Чотири роки тортур і колоній: на Луганщині зник чоловік, якого тепер виявили в тюрмі в Росії
61-річний Костянтин Калінченко з Луганщини — один із тих цивільних, кого викрали на окупованій території ще до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Впродовж майже чотирьох років чоловіка тримали у приміщенні “міністерства національної безпеки” в Луганську і в колонії 19 у селищі Боково-Хрустальне (колишнє Вахрушеве). На початку березня 2025 його перевезли до колонії 26 у російській Самарській області.
За рекомендацією українських правоохороних органів сім’я досі не розголошувала історію Костянтина Калінченка, сподіваючись, що непублічність справи допоможе звільненню чоловіка. Коли ж стало очевидно, що цивільних громадян не повертатимуть навіть у рамках масштабних обмінів між Росією і Україною, про які сторони домовилися у Стамбулі, його донька Вікторія Калінченко звернулася до МІПЛ.
Сім’я Калінченків жила в місті Брянка на Луганщині, яке росіяни окупували ще у 2014 році. Вікторія після окупації виїхала в Київ, а її батькам довелося залишитися через їхніх немічних батьків. Один — два рази на рік Вікторія брала відпустку з роботи, щоб відвідати рідних. 15 червня 2021 року, коли викрали Костянтина Калінченка, вона саме була у Брянці.
До 2014-го Калінченко, ветеран війни в Афганістані, працював машиністом локомотиву на металургійному комбінаті в сусідньому Алчевську. Коли після початку війни комбінат зупинився, він, як і багато інших чоловіків на окупованих частинах східних областей, зайнявся приватними пасажирськими перевезеннями через лінію розмежування. Оскільки на території Луганщини діяв лише піший пункт перетину, їздив через Донеччину і Росію. У 2017 році його нібито завербували співробітники СБУ на пункті пропуску на українсько-російському кордоні.
Костянтин Калінченко. Фото із сімейного архіву
“Я приїхала 14 червня, батько мене зустрів на КПП на Станицю Луганську, — згадує Вікторія Калінченко. — Привіз додому. Ввечері йому потрібно було їхати з людьми на територію України. 15 червня ввечері він повинен був повернутися, але так і не вийшов на зв’язок. Його затримали разом із пенсіонерами, яких він віз, уже на території так званої ЛНР, на контрольному пункті ‘Червонопартизанськ’”.
16 червня 2021 до Калінченків із обшуком прийшли представники “міністерства держбезпеки”. Мали з собою постанову окупаційного суду, в якій йшлося про те, що Костянтина Калінченка підозрюють у державній зраді. За два дні після обшуку інформовані знайомі попередили Вікторію про її можливий арешт. По неї дійсно незабаром прийшли, але запізно: у ніч перед непрошеним візитом Вікторія виїхала на територію під контролем України.
Костянтина Калінченка впродовж року тримали у будівлі “міністерства держбезпеки” в Луганську, де катували, зокрема електрострумом. Повибивали викруткою зуби.
“Коли батько вже перебував у підвалах МГБ, в Луганську був вибух, підірвали газопровід. Від нього вимагали, щоб він визнав, що це він зробив”, — розповідає Вікторія.
Сім’я найняла місцевого адвоката, щоб принаймні знати, де перебуває чоловік і в якому він стані — більше нічим адвокат допомогти їм не міг. Самі дружина і донька Калінченка доступу до бранця не мали. В деталях про те, що відбувалося з ним впродовж цього року, вони дізналися лише після того, як дружина домоглася тривалого побачення у колонії.
Серед документів, які має Вікторія, — повідомлення від начальника колонії у Боково-Хрустальному про прибуття Костянтина Калінченка в липні 2022-го. Там на кількох абзацах детально описано графік і тривалість дозволених побачень, а закінчується документ зауваженням, що “короткострокові і довгострокові побачення тимчасово не надаються”.
Вікторія на акцій родин цивільних бранців РФ під стінами Коордштабу. Фото з особистого архіву дівчини
Тож навіть після перевезення Калінченка в колонію зв’язку з ним майже не було. За чотири роки тримання дружина змогла відвідати чоловіка лише двічі. Родичі бранців налагодили зв’язок одне з одним, щоб ті, хто спромігся потрапити на побачення, могли запитати і передати інформацію про решту. Але минулого року у бранців з’явилася можливість телефонувати рідним, каже Вікторія.
Це була не єдина зміна, яка сталася на Луганщині у 2024 році. Справи “політичних” в’язнів у Боково-Хрустальному почали переглядати за російським законодавством. Костянтину Калінченку залишили статтю і вирок — 12 років ув’язнення за “державну зраду”, незважаючи на те що чоловік мав лише українське громадянство, тобто за жодних обставин не міг би зрадити Росію.
Після перегляду вироків цивільних бранців із 19 колонії стали переміщувати у різні колонії в Росії. Перед етапом, на початку 2025 року, Калінченко повідомив дружину телефоном, що відтепер має російський паспорт. Обставин його отримання сім’я не знає.
У телефонній розмові вже з Росії Калінченко також повідомив дружині, що з ним разом у 26 колонії в Самарській області перебувають ще троє українців. Він не зміг назвати їхніх імен, але сказав, що лише один із них, як і він, потрапив туди з колонії у Боково-Хрустальному, ще один — так само луганчанин.
Вікторія Калінченко каже, що через немолодий вік і катування її батько має дуже поганий фізичний стан. Він страждає від гіпертонії і майже не може ходити через сильно розвинений тромбоз. Та навіть за таких хвороб в колонії його змушують виконувати якісь роботи. Також до нього тепер ледь доходять посилки від рідних: першу, яку надіслали Костянтину Калінченку в Самарську область, тримали без руху в поштовому відділенні впродовж трьох тижнів.
Вікторія Калінченко вказує також на бюрократичні проблеми з українського боку, які можуть впливати на шанси її батька потрапити на обмін чи в якийсь інший спосіб повернутися на батьківщину. Хоча сама вона стало і по всіх наявних каналах зв’язку інформує відповідальні органи про стан і місце перебування її батька, в українських реєстрах він досі значиться як в’язень у Боково-Хрустальному, каже вона.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст необов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
