“Ми ходимо колами”. Родина вбитого в російській неволі українця лишилася без допомоги держави
Коли російські війська увійшли до Гостомеля, місто перетворилося на пастку для тих, хто не встиг виїхати. Серед них був і Сергій Шевцов, який щойно переніс операцію на нозі й не міг пересуватися самостійно. Він залишився у квартирі разом із матір’ю, намагаючись вижити в умовах окупації. Згодом Сергій зник. Майже два роки родина жила між надією та розпачем. Лише у 2023-му тіло Шевцова повернули під час обміну. У лікарському свідоцтві зазначено: смерть настала від дії тупого предмета. Та навіть після цього Україна не визнала очевидного — Сергій був у полоні. Без цього статусу його родина й досі не може отримати належну допомогу від держави.
Розстріляйте, або дайте лікаря
Гостомель став однією з перших цілей російських військ у лютому 2022 року. Стратегічне розташування біля Києва та наявність великого аеропорту робили його ключовою ланкою планів оточення столиці. Після перших боїв за аеропорт бойові дії швидко перемістилися на вулиці міста.
У ці дні багато мешканців покинули домівки. У будинку, де жили Сергій із матір’ю Клавдією, з восьми квартир заселеною залишалася лише їхня. Це привернуло увагу окупантів. 26 лютого російські військові прийшли до їхньої квартири і поцікавились, чому ті не виїхали.
Сергій на той момент щойно переніс операцію після перелому ноги, тож пересувався на милицях. Виїхати він не міг. Окупанти обіцяли повідомити про евакуаційні автобуси, але цього так і не сталося.
Місто перетворювалося на зону бойових дій. Російські військові ховалися між будинками, використовували їх для прикриття. Шевцовим росіяни інколи приносили воду — як питну, так і для технічних потреб. Але від зовнішнього світу родину ізолювали.
Зруйнований росіянами будинок в Гостомелі. Фото: Олексій Самсонов
Пані Клавдія підозрює, що окупанти розмістилися в сусідніх квартирах. Каже, що на сходовій клітці між поверховими чергували озброєні військові, які, ймовірно, когось охороняли. До під’їзду нікого стороннього не допускали, а родину Шевцових не випускали.
— Обшук не робили, але сказали закрити жалюзі й не виглядати з вікон. Цікавилися, чи є їжа та вода. А ще двері підперли дошками. Коли я починала їх відчиняти, то дошки падали й росіяни збігалися, — згадує жінка.
Стан здоров’я Сергія погіршувався. Він самостійно зняв шви після операції, а згодом рана почала гноїтися. Пані Клавдія пригадує, як зверталася до росіян по допомогу:
— Або розстріляйте, або дайте лікаря, зробіть що-небудь!
Чоловіка, схожого на лікаря, привели. Він почистив рану, встановив дренаж і дав ліки. Потім двоє автоматників супроводили родину до під’їзду.
— А тоді ми вирішили спуститися до вогнища. Туди-сюди — і Сергія нема. Спочатку я подумала, що він кудись пішов, але він не повернувся, — згадує мати.
Пані Клавдія шукала його по всьому місту, та марно. Місцева повідомила їй, що бачила, як хлопця із підкоченою штаниною і забинтованою ногою завантажили на танк і накрили жовтою курткою. Росіяни сказали їй, що везуть його лікуватися. Та чи точно це був Сергій, певності нема, хоча в чоловіка дійсно була перебинтована нога і жовта куртка. Востаннє мати бачила його 21 березня 2022 року.
“Ваш син помер у мене на руках”
Після деокупації Гостомеля до пані Клавдії приїхала лабораторія, щоб узяти зразки ДНК сина: попросили зубну щітку чи бритву. Минув рік, але жодних новин не було. Тоді Ніна, її донька й сестра Сергія, взяла справу до своїх рук, сконтактувала з МІПЛ.
— Ми написали заяву і мені на електронну пошту прийшов лист, що поліція передала справу в СБУ. МІПЛ запропонувала написати туди, щоб вони знову відібрали зразки ДНК, і там все вдалося, — розповідає Ніна.
У серпні 2024 року поліція повідомила, що виявила ДНК-збіг із тілом, повернутим під час репатріації з території РФ. У лікарському свідоцтві зазначено: смерть настала від дії тупого предмета 23 березня 2022 року.
— Тобто рік і девʼять місяців він пробув у Росії в цих мішках. Потім сім із половиною місяців — у нас у рефрижераторах. Лише після відбору ДНК ми змогли забрати його і поховати, — каже матір.
Сергій Шевцов. Фото із сімейного архіву
Згодом на родину вийшов свідок, який стверджує, що Шевцов помер у нього на руках у Курському СІЗО-1. З його слів, з Сергієм вони зустрілися в ангарі на території Білорусі, переночували, а зранку їх літаком доставили в Курськ.
— Мені вже стало легше, коли тіло повернули додому, що вже поховали. Думала, що ніколи не дізнаємося, як було насправді. Аж раптом з’явився цей чоловік.
Він розповів, як їх катували, як включали окріп і холодну воду. Ногу Сергію доламали, вона в нього оберталася на 360 градусів. Їх постійно ставили на коліна, а нога не слухалася, то він її рукою підправляв. А росіяни кажуть: “Ах, ти підправляєш, це непокора!” — і починають бити.
Двічі серце мого сина зупинялося. Вони його реанімували, та після цього все одно продовжували бити. Коли я все це послухала, ці жахи… Я досі не знаю, чи треба було мені це слухати… Бо в мене просто поїхав дах, я потрапила в психлікарню, — розповідає пані Клавдія.
Боротьба з бюрократією
Згідно з законом України “Про соціальний та правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи…”, родина має право на визнання Сергія полоненим і на грошову допомогу від держави. Проте офіційно хлопець досі рахується зниклим безвісти.
— Ми ходимо колами, ніхто нічого конкретного сказати не може, установи перекидають одна на одну. Я надіслала все, що маємо. Кажуть, немає конкретних доказів, що він був у полоні. Але у нас є свідоцтво про смерть, лікарський висновок, тіло повернули в межах офіційного обміну. Це ж не буханку хліба з Росії привезти, це людину повернули, її тіло! І це ж має десь бути зафіксовано. Навіть свідок знайшовся. Образливо, що від нас хочуть довідок, а яких, то вони самі не знають, — каже Ніна.
