достеменно не знає. Можливо, через те, що чоловік був мисливцем. Наступного дня після викрадення росіяни прийшли додому до чоловіка. Перевернули оселю догори дригом, забрали все, на що падало око, зокрема харчі і теплі шкарпетки. Свідком обшуку стала мати Сергія. З розмов з російськими військовими вона дізналася, що її син живий.
Шукати Сергія жінка пішла до Тростянецького вокзалу, де росіяни утримували українців. Йшла із піднятими руками. Довкола, каже, було багато військових РФ. Це дуже лякало. Утім спроб дізнатися про долю сина вона не полишала. Врешті один із росіян сказав, що Сергія на вокзалі немає, порадив шукати його в приміщенні місцевої поліції. Але там жінку так само спровадили ні з чим.
Сімʼя викраденого чоловіка певна, що росіяни вивезли його до сусіднього села Боромля, адже 4 квітня 2022 року — вже після деокупації цього населеного пункту — там знайшли мисливський квиток Сергія, його банківські картки і робоче посвідчення. Мати і сестра шукали чоловіка серед закатованих, яких після втечі росіян знаходили в селі. Але серед мертвих Сергія теж не було.
Голова Боромлянської громади розповів жінкам, що багатьох українських бранців росіяни забрали з собою. Через селище Краснопілля їх повезли в бік російського кордону. Багатьох з них й додині утримують у тюрмах на території РФ.
В якій країні ви б не були, напишіть листа до найближчого посольства РФ з негайною вимогою розшукати цивільних українців та звільнити — всіх одразу чи конкретну особу, про яку ми розповідаємо. Ваш голос може стати вирішальним у цьому процесі повернення цивільних людей додому і до нормального життя. Завдяки вашим діям та свідомій громадянській позиції ми зможемо посилити тиск на Російську Федерацію та допомогти тим, хто потребує нашої підтримки найбільше. Надішліть листа сьогодні і допоможіть повернути бранців додому! #ReleaseHostages #DemandforFreedom #ЗвільнітьЗаручників #ВимагайтеСвободи