В Росії у морпіха Юрія Гульчука в полоні відібрало мову
Юрій Гульчук — матрос 36 окремої бригади морської піхоти. У полон потрапив 12 квітня 2022 року на заводі Ілліча. На той час йому було всього двадцять. Відтоді хлопця кілька разів етапували у різні міста. За останньою інформацією, зараз він у Мордовії в одному із найжорстокіших місць утримання українських військовополонених. Ось уже понад два роки за повернення Юрія бореться його мама Мілана Компанієць.
З пані Міланою ми зустрілися у день її народження. Ось уже три роки поспіль вона загадує єдине бажання: повернути сина з полону. Неподалік Верховної Ради жінка разом із іншими родинами, які чекають на своїх рідних з полону, проводить мітинг. За кілька хвилин після початку нашої розмови звучить повітряна тривога — вдруге за день, попередня тривала більше семи годин.
Мілана Компанієць у сквері недалеко від ВРУ, де родини полонених морпіхів регулярно влаштовують акції-нагадування про своїх рідних
Мілана починає говорити про сина. Зізнається, що не хотіла, аби він служив:
— Як би я його не вмовляла, він не слухав. Забрав документи з університету і пішов на строкову службу.
Війна, на яку не чекали
Юрій Гульчук навчався на факультеті китайської філології, мав хист до вивчення іноземних мов, але восени 2021 року після другого курсу вирішив, що піде у військо. Під час військово-лікарської комісії йому дозволили обрати будь-який рід військ: від десантно-штурмових до морської піхоти.
— Він обрав морську піхоту, це стало його мрією служити у Миколаєві, поруч із морем. Юра був дуже задоволений. Йому подобалося, що там було розуміння, що ти маєш робити, скільки часу йде на певну дію. Ця дисципліна його захоплювала, — розповідає пані Мілана.
Матері син говорив: “Армія — це найкраще, що сталося у моєму житті”. Однак жінка зазначає, що тоді це була “армія без війни”. Коли ж почалось повномасштабне вторгнення, Юрій Гульчук прослужив близько пів року і одразу потрапив в епіцентр бойових дій.
Юрій Гульчук (крайній праворуч внизу) разом із побратимами
Напередодні 24 лютого 2022 року військовослужбовці 36 бригади морської піхоти перебували поблизу Маріуполя. Події довкола міста розгорталися стрімко, вже на початку березня місто опинилося в російській облозі. Понад тисячу захисників Маріуполя перебралися на металургійний комбінат ім. Ілліча.
— За цей короткий термін перебування у Маріуполі він, може, і не встиг зрозуміти, що таке війна, але дізнався, як воно, коли нема боєкомплекту, коли немає їжі. Там же кілька сотень тисяч людей було таких самих голодних, без води, без елементарної гігієни і медицини, — каже Мілана.
На зв’язок син виходив нечасто. Він попередив, що зв’язок у місті зникає і щоб зателефонувати чи написати повідомлення, потрібно виходити на поверхню і ловити мережу. “Краще бути невідзвоненим і живим, аніж навпаки”, — говорив хлопець. Мілана з ним погоджувалася.
— Тут ще потрібно знати мою дитину, — додає мати. — У Юри не було смартфона, причому принципово, лише кнопковий телефон. Він казав, що інтернет — це зло. Вважав, що коли маєш інтернет, то весь час трохи однією ногою не в житті, а в якомусь своєму світі, який ти собі там збудував. А коли ти в армії, ти маєш зосередитись на реальному світі, а не на уявному.
Про події у Маріуполі Мілана дізнавалася лише з новин та соціальних мереж. Зізнається, що не дуже розуміла, що відбувається, допоки не побачила російське відео розбитої колони українських військових, де було багато тіл і зброя комбрига 36 бригади Володимира Баранюка — на відео говорили, що він загинув. Це було 11 квітня 2022 року. А наступного дня усі, хто залишався на заводі Ілліча, потрапили у полон.
— Я не знала, чи Юра був під час того прориву. Для мене почалися довгі тижні очікування. А потім з’явився список із заводу Ілліча, складений, мабуть, нашвидкоруч, з помилками, з повторами прізвищ. Там я знайшла Юру, тоді я повірила в те, що син вийшов із Маріуполя.
Зруйнована частина металургійного комбінату імені Ілліча. 18 травня 2022 року. Фото: AFP
Пані Мілана і гадки не мала, у якому стані потрапив до полону Юрій, тому переглядала усі фото і відео, які оприлюднювала Росія. Але сина на них не було. Перше фото Гульчука виклали наприкінці квітня на ворожих телеграм-каналах. Без підпису. Серед рідних лише Мілана впізнала сина: ані бабуся, ані батько розгледіли на фото Юру не змогли. Хлопець був дуже виснаженим і розгубленим.
— По його очах я зрозуміла, яких жахів він надивився у Маріуполі. Вони ж на заводі Ілліча майже місяць нічого не їли, ловили кішок і голубів, воду з батарей зливали, — говорить жінка. — Можна не їсти тиждень, але після двох тижнів голодування ти втрачаєш свій функціонал: погано бачиш у темряві, уповільнена реакція, важко підніматися. А це вже небоєздатна одиниця.
Усіх захоплених полонених на заводі Ілліча привезли в Оленівку — колонію неподалік Маріуполя. Невідомо, скільки часу Гульчук провів там, до липня 2022 року багатьох морпіхів звідти розвезли по СІЗО і колоніях на території РФ.
Пані Мілана намагалася відстежити шлях сина, припускає, що спершу його привезли у СІЗО № 2 у Таганрозі, але поки не знайшла свідків, які б це підтвердили. Згодом був Ряжськ — тоді жінка останній раз бачила відео з сином. Це сталося 20 січня 2023 року, коли російські телеграм-канали розповсюдили сюжет із 33 військовополоненими українцями, більшість із яких служать у 36 бригаді морської піхоти. Вони стояли тісно один до одного у прогулянковому дворику, кілька полонених були зіщулені від холоду.
— Тоді я побачила абсолютно незнайому мені людину, вже дорослу. У нього дуже жорстоке обличчя було, нехарактерне для нього. І я зрозуміла, що тільки так він може там вижити, — говорить мама військовополоненого.
Відео з Юрієм Гульчуком у російському полоні. Джерело: російські телеграм-канали
Рік цілковитої невідомості
З моменту публікації того відео минув понад рік. За цей час жодної інформації про Юрія Гульчука у родини не було. Пані Мілана бере участь у всіх можливих акціях на підтримку військовополонених, пише звернення з проханням про допомогу. Навіть почала збирати власну бібліотеку — автобіографії військових, книги з психології та медицини, щоб бодай спробувати зрозуміти, через що може проходити її син у полоні і з чим їй доведеться зіткнутися, коли він повернеться додому.
Об’єднавшись у спільноту, де такі ж рідні полонених, як і вона, жінці стало легше. Тепер простіше дізнаватися інформацію, організовувати зустрічі з владою, звертатися до суспільства від імені тисяч полонених.
Соціальний ролик Медійної ініціативи за права людини з Міланою Компанієць
Аналізуючи списки звільнених із полону, МІПЛ дійшла висновку, що є категорії військових, котрі вкрай рідко потрапляють на обмін. Серед них — морпіхи.
— Чому над морпіхами так знущаються у полоні? Бо 36 бригада утворена з берегової охорони, яка вийшла з Криму у 2014 році і показала Росії усім відомий жест, обравши Україну. А такі речі вони не пробачають і не забувають, — говорить Мілана Компанієць.
— Тож коли ця ж 36, нехай і в іншому складі, потрапила їм до рук, то тут вони уже відриваються по повній. І це вже за межею не тільки людяності чи Женевських конвенцій, тут ми чекаємо інформації хоча б рівня живий або мертвий, — каже жінка.
У січні 2024 року в одному з обмінів звільнили хлопців, котрі перебували із Гульчуком в одній камері. Нарешті у Мілани з’явилася інформація про сина:
— І тепер я не знаю, хотіла б я це знати чи ні, — каже жінка.
Наразі Юрій Гульчук перебуває у колонії в Республіці Мордовія. Мілані повідомили, що після побоїв і катувань “на прийомі у Доктора Зла”, як називають особливо жорстокого охоронця, Юрій не розмовляє, а через неодноразове застосування електрошокера до його повної розрядки, хлопцю відняло ноги.
Така інформація лякає жінку, адже для Юрія спілкування було способом пізнання світу. Згадує, що у цивільному житті, коли хлопець шукав себе, він займався медитацією, яка супроводжувалася мовчанням. І коли його щось турбувало, то так само використовував мовчання як спосіб самозахисту, відсторонюючись від світу. Попри це, син Мілани дуже любив спілкуватися:
— Те, що він тепер не розмовляє, вже не самозахист. Хлопці намагалися з ним поговорити, але він і слова не міг вимовити. Я не знаю, чи порушений у нього мовний центр, чи щось із м’язами рота чи горла.
Фото Юрія Гульчука до полону та під час утримання в РФ
Зі слів свідків, до Юри застосовують “особливе ставлення”. Жінка припускає, що, можливо, через характер сина — він не любить примусу.
— Юра дуже м’яка особистість, але з твердим характером. Хлопці розповіли, що його могли бити, він падав, його продовжували топтати берцями, але він на це ніяк не реагував. Мабуть, це і злило охорону, — вважає пані Мілана. Вона впевнена, що син бунтував проти правил у свій спосіб, за це його й били.
Невідворотні наслідки
За весь час рідні Гульчука так і не отримали від нього жодного листа, Мілана також писала сину, але, зі слів звільнених із полону, що були із Юрієм, той не отримав жодного.
Рідні вважають це методом психологічно тиску, така ізольованість від світу підриває моральних дух в уже зламаному тілі.
Як медик Мілана розуміє, що відсутність нормального харчування, постійні побиття, нестача свіжого повітря призводять до невідворотної шкоди організму.
— Голодування турбує мене, як це не дивно, навіть більше, ніж побої. Звісно, у всіх там неправильно зрослися переломи і це все болить і функціонує неправильно, але від цього ти максимум погано рухаєшся чи відчуваєш дискомфорт. А от від тривалого голодування ти все-таки помреш. І зовнішньо це скидатиметься на абсолютно природні причини, — говорить Мілана.
Вона пояснює, що постійне недоїдання спричинює ситуацію, коли організм починає “пожирати себе”: спершу спалюється весь жир, а тоді йдуть м’язи. І справа не тільки в рухових м’язах і внутрішніх органах, стоншується серцевий м’яз, серце припиняє правильно працювати, що призводить до серцевої недостатності.
Родини полонених морпіхів на акціях тримають у руках фотографії військовополонених після повернення з російського ув’язнення, аби продемонструвати суспільству наслідки тривалого полону
Мілана Компанієць наголошує, що понад два роки у таких умовах — це перейдена межа людської витривалості:
— До прикладу, полонених вишикують і скажуть бігти на третій поверх. По дорозі хтось впаде і це не завжди будуть найстарші. Ми всі розумітимемо, що це наслідок катування і голодування, але у висновку про причину смерті напишуть тромбоз або серцева недостатність.
Навіть та незначна медична допомога, яку надають полоненим, не змінює ситуації. Виразки на ногах не гояться через тривале стояння, побиття і застосування електрошокерів. У більшості полонених проблеми з зубами через погані санітарні умови, нестачу вітаміну D і відсутність належного лікування. А постійний голод призводить до значної втрати ваги.
— Навіть коли син повернеться додому, я продовжуватиму своє спілкування з державними органами. Тому що після повернення з полону їм усім потрібна належна реабілітація. Я всім рідним кажу, що повинен бути догляд як після інфаркту, — каже пані Мілана.
Наразі, після останнього обміну військовополоненими, Мілані повідомили, що чули голос Юри на перекличці. Він вимовив всього одну літеру “Я”, але для жінки це надія, що у сини повертається мовлення. Вона продовжує боротися за його звільнення, як і за звільнення решти морпіхів, що понад два роки перебувають у полоні.
Оновлено: президент України Володимир Зеленський 14 вересня 2024 року повідомив про черговий обмін полоненими. Серед звільнених є Юрій Гульчук.
Цей проєкт втілюється за підтримки Veteran Hub. Організація може не поділяти думок, які викладені у межах проєкту.
