Для «обмінного фонду»: як українські громадяни опиняються у російських СІЗО
Російські військові вивезли до країни-агресора близько двохсот людей, затриманих під час окупації населених пунктів на півночі Київщині — Катюжанці, Димері та Козаровичах Вишгородського району. Переважно учасників АТО/ООС, волонтерів або тих, у кого в телефонах знаходили будь-яку інформацію про перебування сил рф на території України. У росії для них навіть звільнили територію одного з СІЗО.
«Медійна ініціатива за права людини» публікувала свідчення рідних тих людей, яких викрали армійці рф. Їх ми збирали ще під час окупації. Намагалися з’ясувати причини затримання, ймовірні місця утримання та обставини звільнення деяких заручників. Але одразу після звільнення територій наприкінці березня виявилося, що запитань побільшало. Приміром, було невідомо, куди щезли десятки осіб, затриманих напередодні.
МІПЛ спробували провести власне розслідування випадків викрадень мирних жителів на Київщині. Ми побували на місцях їх утримання, зафіксували сліди перебування окупаційних військ та тримання заручників, зібрали свідчення тих, кого катували військові рф, та найголовніше — з’ясували, куди саме росіяни відправили цивільних жителів, та в яких умовах їх там утримують.
Про весь ланцюжок викрадень — далі у матеріалі.
Катюжанка
Місцева катюжанська опорна школа — штаб або командний пункт угрупування військ, яке здійснювало наступ на Київ (через Ірпінь, Бучу, Гостомель в тому числі); місцевий будинок культури — госпіталь; училище та лісгосп (розташовані поруч) — база для російського ОМОН, який мав заходити у Київ після окупації та контролювати «порядок». Будь-яке приміщення в окупованому селі Катюжанка, поблизу Димера, яке можна було б використати для базування військ, росіяни саме так і використовували.
А ось колишній радіозавод — не тільки ремонтна база, а й одне з ймовірних місць утримання заручників, на яке вказували місцеві. Територія підприємства, дійсно, — величезна. На ній росіяни могли не тільки зберігали десятки одиниць військової техніки та бензовози, які її заправляли, а й утримувати людей. Але нині версія про завод-в’язницю поки не підтвердилась.
Сергій, власник одного з виробництв на цій території, каже, що там базувалися лише військові. Цивільних він не бачив, а слідів їх утримання не знайшли і представники СБУ, які оглянули територію після звільнення з-під окупації.
Але свідчень про те, що на заводі базувались військові рф предостатньо. На території скрізь — вогневі позиції, окопи та схованки для техніки. Біля приміщень — коробки від російських сухпайків та купи сміття. У самих приміщеннях були «спальні місця» військових, їх уже розібрали працівники.
Залишилися навіть артефакти з зазначенням географічної приналежності підрозділів.
Всього на території, за свідченнями працівників, було більше сотні військових рф. Зокрема й не слов’янської зовнішності. На дзеркалі одного з приміщень залишився напис «Дагестан».
Залишали територію росіяни поспішно, кажуть місцеві.
АТОшників та активістів шукала ФСБ
Те, що у Катюжанці були працівники російської спецслужби ФСБ, журналістам МІПЛ підтвердили близько п’яти людей, які з ними спілкувались.
У будинку Наталії люди, які представились працівниками ФСБ, шукали її сина — місцевого депутата. Жінка говорить, що вони знали його прізвище, ім’я та адресу. Вона підозрює, що це могли підказати місцеві.
«Заїхали дві машини. Це явно були не якісь рядові солдати. Я була сама вдома, на мене наставали автомати. Відразу назвали ім’я, прізвище та по-батькові мого сина. Я сказала, що його немає вдома. У будинку та на подвір’ї не було такого місця, куди б вони не зазирнули», — розповіла Наталія.
У розмові росіяни зазначали, що шукають «неофашистів», і що саме так українців виховували протягом 30-ти років незалежності.
«Неофашизм» російські ФСБ-шники знайшли… у вигляді камуфляжних штанів працівника лісгоспу.
«Вони спитали в мене: де зброя? Я показала їм сокиру, яка була забита там, де курей рубали. Кажу: звідки в мене може бути зброя. Вони пояснили, що нас виховували неофашистами 30 років. Що ми погані люди. Що вони приїхали нас рятувати. Один з них був спокійний, з ним можна було говорити, а інший — агресивний. Коли знайшов у шафі камуфляжні штани, почав кричати: викидайте їх, спаліть. Я пояснювала, що це форма лісника, але марно. Було таке враження, що він хотів би мене вбити, але йому не можна», — розповіла Наталія.
Штаб — у школі, заручники — в підвалі
Сина Наталії росіяни не знайшли. Але тих, кого їм вдалося затримати, саджали у підвал місцевої школи.
26 лютого російські війська масштабно зайшли у Катюжанку, а в місцевій школі згодом зробили командний пункт. На той час у підвальних приміщеннях школи від обстрілів ховалося близько 80-ти місцевих мешканців. Їх вивели з підвалів та вишукували біля школи — чоловіків окремо, а жінок окремо. Одну з жительок послали за директором — Миколою Микитчиком. До нього вона прийшла зі словами: «Миколо Артемовичу, якщо ви не з’явитися, нас розстріляють».
Коли директор прийшов до школи, від нього почали вимагати комп’ютер, на який могли записатися відео з камер спостереження. Пан Микола ноутбук із сервером не віддав — виніс його під курткою.
У приміщенні працював снайпер. Директор особисто бачив схему, намальовану на шкільній дошці з позначками, скільки метрів до найближчої хати, яка відстань до повороту тощо.
Та найголовніше — у підвалах школи тримали заручників. За оцінками пана Миколи, було їх близько п’ятнадцяти.
«Тих, кого затримували, переважно АТОшників, приводили сюди. Там в підвалах вони ночували, проводилися допити. При мені допитували одного з АТОшників. Когось потім відпускали, когось продовжували тримати. Наприклад, нашому АТОшнику Сашку Кухаренку дали термін дві години, щоб його в Катюжанці не було», — розповів Микола Микитчик.
Серед документів, які директор школи знайшов у приміщенні після того, як росіяни відступили, були контракти військових, військові квитки та списки тих, хто був безпосередньо у школі. Всього — 523 людини з багатьох регіонів росії.
«Тульська, Брянська, Смоленська, Іркутська та інші області. Чеченців було більше 20 чоловік. Але коли парад по Києву не вдався, вони виїхали відразу», — каже Микола Артемович. Усі документи він передав СБУ.
«За справжнього бандерівця дають мільйон рублів»
Віктор Порхун — справжній «бандерівець» у розумінні російських військових. Учасник Революції Гідності, має статус борця за незалежність України, член ВО «Свобода». До нього додому росіяни ходили як на роботу. Влаштовували обшуки, розпитували. Але це не давало результатів. Пан Віктор — досвідчений викладач. Психологічно затиснути молодих росіян для нього не було проблемою.
Однак, коли прийшли ФСБ-шники, обшуки стали більш ретельними. Спочатку в Віктора знайшли магніт з написом «Я бандерівець і пишаюсь цим» на фоні червоно-чорного прапора. А згодом — кілька патріотичних книжок, які чоловік заховав за «Великою радянською енциклопедією».
Той, хто найбільше спілкувався з Віктором, за його словами, мав позивний «Нємєц». Він представився працівником «особого отдєла ФСБ» та в розмові зазначив, що він з Калінінградської області.
Після знайдених речей росіяни сказали Віктору: «Ти нам якраз і потрібен. У нас за справжнього бандерівця мільйон дають».
Росіяни вивели чоловіка до криниці та почали стріляти в нього над головою.
«Це в них така форма залякування, аби потім на допиті більше говорив. Але я був готовий до цього», — зазначив Віктор.
Чоловіку зв’язали руки, посадили в машину та відвезли у школу. Там його закрили у підвалі разом з 42-річною жінкою. З нею Віктор не спілкувався — припускав, що вона може співпрацювати з ворожими військовими та провокувати його. Та скоріш за все, каже чоловік, вона також була заручницею окупаційних військ.
Згодом чоловіка знову почали допитувати. Спочатку «Нємєц» сказав: «ну що, поїдемо на білорусь?». А потім «запропонував» роздягнутися (російські військові шукають в чоловіків так звані «нацистські» татуювання).
«І тут я відчув, наскільки поруч смерть», — каже Віктор.
На його руці є татуювання, яке росіяни розцінили б як «нацистське» — з патріотичною символікою та написом. Тоді Віктор пішов у наступ, бо відчував, що втрачати йому нема чого. Сидячи, у підвалі, він продумав план дій. У кишені курточки, яку взяв із собою з дому, мав посвідчення «особи з інвалідністю внаслідок війни». Такі посвідчення в Україні отримують зокрема й учасники Революції гідності, які були поранені під час протестів. Однак, в самому документі це не зазначається.
Віктор видав це посвідчення за доказ того, що він «ветеран-афганець».
«Я кажу: ти хоч знаєш, що я за тебе воював? Він дивиться-дивиться в те посвідчення, а воно видане в 2021 році. Каже: це ти на Донбасі дітей вбивав. Я на нього з матюками, говорю: в нас посвідчення перевидавали усім ветеранам і інвалідам після 18-го року», — розповідає Віктор.
Агресивною манерою спілкування з ворогом Віктор відволік його від ідеї оглядати татуювання, та ймовірно, врятував собі життя. Деякий час чоловіка ще протримали в підвалі школи. Потім прийшов один з військових і сказав: «Нємєц» сьогодні добрий, можеш іти».
За словами жителів Катюжанки та зокрема й директора школи, усі ті, кого тримали в ув’язненні росіяни, згодом змогли звільнитися. Однак, жителям інших сіл поблизу пощастило менше.
Козаровичі
Частина людей, яких викрали у селі Козаровичі, поблизу Димера, досі не повернулися додому. Росіяни затримували чоловіків, які просто переміщалися по селу. А також цілеспрямовано приходили додому до тих, кого вважали шпигунами. Згідно зі свідченнями місцевих, у самому селі було місце тимчасового тримання незаконно ув’язнених, яких потім перевозили далі — до Димера.
Затримання журналіста
Журналіста Дмитра Хилюка та його батька пана Василя росіяни затримали 3 березня. Російські військові, за словами батька Дмитра, знайшли в телефоні журналіста контакти, які вони вважали підозрілими.
Днем раніше в будинок Хилюків влучив снаряд та розбив одну зі стін. Родина перейшла до сусідів. А згодом чоловіки вирішили перевірити, що з будинком, та зустріли російських військових.
«Тільки вийшли, а тут повно росіян. Ми хотіли городами обійти, коли вискакують п’ять чоловік, бурятів, з автоматами: «стій, стріляти будемо». Поклали нас на землю, почали обшукувати. Потім сказали надівати куртки на голови, щоб не видно було, куди ведуть. Дімі над вухом стріляли. Я впав, мене за воротник тягнули», — розповів пан Василь. Чоловіку вже за 70 років.
Батька та сина відвезли на склади будівельних матеріалів у Козаровичах, після цього їх розділили та тиждень тримали в одному ж приміщенні, але в різних кімнатах.
«Я питаю: «де син?». Вони кажуть: «ми його відпустили». А потім виявилося, що йому так само і про мене казали», — пригадує Василь Хилюк.
Коли затриманих садили в машину, Дмитро впізнав голос батька. Їх, та ще близько десяти людей, повезли в інше місце. Як потім з’ясувалося — в напрямку Димера. Там велике підприємство «Вікналенд», а поблизу нього — комплекс промислових приміщень, який місцеві називають «ливарний цех». Там тримали заручників з різних населених пунктів Димерської ОТГ. Зокрема, з Козаровичів, каже пан Василь, тоді було п’ятеро.
«Дві ночі я переночував там. Потім зайшли до нас, зачитали список тих, кого відпускають. Я був у тому списку. Кажу: чого сина не відпускаєте? Вони кажуть: пару днів уточнимо і відпустимо. Так досі й не відпустили…», — зазначив батько журналіста.
Хлопця забрали, а в будинку все побили
За день до викрадення Хилюків, 2 березня, росіяни забрали з Козаровичів і Олександра Ярового. Він не був ані військовим, ані учасником АТО/ООС. Його рідні припускають, що в телефоні Олександра російські військові могли знайти фото, які їм здалися підозрілими.
«Коли його забрали, ми нікуди не могли вийти. Ледь не в кожному дворі стояла техніка: БТРи, танки. Через двори ми ледь-ледь змогли потрапити на сусідню вулицю, де був його будинок. Там було все перевернуто, телефони побиті, на робочій машині порізані колеса. Потім з’ясувалося, що його викрали», — розповіла бабуся Олександра Надія Іванівна.
Лише через деякий час від звільнених місцевих мешканців пані Надія дізналася, що її внук живий і що його тримають в Димері в тому ж таки ливарному цеху.
«Нам сказали, що був якийсь відбір і Сашу забрали. Куди — ніхто не знав», — зазначила пані Надія.
Ані Дмитра, ані Олександра місце знаходження рідним нині не відомо.
Димер
Основне місце утримання людей з Димерської ОТГ було саме в селищі Димер — в так званій промисловій зоні, де розташовувалися кілька підприємств. Це місце неподалік траси, якою сунула російська техніка в напрямку Києва.
База на Вікналенді
Приміщення вже згаданого підприємства «Вікналенд» російські військові використовували для базування особового складу. Там розміщувались більше сотні людей, каже охоронець Сергій.
У дворі залишились ноші зі слідами крові, купа пропагандистських газет та коробки від сухпайків російської армії.
Всі кімнати на верхніх поверхах офісу перевернуті — раніше там жили працівники підприємства разом з родинами.
У деяких кімнатах залишились спальні місця російських військових, елементи їх одягу та взуття, їжа на столах і пляшки з-під елітного алкоголю.
На стінах приміщення — багато написів з прославлянням росії, вибаченнями та абревіатурами — ймовірно назвами бригад.
У кабінеті директора підприємства, очевидно, був безпосередньо штаб, де розміщувалось керівництво. Там дивом збереглася карта України — пошкодили лише кілька регіонів.
Є на території і приміщення, яке може нагадувати місце для утримання заручників. Це підвал з лавкою та бутлем води.
Чи тримали когось там бодай якийсь період, наразі невідомо. Таких свідчень журналісти МІПЛ не отримували. Усі опитані заручники говорили про інше приміщення, розташоване у кількох десятках метрів.
Заручники ливарного цеху
«Схопили на вулиці, зв’язали руки, заклеїли очі скотчем і привезли сюди, на літєйку», — розповідає свою історію житель Димера Валентин Грищенко.
Він волонтерив — розвозив гуманітарну допомогу місцевим цивільним жителям. Саме за це його і затримали. Ще Валентин викрав в військових рф бензовоз з соляркою та генератор. Каже, якби дізналися і про це, то вбили б відразу.
Після затримання 23 березня його добу не чіпали, а потім почали бити. Чоловіку казали, щоб він не возив гуманітарку, мовляв, вони самі можуть забезпечити людей продовольством.
Валентин показав приміщення, у якому тримали викрадених людей. Це щось схоже на гараж всередині великого цеху розміром приблизно 5 на 5 метрів. Посередині — великий компресор. Спали люди на підлозі. Їли те, що приносили, а воду пили за допомогою шланга з каністри.
Також чоловік показав місце, де людей били та катували. Це безпосередньо біля дверей того приміщення, де їх тримали. Там же їм влаштовували хибні розстріли — стріляли над головою. Люди всередині в цей момент не розуміли — убили цю людину чи ні.
«Їх (росіян, – ред.) зазвичай було десь дві-три людини. Один б’є, один притримує і ще один десь збоку. Позивних не називали. Казали лише: я НКВД, і мені вирішувати, кому жити, а кому ні», — розповів Валентин Грищенко.
Руки і очі в затриманих весь час були зав’язані. Лише зрідка, говорить Валентин, могли зсунути пов’язку з очей, коли нікого з військових не було поруч.
Так чоловік провів у неволі п’ять днів. Каже, за цей час росіяни вивели близько восьми людей. Що з ними трапилося далі, йому невідомо.
Потім 28 березня ув’язнені почули сильні вибухи. На території загорілося сховище боєприпасів російських військових. Вибухи, за словами Валентина, тривали близько двох годин. Росіяни втекли з території. Тоді прийшов охоронець і відкрив двері.
«Охоронець нас випустив, каже: «поки нікого немає, тікайте». Ми групою побігли до Димера, а потім розділилися, хто куди. Тоді нас було: 21 чоловік і одна жінка», — розповів Валентин.
росія
23-24 березня частину людей з Димера вивезли «Уралами» до Гостомеля. Там вони переночували і їх відправили далі на територію білорусі. Звідти в Брянську область — в СІЗО №2 у селищі Новозибков. Його адреса — Красная пл.9.
Ці деталі МІПЛ розповів волонтер «Червоного хреста України» Володимир Хропун, якого російські військові також тримали в Димері.
«Разом зі мною вивезли 14 людей. По дорозі додали ще одну жінку. Нас везли двома «Уралами». Всього разом в Білорусь привезли 35-37 людей. Було кілька військових, але основна маса — цивільні», — розповів Володимир.
За словами конвоїрів, які супроводжували затриманих українців, СІЗО в Новозибкові спеціально звільнили для київського регіону — Буча, Гостомель, Димер, Козаровичі, Іванків, Чорнобиль.
«Там не було жодного їхнього затриманого. Всі були наші, яких затримали раніше, ще в лютому, і привезли туди. Конвоїри сказали, що будуть запаковувати СІЗО нами повністю… Особисто я чув 72 прізвища. А всього в СІЗО десь до 200-сот людей, може навіть більше», — зазначив Володимир Хропун.
Він розповідає, що коли людей лише приймали в СІЗО, їх жорстоко били. Особливо тих, хто був у першому автобусі. Потім побиття продовжилися вже на допиті. Декого катували електричним струмом.
У камері Володимира разом з ним було ще дев’ятеро людей. Найбільш численна камера вміщувала 14 осіб. Людям видали робу, зубну щітку та пасту, постільну білизну.
Самі камери, говорить волонтер, були в жахливому стані: на стелях грибок, а з вентиляції лише щілини в стінах.
У всіх затриманих росіяни взяли відбитки пальців та кров на аналіз. Жодних рішень суду та пояснень, який статус вони мають у росії, українці не отримали. На допитах, каже Володимир, питали про бандерівців та інші подібні речі. Змушували підписувати документи з закритими очима.
«Нас просто викрали як річ. Привезли в іншу країну і робили свої допити. Там законом і не пахне», — каже Володимир.
Він підтвердив, що в СІЗО Брянську утримуються Дмитро Хилюк, Олександр Яровий та десятки інших людей, які зникли в тому числі з Димерської громади, а також з Ірпеня та інших населених пунктів Київщини.
Звільнили Володимира Хропуна неочікувано для нього 9 квітня. Тоді відбувся обмін між Україною та росією. Разом з Володимиром додому відправилися 14 цивільних та 12 військових.
Володимир запевняє, що СІЗО в Брянській області — не єдине місце, де тримають вивезених з України людей. Коли його та інших затриманих звільняли, то дорогою підсадили ще кількох людей.
«Спочатку нас везли годин шість в якийсь аеропорт. Там залишили ночувати, бо була погана погода. Потім нас посадили в літак і ми прилетіли в якесь місто. Там підсадили чотирьох чи п’ятьох людей. Як сказали вони самі, це був Ростов-на-Дону. Далі нас відправили літаком на Бельбек (аеропорт в Севастополі, – ред.), а потім на звільнення в Запоріжжя», — розповів деталі Володимир.
Він припускає, що тих людей, яких росіяни продовжують утримувати, вони хочуть використати для обміну на своїх військовополонених.
Жертви примусового переміщення
Поки росія не висунула вимог та ультиматумів Україні по звільненню затриманих ними цивільних, називати цих людей заручниками з точки зору міжнародного права не можна. На цьому наголошує експерт Регіонального центру прав людини Роман Мартиновський.
«Ми можемо вважати цих людей жертвами примусового переміщення. Вони не були затримані зі зброєю в руках, це звичайні цивільні особи, а тому на них поширюється дія 4-ї Женевської конвенції, яка в ст. 49 містить пряму заборону переміщення цивільних осіб з окупованої території», — зазначив правник.
За його словами, росія вчинила воєнний злочин, відповідальність за який передбачена ст. 8(2)(а)(Vіі). А оскільки людей продовжують утримувати в СІЗО, то можна говорити ще про один злочин — незаконне позбавлення волі.
Роман Мартиновський також зазначив, що в національному праві ці злочини підпадають під ст. 438 «Порушення правил та звичаїв війни».
«Поки ми не гармонізували своє законодавство відповідно до міжнародного права, то загальна кваліфікація має бути така», — додав Мартиновський
Росія може шукати шляхи, як «узаконити» затримання людей
За словами експерта, росіяни можуть шукати способи притягнути українців, затриманих під час окупації, до кримінальної відповідальності за своїм законодавством.
«Тут цікавий момент: російське кримінальне законодавство не передбачає застосування принципу універсальної юрисдикції, коли будь-яка держава може притягти до відповідальності громадянина іншої держави за вчинення злочину в третій державі, якщо цей злочин вважається міжнародним. Росія такого принципу в своєму кримінальному кодексі не закріпила. Натомість ст. 12 цього кодексу передбачає, що можна притягувати до відповідальності громадян інших країн, або осіб без громадянства за злочини не на території рф, тільки у кількох випадках. Перший: якщо цей злочин вчинений проти громадян рф. Другий: якщо злочин проти інтересів рф. Третє — злочин проти осіб, які мають дозвіл на проживання в рф», — пояснив Роман Мартиновський.
Він припустив, що тих українців, які мають статус учасників АТО/ООС, росіяни спробують притягти до відповідальності за дії проти інтересів рф. До того ж, на території Донецької та Луганської областей, яка була окупована до 24 лютого цього року, росія видала українцям багато своїх паспортів. Експерт припускає, що вони можуть використати це для обвинувачення у «злочинах проти громадян росії».
При цьому юрист наголошує: будь-який перелічений варіант незаконний.
«Цілком зрозуміло, що це незаконно з точки зору нашого розуміння міжнародного права. Тільки рф вважає інакше. У неї своє бачення міжнародного права», — резюмував Мартиновський.
МІПЛ фіксує вчинення відразу кількох воєнних злочинів російськими військами щодо вивезення українців з Київської області. Відзначимо, що під час підготовки матеріалу журналісти зустрічали на місцях ймовірного злочину працівників правоохоронних структур, які проводили слідчі дії з потерпілими та свідками. МІПЛ стежитиме за розслідуванням цих злочинів як на національному рівні, так і на міжнародному рівнях.
Артур Пріхно, МІПЛ
_______________
Медійна ініціатива за права людини у коаліції з іншими правозахисними організаціями документує воєнні злочини та злочини проти людяності, що вчиняються на території України у зв’язку зі збройною агресією російської федерації. Відомі вам факти надсилайте на адресу [email protected].
*Публікуючи матеріали МІПЛ, поставте гіперпосилання у тексті, а також тегніть нашу сторінку у соцмережах.