«Пережив інсульт та обмороження»: історія викраденого на Київщині пенсіонера
Пенсіонера Миколу з села Андріївка Київської області російські військові викрали 1 березня. Своє прізвище чоловік називати відмовляється — переживає за односельців, що залишаються в полоні росіян у Курську. Всього тоді з Андріївки Макарівської обʼєднаної територіальної громади викрали чотирьох чоловіків.
Журналісти МІПЛ вже розповідали про десятки зниклих людей на Київщині, про місця їх утримання та способи вивезення з України. Та історія пана Миколи відрізняється від попередніх. Розповідаємо, чим саме.
Ліс замість підвалів
Того дня Микола пішов годувати собаку на одне з сусідніх подвір’їв, за яким доглядав. Коли вертався, його зустріли росіяни та закричали: «Руки вгору!» Чоловіка вдарили прикладом, зав’язали руки та потягнули в один із погребів, де вже сидів затриманий цивільний з Андріївки.
За деякий час приїхав «УАЗик». Заручників посадили в машину та повезли в ліс. Зазначимо, що викрадених цивільних в Ірпені, Гостомелі, Бучі, Димері та інших населених пунктів Київщини зазвичай тримали в підвалах аж до відправлення до Росії. Нині ж маємо підтверджений випадок, коли росіяни забирали людей на свої позиції.
«Ми не знали, де перебуваємо. Куди вони їдуть — туди і нас везуть. Сім-вісім днів нас так возили по своїх позиціях. Поміняли понад десять місць. Нас били прикладами по ногах, змушували роззуватися. Тоді була морозна погода, температура вночі становила десь -8. Один чоловік каже: “Я не роззуватимусь”. А йому росіянин відповідає: “Тоді я тобі ляшки прострелю”. Там я отримав обмороження, а ще одному з наших хлопців згодом ампутували пальці на нозі», — розповідає Микола.
Весь час руки заручників були зв’язані за спиною. Чоловік говорить, що не відчував рук, оскільки вони жахливо затерпли.
Донорство під прицілом
Єдиний населений пункт, який запам’ятав пан Микола, — це село Мирне Чернігівської області. Там заручників вперше за довгий час поселили в приміщенні. На його території чоловік запам’ятав фури з білоруськими номерами, які привозили каністри з водою.
Тут у Миколи росіяни брали кров. Сказали, що на аналіз, хоча жодної медичної допомоги до цього нікому не надавали.
«Беруть і беруть. Думаю, скільки ж це вони крові в мене вже взяли, явно більше, ніж на аналіз. Потім хтось із росіян каже: “А чого він такий блідий?” Тільки тоді голку витягли. Кажуть: “Покладіть його, може, оговтається”», — розповідає Микола.
Він припускає, що росіяни брали кров у заручників для поранених російських військових.
У Мирному разом із Миколою було ще близько десяти заручників. Там вони просиділи ще дві доби з зав’язаними очима. Потім усіх посадили в БТР і повезли в Білорусь.
Інсульт та поранення
Ще коли росіяни разом із заручниками були на своїх позиціях в Україні, пан Микола отримав поранення в спину — тоді ЗСУ накрили позиції росіян. Ті втекли, а заручників лишили.
Через численні побиття, тривалий час на холоді, обмороження та виснаження більшість із затриманих потребували допомоги лікарів. Отримати її змогли лише в Білорусі — майже за десять днів після викрадення.
Саме там Микола дізнався, що крім поранення він пережив інсульт. Через це одна його рука й досі повноцінно не працює.
У Білорусі, каже чоловік, було понад сто заручників. Велика частина з них — військовополонені. Вони жили в наметах разом із цивільними. Микола зустрічав військових із Житомирської, Хмельницької, Івано-Франківської областей. Також, каже, було багато людей із Бучі, Ірпеня, Димера.
Приблизно за тиждень його разом із ще кількома десятками людей перевезли до Росії, де посадили в Курське СІЗО №1.
Численні допити та «рятівна» радянська армія
Камера пана Миколи була розрахована на 12 людей, в ній сиділо 11 чоловіків. Незаконно ув’язнених українців регулярно водили на допити. Зазвичай їх проводив чоловік у штатському, ймовірно ефесбешник, поруч із ним стояв військовий.
«Вони постійно одне й те саме питають. Якщо ти щось забув і відповів не так, як відповідав раніше, то отримуєш. Б’ють акуратно, майже не залишаючи синців. Питають, де живеш, чи є діти, чи служив в армії», — розповідає Микола.
Саме те, що чоловік служив іще в радянській армії, його і врятувало. «Коли я сказав, що служив іще за радянських часів, то мене майже не чіпали. Хоча я приїхав у Курськ уже побитий», — каже Микола.
Коли в СІЗО приходили прокурори, говорити про побиття заручники не мали права. Інакше, за словами Миколи, могли забити до смерті.
«Мене попередив один із тих, хто там уже сидів до мене. Каже: “Якщо прокурор питатиме про синці, скажеш, що впав із ліжка, інакше тобі кінець”. Я так і зробив. Коли прокурор мене запитав, чого нога перебинтована, я кажу: “Та ще на гражданці отримав травму”. А потім він питає, чого обличчя побите. Я відповідаю: «З ліжка впав — я ж не молодий на другий поверх лазити”», — розповідає Микола.
На питання, чи хороша медицина, чи добре там годують, чи нормальні умови, ув’язнені мали відповідати: «Так точно!» А на питання, чи зазнають вони знущань, чи є зауваження до умов утримання — «Нікак нєт». В іншому випадку, коли прокурор іде, людину жорстоко б’ють.
Побиття до напівсмерті
Від побиттів у російському СІЗО не рятує ані вік заручника, ані наявність у нього інвалідності. Як каже Микола, одного разу вони жорстоко побили чоловіка похилого віку, який має проблеми зі слухом.
«Його забрали на допит, а він користувався слуховим апаратом, в якого сіла батарейка. Коли його запитували щось, він постійно казав: «Га? Шо?» Росіян це, мабуть, роздратувало і вони його жорстоко побили», — розповідає Микола.
Напівживого чоловіка привели в камеру, він почувався погано. Спочатку конвоїри хотіли навіть викликати йому «швидку», але потім наказали співкамерникам стежити за станом побитого дідуся.
Як говорить пан Микола, чіткої відповіді на питання, в чому його обвинувачують, він не отримав. Майже всіх там вважали «коректувальниками вогню». Через те, що телефон у Миколи був лише кнопочний, до нього в росіян було найменше запитань.
Згодом, 14 квітня, його звільнили за обміном. Також відпустили ще одного мешканця Андріївки, який зараз перебуває на лікуванні — в нього ампутовані пальці на ногах.
Артур Пріхно, МІПЛ