Ніхто не знав, чи він живий: жінки морпіхів розповіли правду про полон українських військових
Вони втратили здоров’я, мир, сон і спокій, але не втратили надії. Родини українських морпіхів, які майже три роки чекають повернення рідних із російського полону, борються не лише за життя своїх чоловіків, батьків і дітей, а й за власне виживання в умовах постійного стресу та невідомості.
Познайом мене з татом
На повернення з полону морпіха Богдана Усенка ось уже три роки чекає дружина і двоє донечок. Чоловік потрапив у полон 12 квітня 2022-го під час прориву морпіхів із заводу Ілліча в Маріуполі: він прикривав відхід. Певний час Марина не мала жодної інформації про чоловіка.
— Ми б мали святкувати річницю нашого весілля, але я дізналася, що він потрапив в полон. А вже 17 квітня мене забрала швидка, — розповідає Марина Усенко.
Марина Усенко разом з чоловіком Богданом
У стаціонарі Марина провела 12 днів. Лікарі не змогли встановити діагноз, казали про ймовірне сильне нервове потрясіння.
Наприкінці квітня росіяни виклали в інтернет відео з полоненими українськими військовими. Так Марина дізналася, що її чоловік живий.
Кожна нова інформація про долю Богдана, зокрема колонії і СІЗО, де його утримують і катують, погіршували стан самої Марини.
— З одного боку це добре — знати, що відбувається з близькою тобі людиною, але з другого боку ти дізнаєшся такі деталі, про які не хочеться знати. Через це ти постійно в стресі, — говорить дружина полоненого морпіха.
За три роки, поки чоловік перебуває в полоні, Марина відвідала ледь не усіх можливих лікарів. У неї виникли гінекологічні проблеми, з серцем, венами, щитоподібною залозою.
— Найважче було у 2022 році, коли я втратила майже 60% волосся. Богдан дуже любив моє волосся, просив не обрізати. Я весь час трималася, лікувалася, але коли почало випадати волосся, то занепала, — згадує Марина. — Я тоді дуже комплексувала, відчувала, ніби оголена.
Деякий час вона відвідувала психолога, а в 2024-му жінка звернулася до психіатра: зʼявився тремор.
Полон батька вплинув і на доньок. У 2023 році Марина з чотирирічною донькою пішли на щорічний огляд. Лікар помітив, що дівчинка відстає в рості.
— У доньки тепер починається паніка, коли чує слово аналіз. Вона була зовсім малою, коли почалася війна, не могла сказати, що її турбує. От дитина бігала собі, гралася, а стрес вплинув на неї ось таким чином. Ми лікуємося, тому вона має нагнати все, — говорить Марина.
Старша донька, за словами матері, дуже близька з татом, у них були спільні захоплення, могли годинами розмовляти. Тож відсутність тата позначилась на її емоційному стані, наразі дівчина відвідує психолога.
— Молодша знає тата лише по фото, бо була дуже маленькою, коли він пішов на позиції. Вона каже мені, чи познайомлю я її з татком. Старша сердиться через це запитання. Це дуже важко пильнувати і себе, і дітей, і їздити на всі ці зустрічі, щоб допомогти чоловіку, — пояснює жінка.
— У мене велика підтримка від рідних, це дуже допомагає. Тому що моментами на тебе така апатія нападає, що ти не можеш взагалі щось робити, особливо коли погані новини чи дітки хворіють. Добре, що батьки мені допомагають, дають можливість побути наодинці з собою.
Наразі Марину Усенко дуже турбує здоров’я її чоловіка. Від звільнених побратимів Богдана їй відомо про часті головні болі в нього, зламані ребра, проблеми з наднирниками. Родинам, які тільки розпочинають боротьбу за рідного в полоні, вона радить не лише докладати зусиль для порятунку полоненого, але й не боятися просити про допомогу і цінувати себе.
Усі родини рівні
Велика війна, а потім полон батька, кардинально змінили життя Катерини Музлової. До цього жінка працювала дизайнером, менеджером соціальних мереж, більшість часу проводила за кордоном.
— Якби мені хтось у 2021 році сказав, що я займатимуся волонтерством та розвитком благодійного фонду, я б посміялася, — зізнається Катерина. — Але якщо зараз би запитали, чи хочу повернутися до роботи SMM, я скажу ні. Наразі в мене є значно важливіша робота.
Батько Катерини Олег Музлов приєднався до армії у 2015 році. У 2022-му у складі 36 окремої бригади морської піхоти він обороняв Маріуполь і потрапив в полон:
— У серпні 2022 року я отримала підтвердження від МКЧХ, що батько в полоні, тоді я видихнула — він живий. У жовті з’явилося його фото з полону, єдине за весь цей час. Далі — знову тиша, інформація, яка з’являлася згодом, була від звільнених із полону.
Катерина Музлова разом з батьком
У 2024-му Катерина вперше отримала листа від батька. Зі змісту зрозуміла, що тоді ж він отримав і її листи, написані ще в 2022-му.
Жінка зізнається, що в першу чергу полон батька вплинув на неї психологічно. Вона відмовилася від колишнього життя, відкинула все, чим полюбляла займатися, і цілковито присвятила себе допомозі родинам зниклих безвісти і полонених.
— Зі слів звільнених, батько думав, що я залишилася жити за кордоном, та все моє життя зараз тут, в Україні. За кордон я їжджу виключно з адвокаційними поїздками. Я навіть до лікарів ніяк не піду, бо на це просто не вистачає часу, — говорить донька військовополоненого. — Якби зуби не боліли, то я б і до стоматолога не ходила.
Жінка розуміє, що через такий шалений темп ризикує здоровʼям, якось через сильну панічну атаку довелося навіть викликати “швидку”.
— Дуже важко триматися, коли часом навіть твої ж родичі тебе не розуміють. От ти займаєшся пошуками, ходиш на зустрічі й акції, цілковито поринула у все це. Але менш зацікавлені члени сім’ї, які до цього не дотичні, просто тебе не розуміють. Тоді ви конфліктуєте, виникають непорозуміння, некоректні висловлювання.
Катерина Музлова на акції-підтримці військовополонених
У 2022 — 2023 роках родини полонених намагалися берегти інформаційну тишу, боялися нашкодити, сказавши зайве. До того ж, розповідати про все це було дуже боляче.
Катерина Музлова зауважує, що через роки очікувань труднощі виникають навіть у спільнотах родин військовополонених і зниклих безвісті. Даються взнаки різні характери. Тому, вважає жінка, дуже важливо не мірятися, на чию долю випало більше горя:
— Родини мають розуміти, що вони всі рівні. Шлях пошуку дуже складний і довгий, важливо не здаватися, бо поки ми боремося тут, наші рідні в неволі думають про нас.
Катерина також наголошує, що суспільство має підтримувати такі родини.
— Часом нам просто потрібно, щоб хтось вислухав, підійшов, обійняв і сказав: “Я з тобою”, — додає жінка.
Ми їхня опора
Олена Кременецька хворіє на червоний вовчак — важке аутоімунне захворювання. Коли почалося повномасштабне вторгнення, її чоловік Володимир Бондарук перебував у Маріуполі в складі 36 ОБрМП. Морпіх потрапив в полон.
— Ми телефонували у військову частину, намагалися з’ясувати, що сталося. Нам казали, що хлопці зникли безвісти, ймовірно, потрапили в полон. Потім ми стали об’єднуватися в групи, напрацьовувати алгоритм дій, — згадує Кременецька.
Олена Кременецька разом з чоловіком Володимиром
За її словами, найважче для родин — це відсутність комунікації. Листи, які пишуть сімʼї і полонені, не завжди знаходять адресатів. Часом вони приходять за рік, а то й за два. Підтвердження про полон зʼявляються не одразу або й взагалі не приходять. Через це рідні весь час моніторять російські телеграм-канали в пошуках рідних.
— Мені довелося згуртуватися, своє здоров’я я відсунула на другий план. Але емоційний стан важкий, ми обмежені в інформації, психологічно це складно, — пояснює Олена. І додає, що таких, як вона, суспільство часто не розуміє. Саме тому родини збираються у невеликі групи, аби спілкуватися і обговорювати проблеми.
Олена Кременецька на акції-підтримці військовополонених
— Багато матерів не дочекалися своїх дітей із полону. Тому ми й говоримо про “подвійне катування”, — пояснює Кременецька.
— У певний момент я зрозуміла, що мені потрібна психологічна підтримка. Однак до нас треба знайти підхід, ми дуже вразливі. Ми також бачимо, що все більше людей виходять на акції, підтримують нас. Нам дуже важливо розуміти, що ми не самі в цьому.
Звістка на яку чекали три роки
Тридцять пʼять місяців Анастасія Савова боролася за батька, морпіха Олександра Савова. У 2015-му, коли в Миколаєві сформували 36 окрему бригаду морської піхоти, Олександр пішов служити добровольцев. На початку великої війни чоловік перебував на околицях Маріуполя, потрапив на завод імені Ілліча, прорвався на Азовсталь, а вже 17 травня потрапив у полон.
— Перебуваючи у полоні, йому вдалося зателефонувати бабусі з Оленівки. Він сказав, що їх скоро обміняють, а поки триматимуть у нормальних умовах і ніхто не битиме, — розповідає Анастасія.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, жінка обмежувала себе у сні та їжі, підсвідомо намагаючись помістити себе в умови, в яких у Маріуполі перебував батько. Зізнається, що психологічно було важко поєднувати реальності війни і мирне життя за межами зони активних бойових дій.
— На тлі цього стресу у мене почалися проблеми з гормонами. Стали з’являтися пухлини в тілі. Погіршився стан щитовидної залози, — розповідає Анастасія.
Жінка не могла спати, у неї з’являлися нав’язливі думки, відчуття постійного страху. Виконуючи буденні справи, Анастасія думала, що в цей момент роблять із її батьком. — Мені потрібно було постійно щось робити. Я вважала, що якщо посплю, то буду на крок позаду від можливості врятувати батька. Думала, що у мене не може бути жодних проблем, а потім я почала сильно хворіти, — згадує Анастасія.
Перша зустріч Анастасії Савової з батьком після майже трьох років його полону
Олександр Савов самостійно виховував доньку, привчав її до незалежності, відданості принципам, стійкості. Жінка зізнається, що коли допомагає іншим родинам, їй самій стає краще. Особливо мотивує допомога звільненим із полону.
— Мені також допомагають, люди можуть просто вислухати. Часом я спілкуюся з тими, хто не дотичний до теми військовополонених, але вони дуже емпатичні, розуміють цінність людського життя, — зізнається Савова.
Девʼятнадцятого березня 2025 року в Україну з російського полону повернули 197 військовослужбовців. Анастасія нарешті обійняла батька.
З власного досвіду вона радить іншим контролювати емоційний стан, адже для порятунки чийогось життя потрібно тверезо мислити, розуміти свої можливості, чітко окреслювати проблематику і шукати шляхи вирішення.
— А ще родинам варто об’єднуватися у спільноти. Коли ти один, то часто здається, що твій голос нічого не вартий. Але коли вас багато, ти розумієш, що ваш голос дійсно має силу. І не потрібно боятися розповідати свою історію про те, що довелось пройти рідним, бо це теж допомагає привернути увагу соціуму.
Поспілкувавшись із жінками, які борються за рідних у полоні, МІПЛ запитала в них про книжки, які допомогають їм продовжувати боротьбу. Ось деякі з них:
Віктор Франкл, “Людина в пошуках справжнього сенсу”
Едіт Еґер, “Вибір”, “Дар. 14 уроків, які врятують ваше життя”
Чарльз Гоуґ, “Одного разу воїн — воїн назавжди. Як повернутися до звичного життя після бойових дій”
Стівен М. Саутвік, Денніс С. Чарні, Джонатан М. ДеП’єрро, “Резилієнтність: мистецтво долати найбільші виклики життя”
Родини також можуть звернутися по психологічну допомогу до:
ГО “Блакитний птах”
ГО “ВетеранХаб”
