ЗСУ на Курщині штурмують виправну колонію, де Росія утримувала полонених українців. МІПЛ опитала тих, хто повернувся з колонії
Сили Оборони України штурмують жіночу колонію у Малій Локні в Курській області. Тривалий час там утримували українських полонених жінок та чоловіків. Для України захоплення колонії стане важливим кроком у документуванні воєнних злочинів, вчинених Росією проти українських військовополонених.
З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну одним із основних місць утримання українських бранців було СІЗО № 1 у Курську. Туди привозили полонених з різних напрямків, як цивільних так і військових. Про те, що у Курській області використовують інші місця для утримання українців, до кінця 2022 року інформації не було. Аж поки МІПЛ не зʼясувала, що полонених жінок росіяни звозять у жіночу виправну колонію № 11 у Малій Локні. Ця колонія розрахована на утримання понад 200 осіб. За даними МІПЛ, восени 2022-го там утримували понад 50 полонених військових та цивільних жінок.
Виправна колонія № 11 до 2011 року була дитячою виховною колонією, згодом її перепрофілювали у жіночу. Реконструкція будівель проводилася швидко, вже за пів року на території колонії з’явився новий двоповерховий тюремний корпус. Камери обладнали двох типів: стандартні та з покращеними умовами: телевізором, одноярусним ліжком і шафою.
Зовнішній вигляд колонії
МІПЛ задокументувала свідчення кількох полонених, які були у Малій Локні. Так, українки Наталя і Катерина у полон потрапили навесні 2022-го у захопленому Маріуполі. До того, як опинилися у виправній колонії № 11, змінили кілька місць утримання. Були в Оленівці у Донецькій області, виправній колонії у Валуйках Бєлгородської області.
— Я пробула у Малій Локні чотири місяці, нас не катували, але фізичну силу застосовували, як і моральне приниження, — розповідає Катерина.
Жінок змушували роздягатись і співати гімн Росії, вчити вірші про СРСР та пісні часів Другої світової війни. Задля розваги охорона використовувала електрошокери, часом на жінок натравлювали собак.
— Жінки-наглядачі подекуди ставилися до нас жорстокіше, ніж чоловіки, — говорить колишня полонена Наталя.
Вона згадує, що у сусідніх камерах утримували російських ув’язнених. Це порушення Міжнародного гуманітарного права, адже у тюремних установах утримувати полонених разом із ув’язненими за кримінальні злочини заборонено Женевськими конвенціями.
— У нас не було там жодних прав. Нам так і сказали: “Ви тут ніхто, про вас ніхто не знає і вашу долю вирішуватиме адміністрація”. А якщо ти починав ставити забагато запитань, то вони лише били сильніше, — говорить колишня військовополонена Наталя.
Разом із жінками-військовослужбовицями у камері утримували цивільних українок, захоплених у полон здебільшого у Чернігівській та Харківській областях.
— Їм навіть не пояснювали, на яких підставах їх утримують. Просто приписували їм якісь злочини і протидію “спеціальній військовій операції”. Там зовсім не зважали ані на вік, ані на стан здоров’я, — каже Наталя.
Жінок змушували виконувати фізичні вправи, які через брак харчування та фізичне знущання погіршували стан здоров’я. Упродовж дня бранкам забороняли сідати. Через постійне стояння у багатьох виникали проблеми з ногами.
Форма одягу для засуджених жінок. Фото: скрин з сюжету про колонію № 11 у Малій Локні
Одного дня, згадують колишні військовополонені, до жіночої колонії привезли цивільних чоловіків. Про те, що потрапили до жіночої колонії, вони зрозуміли з написаних на наволочках жіночих іменах, там же на штампі побачили номер колонії.
— Прийомка була жахливою. Руки заламали за спиною, головою вдарили об металеву решітку, потім повалили на підлогу. Били так, що в мене з правої ноги взуття разом із шкарпеткою злетіло, — розповідає колишній бранець Володимир.
Іншому чоловіку, з яким поспілкувалася МІПЛ, під час прийомки зламали ребра. Коли били, охорона кричала: “Це за друзєй, це вам за ОМОН, це вам за Майдан, це вам за наших братьєв!” Зазначимо, що того дня усі новоприбулі полонені були цивільними і не брали участі у бойових діях. У Малій Локні Володимир пробув місяць.
Олександр у Малій Локні пробув теж недовго — кілька днів. У його камері було 12 людей, запам’ятати когось чоловік не встиг. Наглядачі в коридорі пильнували, щоб бранці не знайомилися, змушували читати їх книжки радянських авторів, а потім переповідати зміст. Якщо запнешся, то били.
— Потім нас у Курськ у СІЗО № 1 перевели, я туди вже весь у синцях приїхав, — розповідає Олександр. — Там була огорожа, об яку нас головою лупили. Комусь по нирках надавали, комусь ребра поламали.
Запам’ятати наглядачів чи адміністрацію колонії колишнім полоненим не вдалося, ті приховували свої обличчя під балаклавами, не дозволяли бранцям піднімати голови, коли росіяни заходили до камери. Самих бранців за межі камери не випускали.
Зі слів свідків, виправна колонія у Малій Локні слугувала тимчасовим місцем утримання перед обміном, утримували полонених там від одного до кількох місяців. Після цього могли одразу повезти на обмін або повернути у Курське СІЗО № 1 чи СІЗО № 2 у Таганрогу Ростовської області.
