Правосуддя з людським обличчям: перший досвід судового супроводу потерпілої в Бучі
У 2023 році в Україні запрацював Координаційний центр підтримки потерпілих і свідків при Офісі Генерального прокурора. Ця перша національна структура, яка має допомагати тим, хто постраждав від воєнних злочинів — інформувати їх у ході кримінального провадження, запобігати ретравматизації та допомагати із вирішенням конкретних проблем.
Рік тому відкрився хаб Центру в Бучі. Хаб працює за реферальним механізмом: там не надають послуги, а скоординовують постраждалих і свідків з організаціями й державними органами, які можуть зарадити їхнім проблемам. Запити стосуються юридичних, соціальних, побутових, психологічних, медичних потреб.
До закриття програм, USAID планував створити пілотні відділи у судах, де впроваджували би людиноцентричне правосуддя і створювали би простори для потерпілих. Проте всі проєкти зупинили. Тож наразі Координаційний центр — єдина офіційна структура, що надає потерпілим супровід у судах і може подбати про їхні умови.
Запускаючись, команда Координаційного центру набрала 30 координаторів і координаторок, що працювали в соціальній, медичній, психологічній, юридичній сферах. Одна з них — Ольга Зубцова, яка раніше була психологинею та фахівчинею з соціальної роботи. Вона працювала переважно з людьми в складних життєвих обставинах. Наразі вона працює в хабі у Бучі з моменту його відкриття. В інтерв’ю МІПЛ Ольга Зубцова розповідає про перший досвід супроводу потерпілої в суді, готовність системи до роботи з людьми, які мають травматичний досвід і менеджмент очікувань постраждалих від воєнних злочинів.
Ольга Зубцова (ліворуч) разом з колегою з Координаційного центру підтримки потерпілих і свідків. Фото: МІПЛ
Робота з кейсами
Пані Ольго, розкажіть про типовий робочий день у хабі. Як функціонує цей простір у Бучі?
— Робочий день у хабі відрізняється від робочого дня в Координаційному центрі. Нам складно спланувати робочий день завчасно, адже тут ми спілкуємося з потерпілими відразу після того, як вони надали свідчення і можуть бути в хиткому емоційному стані.
Ми маємо стандартні операційні процедури, тобто алгоритми роботи для всіх: як отримує інформацію про потерпілу людину, як її зустрічаємо, як говоримо. У сусідніх від хабу кабінетах працюють слідчі та прокурори, які розслідують міжнародні злочини, вчинені на території Бучанської громади. Там вони спілкуються з людьми, беруть свідчення, приймають заяви. Під час опитування слідчий або прокурор кажуть про існування Координаційного центру і рекомендують до нас звернутися. При знайомстві ми пояснюємо, чим займаємося і якщо людині потрібна допомога — продовжуємо роботу.
Яка динаміка звернень до вас? Чи змінюється кількість тих, хто потребує допомоги?
— За рік ми працювали з близько 200 кейсами на різних етапах слідства.
Минулого року від червня до зими слідчі інтенсивно проводили опитування, тож ми також мали великий потік роботи — близько десятка людей щодня. Ми не зовсім встигали, бо ми повинні спілкуватися з людиною стільки, скільки потрібно — іноді це означає довго слухати історії. Бувало незручно, коли люди чекали. Але цей етап уже минув. Наразі більшість слідчих дій проводять на місці вчинення злочинів, а не в кабінетах, тож ми маємо час на спілкування. Із зими потерпілі також дають наші контакти знайомим, і ті часто саме телефонують, а не приходять. Так само можуть телефонувати слідчі, коли працюють на виїзді — тоді необов’язково привозити людину до нас. Після таких дзвінків можемо вже запланувати зустріч.
Часто працюємо через месенджери — на це впливає і те, що люди працюють і не завжди можуть прийти по уточнення, і психологічний аспект. Після спілкування зі слідчими людина може бути розбалансована, не зовсім стабільна. Її треба стабілізувати. Коли в цей момент її навантажувати інформацією про допомогу від Координаційного центру, у людини може увімкнутися захисна реакція або ж вона просто не сприймає інформацію. Тоді каже, що допомога їй не потрібна. Особливо часто так роблять чоловіки. Тому після спілкування я беру в людини номер телефону і пишу все про нас, щоб людина могла перечитати і подумати. Так само людина може не телефонувати чи приходити, а написати нам, якщо виникають запитання.
Яких запитів отримуєте найбільше: юридичних, психологічних, соціальних, медичних?
— Медичних. А психологічних — найменше. Зазвичай на початку спілкування людина має якесь нагальне питання щодо задоволення базових потреб, на яке й звертають найбільше уваги. Тобто це щось практичне і видиме. А психологічну допомогу не відразу сприймають. Що ж до супроводу в суді, то люди на етапі оцінки потреб, коли справу ще не передали до суду, навіть не розуміють, чи їм це буде потрібно. Запити, які є в потерпілих, часто не пов’язані безпосередньо з воєнними злочинами, та ми все одно з ними працюємо і все одно скеровуємо людей до партнерських організацій.
Коли Координаційний центр шукав приміщення для хабів, одним із критеріїв була інклюзивність. Але це приміщення на другому поверсі, з порогами у вбиральні не є інклюзивним. Чи є це перешкодою для роботи з маломобільними потерпілими та свідками?
— Так, наш простір, очевидно, неінклюзивний. На жаль. Це приміщення ідеально підійшло по всім інших параметрам, тому ми вирішили все ж розміститися тут, але працювати над розширенням доступності.
Як саме?
— Якщо потерпілий або свідок не може піднятися на другий поверх, ми спілкуємося на вулиці в альтанках або на першому поверсі, коли холодно. Ми наразі не працювали з потерпілими, які використовують крісла колісні чи мають порушення функції ніг. Люди на милицях до нас підіймалися. І також були потерпілі, які не мали фізичних порушень, але через психоемоційний стан не виходили з дому — тоді ми з колегою за домовленістю приїжджали до них. Або ж потерпіла не могла приїхати, і ми поїхали до закладу, де вона працює і її відпустили на 20 хвилин. Тобто ми робимо наше спілкування безбар’єрним.
Прокуратура і допомога потерпілим
Ви активно співпрацюєте зі слідчими, є центром при ОГП. Але головною функцією прокуратури є підтримка обвинувачення, а не робота з потерпілими. Чи є тут конфлікт інтересів?
— Ні, немає. Головна мета координаторів — запобігти повторній травматизації. Ми ніяк не включені в розслідування, обвинувачення тощо. Ми працюємо зі свідками чи потерпілими в аспекті прав людини, а не кримінального провадження. Ми ніколи не говоримо з людиною про її свідчення. Хіба що вона сама про це каже — наприклад, що соромиться того, про що говорила, соромилася, що її знімають на камеру. Тоді ми пояснюємо, що дати свідчення — важливо, і всі звертатимуть увагу саме на озвучені факти, а не на те, як людина одягнена чи яка в неї манера говорити.
Створення мережі підтримки потерпілих передбачає Дорожня карта з верховенства права в рамках вступу України до ЄС. ОГП — не єдиний власник ідеї підтримки потерпілих і свідків, минулого року в судовій системі теж розпочали роботу у цьому напрямі. Просто ОГП перший це впровадив.
Чи не буває так, що люди почуваються винними прокуратурі, якщо отримують допомогу від центру при ОГП?
— Ми такого не помічали. Ми говоримо про ОГП, коли представляємося, але надалі в спілкуванні ми не маємо потреби це повторювати. Я координаторка, але навіть це слово можуть не використовувати. Для мешканців Бучі я не координаторка, не Ольга Василівна, навіть не пані Ольга — я Олєчко, доця. Ми не можемо заборонити так говорити, якщо так людині комфортно. Але бували випадки, коли потерпілі чи свідки, чуючи, що ми з ОГП, просили їхні проблеми, так би мовити, “порєшать”.
Наприклад?
— Наприклад, просили покарати митників за якісь дії під час переоформлення авто зі США. Або “відмазати від ТЦК”. Або вирішити медичні проблеми, які не стосуються наслідків вчинених проти них воєнних злочинів. Буває й таке, що людина телефонує і просить продукти, бо не має чого їсти. Або корм для тварин. Чи бензопилу. Ми завжди окреслюємо свої повноваження, нагадуємо людині, з чим саме ми можемо допомогти, переправляємо її до інших профільних організацій.
Фото: МІПЛ
Супровід у суді
Ви говорили, що загалом маєте близько двохсот кейсів. Скільки з них на етапі судового розгляду?
— Ми не про всі випадки передачі до суду знаємо, тому я не можу назвати точну кількість. Але я розумію, зараз тільки починається період скерування справ до суду. Донедавна в людей була купа інших проблем, але за травень ми отримали від потерпілих чотири запити на судовий супровід. З них ми вже мали один випадок супроводу в судовому засіданні. Але говорити про якусь статистику зарано.
Розкажіть, будь ласка, про цей перший кейс роботи в суді. Чи були якісь особливі етапи в підготовці до цієї роботи?
— Етапів не було. Основне — максимально поінформувати про те, що буде відбуватися під час судового засідання, які є особливості. Багато разів проговорити покроково, що станеться.
Ця потерпіла під час попереднього спілкування зі слідчим казала, що їй не потрібна ніяка допомога. Але коли справа пішла до суду, вона сказала слідчим, що хвилюється і переживає, попросила психолога. Слідчі передали контакти нам, ми поговорили і запропонували підтримку під час засідань. Вона погодилася, ми зустрілися, познайомилися. Виявилося, що їй не потрібна робота з психологом, достатньо супроводу. Основним її страхом було зустріти обвинуваченого в суді.
Але ж процес був заочним? Тобто її не попередили слідчі?
— Так, заочний. Але для неї це не було очевидним. Вона просто мала такий страх і не цікавилася, що там буде. Тривожність знімається максимально обізнаністю про те, що буде відбуватися. І також треба проговорити страхи. Ми не просто сказали: “Та його ж не буде, чого ви боїтеся?”. Ми пояснили, що в цьому випадку вона може не турбуватися, бо її кривдника не буде на засіданні — він фізично не в Україні. Пояснили, що за нашим законодавством є заочні судові процеси. Виникає питання, навіщо тоді суд і навіщо їй приходити, якщо її кривднику “все одно ніхто нічого не зробить”.
Але, визнаємо нашу помилку: ми не на першій зустрічі проговорили, що кривдника в суді не буде, а вже після першого засідання. Воно завершилося швидко, ми вийшли на вулицю і лише тоді зрозуміли, що в неї були невиправдані очікування. Але середньостатистичний мешканець України і не має бути обізнаний в тому, як і скільки тривають ці розгляди. Це був наш перший досвід супроводу в суді і ми зробили з нього висновки.
Як ви пояснюєте це?
— Ми кажемо, що проговорити те, що сталося, важливо. Коли це розмова з психологом, вона допомагає пропрацювати психологічну травму, допомагає людині як особистості. А говорити про це в судовому залі означає заявити на весь світ про вчинений злочин — це важливо в рамках і національного, і міжнародного правосуддя. Людину не викликають до суду просто щоб помучити її запитаннями. Ми пояснюємо: хоч кривдника немає в залі, це не зменшує вчинений ним злочин. І про нього треба заявити.
Також ми пояснюємо всю процедуру. Обвинувачений відсутній, але є представник обвинуваченого. Людині доволі травматично усвідомлювати, що хтось захищає того, хто вчинив проти неї злочин. Виникає думка, що адвокати з власної ініціативи захищають і підтримують кривдника, тому треба пояснити, для чого йому призначили захисника. Ми пояснюємо, що адвокат буде ставити запитання, що вони можуть бути неприємними, але дуже важливо на них відповісти. Попереджаю, що може захотітися плакати, почнеться тремор — я не залякую, а звертаю увагу на те, що це може статися. І тоді кажу: “Я буду в залі, у мене є вода, просто скажіть, що вам треба попити водичку. Ніби ви просто спілкувалися з сусідом і розхвилювалися”. Пояснюю, що якщо ви зупинетеся на хвилинку, щоб подихати, ніхто не буде засуджувати.
Жінка, з якою ми працювали в суді, боялася осуду за те, що розмовляла з російськими військовими. Ті оселилися на її вулиці, а вона не могла виїхати, бо мала лежачого чоловіка, собак, сусідських котиків, старших людей поруч. Ми пояснювали, що її за це не назвуть колаборанткою, що і суддя, і прокурор розуміють, що в умовах небезпеки вона намагалася вижити, зберегти життя.
З першого разу це не подіяло, тому я пояснювала знову. Це основне — максимально детально інформувати, орієнтуючись на конкретну людину, її страхи і переживання, а не просто посадити її і годину розповідати, що буде в суді.
Як просувається ця справа, на яку ви супроводжуєте потерпілу?
— Розгляд перенесли вже втретє через особливості процедури in absentia. Ми розуміємо, що переносять не через те, що суддя не хочу розглядати, наприклад, і наша місія також пояснити це потерпілій. Інакше людина може уявляти, що прийде на перше ж засідання і обвинуваченому голову з плечей знесуть. Важливо формувати реалістичні очікування. Тоді розчарування буде меншим.
Чи не мали би всі ці речі пояснювати прокурори? Наприклад, про те, що обвинуваченого фізично не буде на процесі.
— Я не знаю протоколу роботи прокурора і чи є там інформування, думаю, якщо цей пункт є, то через величезний обсяг роботи прокурори і слідчі не мають достатньо часу визначити і правильно сформувати реалістичні очікування в потерпілих. Може, вони й проговорюють все, що потрібно, але людина через свій стан або особливість ситуації з в той момент не розуміє чи не може запам’ятати. Але різниця в тому, що координатор може розуміти, що вона не розібралася і маємо можливість повернутися до цього питання в ході бесіди чи по телефону згодом. Ми не націлені на розслідування чи доказування — ми орієнтуємося на людину.
Фото: МІПЛ
Чи знав суд про вашу присутність на засіданні? Ви попереджали?
— Засідання було відкритим, тож ми могли б просто прийти і сидіти. Але ми все одно попередили суд: завчасно зв’язалися з керівником Ірпніського міського суду. Представилися, на нас добре зреагували, про Координаційний центр суд знав. Ми прийшли познайомитися, побачили простір, потім уже представилися на засіданні. Напередодні нам показали на вузеньку лавочку в коридорі, де ми маємо надавати підтримку і запобігати повторній травматизації.
І що ви думаєте про цю лавочку і цей простір?
— Хм. Добре, що вона в куточку, а не біля турнікету. Якщо відвернутися від вікна і стати зліва, то ще може бути приватність.
Ви трохи іншого очікували? Ви були до того в судах загалом?
— Не була. Для мене це також був перший досвід.
І свій стрес?
— Стрес у мене був більше естетичний, напевно. Якщо Тамара не прорахувала очікування, то я не прорахувала, що це буде так… аскетично.
Керівниця апарату суду — приємна, комунікативна, відповідальна, але я спостерігала, що з людьми, які мають травматичний досвід, вона була холодною і відстороненою. І не тому, що не хотіла з ними розмовляти чи ще щось — вона просто не знала про особливості реагування таких людей на суд, на охорону, на нейтральне спілкування.
І в суді також проявилася наша помилка. Ми знаємо, що за всіма протоколами першої психологічної допомоги треба пропонувати воду людині. Ми завчасно прийшли до суду, зустрілися з прокурором, і вже коли були в залі, потерпіла почала трохи панікувати і попросила води. І тут ми розуміємо, що води немає — у суді немає ані кулерів, ані склянок. В усьому приміщенні суду нема де взяти стаканчик води для потерпілої. Ми ходили по кабінетах і просили воду, яку зрештою дав суддя — налив зі своєї пляшки під столом у чашку для чаю. Але ж 150 грамів води для людини в паніці — це замало. Тобто це був показовий факап. Комфортне місце для сидіння замість лавки, кулер — це елементарні речі, які орієнтуються навіть не на людей з травматичним досвідом, а просто на людей, які відчувають спрагу.
А ви вивчали міжнародне гуманітарне право — самостійно чи як підготовку до супроводу?
— При створенні Координаційного центру ми мали окремий курс, тренінги з МГП. Мені може допомагати колега-юристка, а можу її підсилювати в психологічних питаннях.
Чи змінив практичний досвід перебування в суді те, як ви працюєте з постраждалими?
— Ми внесли коригування у скрипт про те, що треба пояснити, як виглядає простір суду. На перших тренінгах ми обмінювалися досвідом — їздили в Литву, Боснію та Герцеговину, США. Зі знайомства з системою підтримки потерпілих і свідків у Європі й Америці у нас склалася ідеальна картинка, де для потерпілих є окрема кімната, де їх ніхто не потурбує, є окремий вхід. Ми очікуємо того ж в Україні. Простіше було б заспокоїти людину цим, ніж пояснювати, що можна якось пристосуватися і непомітно стати в загальному коридорі. Але тепер можна завчасно сказати, що, на жаль, окремої кімнати не буде, але я буду весь час поруч і ми знайдемо для себе місце, що не треба через це переживати. І загалом треба пояснити людині, в якої суд як установа викликає страх, що там не карають і не звинувачують її.
Ви маєте систему зворотного зв’язку, щоб оцінити, наскільки ефективною була ваша робота?
— Оскільки ми працюємо за кейс-менеджментом, то маємо анкету для зворотного зв’язку про отриману послугу від партнерської організації чи про роботу з координатором. Але це не стандартизована форма, зараз ми радше отримуємо подяки чи відгуки у “месенджерах”. А потерпіла, яку ми супроводжували в суді — експресивна, емоційна, з величезним словниковим запасом, тож вона сама дала відразу весь зворотний зв’язок. Очевидно, коли будемо мати більше запитів на супровід у суді, треба буде мати уніфіковану продуману систему зворотного зв’язку. Ми саме працюємо над CRM-системою для менеджменту всіх наших процесів — і первинних бесід, й оцінки потреб, і створення плану супроводу, і зворотній зв’язок зокрема.
