Три роки без сну, онкологія, відчай: родини полонених морпіхів заявляють про подвійне катування
У російському полоні досі перебуває близько 1300 морських піхотинців. Ось уже три роки їхні родини борються за повернення морпіхів додому. Та поруч із цим є ще одна виснажлива боротьба — за власне здоров’я. Цю ситуацію родини називають “подвійним катуванням”: поки морських піхотинців мордують у російському полоні, їхні рідні ніби відчувають усе це на собі.
МІПЛ зібрала історії жінок, які попри онкологічні захворювання, нервові зриви та інші проблеми зі здоров’ям продовжують боротьбу за поверненням своїх рідних.
— Про “подвійне катування” я почала говорити більше року тому. Кількість морських піхотинців у російському полоні вражає. Тісно співпрацюючи з їхніми родинами, я стала свідком руйнівного впливу цієї ситуації на їхнє життя. Адже російський полон — це не лише тортури та ізоляція, що саме по собі є дикістю в сучасному світі. Сім’ї позбавлені можливості спілкуватися з полоненими, живуть у постійній невизначеності, не маючи жодної інформації про життя та здоров’я своїх рідних. Ця нестерпна ситуація глибоко підриває психологічне і фізичне здоров’я родин, — розповідає Вікторія Черемісіна, заступниця голови громадської організації “Сім’ї офіцерів та артилеристів 36 ОБрМП”.
Вікторія з власного досвіду знає, як це жити у невідомості і віддавати всі сили на пошуки. Близька людина Вікторії потрапила в полон у квітні 2022 року під час оборони Маріуполя.
— Тоді ще не було інструкцій, як діяти в такій ситуації. Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими тільки розпочинав свою роботу, жодні процеси не були налаштовані. Нам казали, що наші рідні пробудуть у полоні не більше місяця. Але час спливав і нам стало зрозуміло — це надовго. Ми не могли чекати бездіяльно, тому самі почали створювати інструкції: які документи потрібно зібрати, куди їх подавати, як звертатися до МКЧХ, — розповідає Вікторія.
Акція родин полонених морських піхотинців. Фото: Віктор Ковальчук
Родини об’єднувалися у спільноти, разом шукали можливості знайти та повернути близьких. На зустрічах у новоствореному Координаційному штабі з питання поводження із військовополоненими вони познайомилися зі спільнотами, які чекають на рідних з полону ще з 2014 року.
— Нам доводилося переглядати ворожі телеграм-канали, гортати сотні фото полонених та загиблих і повідомляти родинам інформацію, яку знаходили. Ми створювали групи, координували, їздили в Київ на зустрічі з різними структурами та нашим Омбудсманом, — розповідає представниця родин морпіхів.
Вікторія поєднувала роботу, сімʼю, де є люди з інвалідністю, та водночас відвідувала акції на підтримку військовополонених і зниклих безвісти, їздила на зустрічі. Такий ритм життя вплинув на її здоров’я: жінка сильно схудла, імунітет ослаб, все частіше про себе нагадувала хронічна хвороба. Думки про відпочинок Вікторія відкидала: вважала, що допоки рідна людина перебуває в неволі, не має на це права.
— Це було моє неправильне бачення. Тому що в такому темпі можна витримати пів року, рік. А потім стає очевидним, як руйнується здоров’я, як слабшає організм і перед тобою постає ще одне випробування врятувати себе. Бо коли людина, на яку ти чекала і за яку боролась, повертається й у вас щось не складається в комунікації, то тебе це ще більше руйнує. Адже весь цей час ти фактично не жила, а існувала заради порятунку іншої людини , — говорить Вікторія.
Людина, за яку Вікторія боролося, обміняли, але в подальшому їхні стосунки не склалися.
— Наразі мій стан здоров’я поступово відновлюється, хоча наслідки від пережитого все ще про себе нагадують. Людина, за яку я боролася, нарешті в безпеці. І лише тепер, після всіх цих років напруги, страху й виснаження, я вперше дозволяю собі видихнути.
Акція на підтримку полонених і зниклих безвісти піхотинців на Майдані Незалежності в Києві. Фото: Віктор Ковальчук
Попри те що історія Вікторії закінчилася розривом, жінка продовжує допомагати сім’ям військовополонених, оскільки з власного досвіду розуміє, через що ті проходять і з якими труднощами стикаються.
— Я почала збирати статистику по наших спільнотах: які саме хвороби поширені серед рідних. Найкритичніше — це онкологія, ми про це всюди наголошуємо, адже хочемо, щоб дружини побачили своїх чоловіків. Далі цукровий діабет, псоріаз, хвороби серцево-судинної системи. Деякі матері так і не дочекалися своїх дітей, — каже Вікторія.
Жінка також додає: у багатьох родинах є маленькі діти, на яких відсутність батька також впливає, як психологічно так і фізично. Усі ці жінки стикаються з тим, що їм самотужки доводиться виховувати дітей та боротися за повернення чоловіка, а коли ще й здоров’я підводить то сил майже не залишається.
— Потрібно не накручувати себе. Пам’ятати що надія завжди є, але частково потрібно готувати себе до гіршого. Я маю на увазі, що доведеться довго чекати і тому потрібно розподіляти свої сили, щоб вашої енергії вистачило на весь цей шлях. Усвідомлення того, що потрібно було піклуватися ще й про себе заради подальшої боротьби, прийде запізно. Тому важливо навчитися знаходити баланс між боротьбою за близьких і турботою про власне здоров’я. Лише зберігаючи сили та здоров’я ми зможемо бути справжньою опорою для своїх родин у цей складний період, — радить Вікторія родинам.
Я чужа серед цивільних
Ольга Куртмалаєва — дружина Руслана Куртмалаєва, морпіха 501 окремого батальйону морської піхоти, який уже 36 місяців перебуває в полоні. Руслан родом із Криму, коли півострів захопили, він разом із побратимами поїхав до Бердянська. Саме там пара познайомилася і згодом одружилася.
Напередодні повномасштабного вторгнення у Ольги діагностували рак. Війна застала жінку в Бердянську, Руслана — в Маріуполі. 4 квітня 2022 року зв’язок із ним обірвався. Як згодом стало відомо, 501 окремий батальйон морпіхів, в якому служив Руслан, майже повним складом потрапив у полон.
— Мій чоловік потрапив у полону, а я виїжджала з окупованого Бердянська. Через стрес, який довелося пережити, моя онкологія розвинулася до четвертої стадії. Півтора роки я лікувалася, пройшла більше 25 хіміотерапій, — розповідає Ольга.
Ольга Куртмалаєва, дружина полоненого морпіха
Той період для жінки — наче страшний сон. Вона покинула рідну домівку, про долю чоловіка нічого не знала. Вона не могла їсти, весь час плакала, уявляючи через що проходить її чоловік.
Справу про здачу у полон 501 батальйону інтерпретували як добровільну, тож ДБР проводило розслідування. Родин позбавили виплат, що ускладнювало процес лікування, адже лікування онкозахворювань в Україні дороговартісне.
— Майже 90% сімей із нашого батальйону — ВПО. Ми всі тікали від окупації з однією валізкою і без фінансової підтримки, без впевненості в завтрашньому дні. Була ситуація, коли я лікувалася і не було достатньо грошей. А у дівчат була ситуація, де вони не знали, чи зможуть прогодувати своїх дітей. Знаєте, тільки одному Богу відомо, як їм вдалося облаштувати нове життя в тій реальності. Бо підтримки не було жодної, — розповідає жінка.
За рік після потрапляння морпіхів у полон, МІПЛ провела розслідування і з’ясувала, що відповідальність за здачу батальйону несуть підполковник Микола Бірюков і старший лейтенант Костянтин Безсмертний. За місяць після виходу розслідування, за рішенням ДБР рідним виплати поновили.
Попри стан здоров’я, Ольга намагалася відвідувати всі зустрічі та акції на підтримку військовополонених і зниклих безвісти. Коли через погіршення самопочуття не могла бути присутньою, відчувала, наче робить недостатньо.
— Є чудова цитати з однієї книги: “У полоні ми були обоє. Він — у російських окупантів, я — у страху та болю”. Це значно важче, коли ти розумієш, що не можеш нічого зробити для того, аби прискорити або просто нагадати про свого чоловіка та про його батальйон і взагалі про морських піхотинців, — говорить Ольга Куртмалаєва.
Ольга Куртмалаєва з чоловіком Русланом Куртмалаєвим
Якось їй сказали, що потрібно домовитися тільки з собою. І це вплинуло на психологічний стан жінки. Вона зрозуміла, що відмова від їжі і сльози роблять лише гірше, найперше — їй самій.
— Потрібно думати про майбутнє. Адже обмін — це виграний бій, але не виграна війна. Це ще один додатковий стрес, бо повертається людина, з якою потрібно заново знайомитися, — зауважує Ольга. —Дуже помітно, де жінка емоційно залишилась стабільна, а де її це зламало. В першу чергу це впливає на людину, яку обміняли. Бо коли вона бачить тебе розбитою, намагатиметься тобі допомогти, хоча допомога потрібна саме їй.
Куртмалаєва також зізнається, що їй хотілося б більше відчувати підтримку суспільства:
— У нас стільки поганих новин щодня, що одна просто замінює іншу. Важливо, щоб тема військовополонених не зникала з медіапростору. Мені хотілося б, аби суспільство підтримувало сильніше. Я розумію, наскільки важка ситуація, але завжди кажу, що хоч я і не військова, але чужа серед цивільних, бо часто стикаюся з тим, що мене не розуміють.
Ольга Куртмалаєва, дружина полоненого морпіха
Наразі Ольга бореться з ускладненнями після хіміотерапії, поєднує лікування з громадською та волонтерською діяльністю, продовжує підтримувати родини полонених та зниклих безвісти, докладає всіх сил, аби повернути чоловіка додому:
— Я завжди кажу, що потрібно знайти собі місце у цій війні. Бо якщо я сяду плакати і жалітися на ситуацію, це нікому не допоможе. Потрібно боротися з усіх сил, це мій шлях трьох років його полону. Нашого спільного полону.
Де Сашко?
Олександр Котолуп із дитинства мріяв служити в армії. Після школи хлопець вступив до військової академії у Львові, попри відмови матері та підозру на рак шкіри. Згодом чоловік потрапив до 36 окремої бригади морської піхоти. А далі війна, Маріуполь, полон.
Для Валентини, мами Олександра, звістка про полон сина стала тяжким ударом. Він був її опорою, допомагав доглядати старшу сестру Світлану. Вітчим хлопця — ліквідатор аварії на Чорнобильській атомній електростанції, отримав другу групу інвалідності. У самої ж Валентини кілька років тому діагностували онколонію, але завдяки вчасному лікуванню хвороба відступила. Натомість розвинувся інші.
— Дуже важко їздити на всі ці зустрічі і акції. Я щойно приходжу під стіни Координаційного штабу, одразу роззуваюся, бо такі спазми починаються, що неможливо терпіти, — розповідає Валентина.
Олександр Котолуп, полонених морський піхотинець
Вона зізнається, що через хвору доньку займатися власним здоров’ям не має сил. Жінка зібрала всі медичні документи, які постійно бере з собою на зустрічі в надії, що це допоможе звільнити сина:
— Ось у лютому чоловік до госпіталю потрапив через гіпертонічний криз. Йому теж важко. Він постійно говорить, що йому вже 67 років, стільки проблем із здоров’ям, але він хоче дочекатися сина.
Відсутність Олександра погано впливає і на його страшу сестру. Світлані важко адаптуватися поруч із незнайомими людьми. Попри це, вона разом із Валентиною їздить на зустрічі до Києва та ходить на акції: залишити її ні з ким.
— Вона постійно плаче, питає, де Сашко. Я ж не можу їй пояснити що насправді відбувається, вона як дитина, тож кажу, що Саша на роботі. А вона, щойно чує його ім’я, впадає в істерики, просить повернути його їй, — говорить мама військовополоненого.
Про власні хвороби Валентина й не згадує, думає лише про те, як повернути сина. Від звільнених із полону побратимів дізналася, що у Олександр хворіє:
— У Маріуполі він отримав уламкове поранення рук, шви йому зняли достроково, бо зрозуміли, що потраплять у полон. А в полоні через побиття та відсутність нормальної гігієни усі ті родимки на його тілі почали гноїтися. Йому і мазь Вишневського давали, і чистили рани, але це не допомагає.
Валентина (праворуч), мама полоненого морпіха, разом з донькою Світланою (ліворуч)
З малку Валентина навчила дітей не здаватися, попри інвалідність доньки, навчала її самостійності. Олександра навчила поратися по дому, доглядати за сестрою, щоб в разі чого діти змогли піклуватися один про одного.
— Саша в полоні не здається, хлопці як з полону повертаються, то кажуть, що він там і молиться, і бібліотеку в тюрмі всю прочитав, і англійську з хлопцями вчить, — каже Валентина. — От як тепер здатися?! Мені треба якось ту дитину витягнути поки я жива. Треба йти вперед.
Невизначена втрата
Наталя Явтушенко з полону чекає на батька і брата. Батько, Олександр Прокоф’єв, станом на 24 лютого 2022 року був цивільним, та коли російські війська спробували захопити його рідний Харків, чоловік не зміг всидіти вдома. На той момент йому вже виповнилося 60 років, незважаючи на вік і вмовляння родини, вступив до тероборони. В березні 2022 року Олександр потрапив у полон.
Олександр Прокоф’єв, полонений тероборонівець
Молодший брат Наталі, Дмитро Прокоф’єв, до 36 бригади морпіхів вступив напередодні повномасштабного вторгнення. У квітні 2022-го під час оборони Маріуполя потрапив у полону.
Дмитро Прокоф’єв, полонений морпіх
Наталя взяла на себе всі обов’язки з пошуку рідних, намагалася якомога менше розповідати мамі про те, що відбувається, оскільки у тої складні хронічні захворювання.
— Мама не знала більшість інформації, особливо про катування. Я все це тримала в собі, ні з ким не ділилася, — розповідає жінка.
Так тривало два з половиною роки, допоки одного дня Наталя зрозуміла, що вже не може: вона дуже схудла, на щоденні справи просто не вистачало енергії:
— Я стала наче зомбі, мені хотілося лежати в ліжку і нічого не робити, не хотілося нікого бачити. Я стала замикатися в собі.
Мама і чоловік Наталі помітили, що з нею щось не так, змусили піти в лікарню.
— Мені порадили хорошого лікаря. Я записалася на прийом, розповіла там все, ми разом поплакали. І мені поставили діагноз “невизначена втрата”. Я занадто пізно звернулася по допомогу. Психотерапія вже не допомагає, тож мені призначили медикаментозне лікування.
Наталі пояснили, що наш мозок у свій спосіб реагує на втрату близької людини. Ми сумуємо, пам’ятаємо про цю людину, але поступово повертаємося до звичного життя. У випадку Наталі її мозок розуміє, що вона наче втратила когось, але ці люди насправді живі. Водночас жінка весь цей час боїться їх втратити.
Не опускати рук Наталі допомагає маленька донька, жінка допомагає їй із навчанням у першому класі, сама ж закінчує навчання з вебдизайну і волонтерить у благодійному фонді “Серце в дії”. Разом із сім’ями інших полонених вона працює над тим, щоб повернути рідних.
— Мені сказали що батько тримається з останніх сил, у нього дуже низький тиск, болять ноги. А у брата хронічний гайморит, без належного лікування і у тих умовах його стан значно погіршився, — розповідає Наталя.
Іншим родинам, котрі в такій же ситуація, Наталя радить стежити за здоров’ям. Оскільки полон — це важкий і тривалий процес, потрібно берегти власні сили.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст необов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
