«Полтава», «Сєвєр» і «Чечен» — ті, які знущалися над людьми в окупованій Кочубеївці
Кочубеївська громада на півночі Херсонщини — ледь не найменша в усій Україні. До вторгнення там жили до трьох тисяч осіб в 14-ти населених пунктах. Дістатися туди зараз можна через Кривий Ріг — 55 км шляху, перетинаючи річку. Але мости зруйновані, тому машини переїжджають Інгулець у найменш повноводному місці.
Росіяни окупували Кочубеївську громаду ввечері 10 березня. Першим взяли село Наталине, потім — Орлове. Саме в Орловому хлопці з ЗСУ намагалися дати бій окупаційним військам, чиї сили переважали. Бій тривав півтори-дві години, каже голова громади. Росіяни прорвали оборону.
У захопленому Орловому вони зібрали близько 50 людей – шукали старосту, питали, хто облаштовував блокпости. Люди нікого не видали. Військові сказали, що розстріляють усіх. А потім отримали телефонний дзвінок, після якого резюмували: «Вам пощастило».
З того часу почалася окупація громади. За кілька днів росіяни доберуться до самої Кочубеївки, забиратимуть у місцевих машини, битимуть людей без причини та вимагатимуть інтиму від жінок.
Журналісти МІПЛ поїхали до Кочубеївки, аби зафіксувати історії людей, які пережили окупацію, зібрати прикмети причетних до воєнних злочинів у громаді та поспілкуватися з головою ОТГ про втрати і збитки від російського «освобождєнія».
«Давай швидше, бо кину гранату»
«Чуємо, їде БМП. Чоловік каже: “Стріляють“. Перша думка була: куди бігти, що робити?» – це спогади місцевої жительки Людмили Шинкарчук про день, коли окупаційні війська заходили в Кочубеївку.
Її з чоловіком будинок стоїть ближче до краю села. Живуть удвох. Хоча мають і третього члена сім’ї — це пес Арчі. Він разом із господарями переживатиме жахи окупації та полону.
З середини березня вулицями стали ходити військові окупаційних сил. Володимир та Людмила переконані — це були представники так званих «ЛДНР». Вони самі хизувалися українськими паспортами та говорили: «Поки ви будуєте собі будинки, ми воюємо». Мовляв, ображалися на гарні умови життя людей, що живуть на підконтрольній Україні території.
«17 березня нас ледь не постріляли», — підхоплює історію Володимир Шинкарчук.
Тоді військові зайшли у двір до подружжя та сказали вигнати за ворота машину, що стояла в гаражі. Один із військових відразу почав лякати Володимира. Сказав: «Тебе що, треба підганяти?» І випустив чергу в напрямку гаража.
Пані Людмилу також підганяли. Коли вона спустилася в погріб по документи, які потрібно було показати «гостям», один із них сказав: «Нумо швидше, а то зараз гранату в погріб кину».
Володимир у цей час вигнав машину за двір. Поставив її в тому ж напрямку, звідки військові до них прийшли — на виїзд із села.
«Я ж думав, вони до своїх поїдуть», — каже Володимир.
За цю «помилку» його почали бити. Спочатку прикладами автоматів, потім — ногами. По ребрах і нирках.
«Підняли мене і питають: «Водка є?», — розповідає Володимир. — Я кажу: “Та там в холодильнику є пів пляшки спирту”. Беруть мене за шкірку — і в двір. Тут вибігає собака, якого ми в хаті закрили. Я кажу: «Краще мене застрельте, не чіпайте собаку».
Головним у групі військових, які били Володимира, був чоловік з позивним «Чечен». Його прикмета — татуювання на обличчі під правим оком у вигляді сірника.
З ним були ще двоє, чиї позивні запам’ятали Володимир з Людмилою: «Полтава» та «Сєвєр».
Після побиття Володимира «Чечен» переключився на Людмилу. Питав у неї спочатку про селищну голову. Жінка швидко зорієнтувалася: «Я не могла видати нашу голову ОТГ, бо вона була ще в селі. Але я знаю, що до неї головою був чоловік поважного віку, який на той час уже точно виїхав. Я сказала на нього».
Потім почали питати про жінок легкої поведінки. Людмила відповіла: «В нас таких немає».
«Чечен» почав поводитися неадекватно — бив прикладом автомата по воротах, а потім випустив чергу перед очима в жінки. Зрештою група військових на чолі з «Чеченом» дали сім’ї спокій. Та це була не остання їхня зустріч.
«Не хочеш розрахуватися за чоловіка?»
Наступного дня Людмила та Володимир вирішили втікати з села, не чекаючи, поки до них прийдуть ще. Йти вирішили в бік села Заградівка. Там їх мала зустріти місцева тероборона та перевезти через річку.
Варто розуміти, що подружжю навіть вийти зі свого подвір’я було не просто: праворуч стоїть водонапірна вежа зі снайпером на ній, а ліворуч — комунікаційна вежа, також зі снайперами. «Ми тут були, немов на долоні», — каже Людмила.
Дочекалися вечора і рушили втрьох — Людмила, Володимир та Арчі. Собаки навколо реагували на пса і здійняли галас.
Чоловік ішов з поламаними ребрами, жінка — з пошкодженою ногою. Пройшли таким чином дві посадки. А потім Володимир помітив у лісі силует і скомандував Людмилі лягати.
«Я впала на землю, притисла собаку. І в цей момент свистять кулі», — каже Людмила.
«У них же тепловізори», — додає Володимир.
Виявилося, що цього ж дня, кількома годинами раніше, росіяни заїхали в посадку неподалік Кочубеївки та поставили там свою техніку. Досить швидко обладнали бліндажі та укріпилися, вели спостереження.
«Завели нас в посадку: “Телефони є?” Кажу: «Немає». І в цей час у мене дзвонить телефон. Я його в чобіт заховав», — розповідає Володимир.
Подружжю зав’язали руки та очі і повели в напрямку села — на допит в сільраду, де сиділи все ті ж «Чечен», «Полтава» та «Сєвєр».
Спочатку в кабінет завели Людмилу. Жінка відчула запах алкоголю та цигарок. По голосу впізнала «Чечена».
«Вся наша розмова з ним зводилася до того, що їм була потрібна жінка. Питали: “Не хочеш за чоловіка розрахуватися?” Потім мене штовхнули, я впала вперед, вперлася в цього “Чечена”, він почав мене лапати. Внизу стояло ліжко», — розповідає жінка.
Весь час вона намагалася достукатися до нетверезих військових, аби ті її не чіпали.
«Я повторювала: “Ну ви ж не звірі якісь, я вже стара”… В якийсь момент “Чечен” мене впізнав. Потім каже: “Ты старая, не пойдешь”».
У Володимира тим часом питали про місцевих атошників. Він запевняв, що працює в Кривому Розі, не місцевий, тому нічого не знає.
Потім підійшов Чечен. Сказав, що рахуватиме до десяти, і якщо чоловік не назве атошників, його розстріляють. Володимир мовчав. «Чечен» скомандував вивезти його на вулицю та розстріляти.
За кілька миттєвостей сказав: «Відставити». Володимира повернули в кабінет і знову почали відлік. Тоді чоловік почав плакати та благати не вбивати його.
Весь цей час Арчі був разом із господарями в полоні. Пані Людмила каже, він викликав інтерес у військових, особливо в тих, кого вона ідентифікувала як бурятів. Каже, що розпитували про породу, вік пса. Це їх відволікало.
Зрештою, «Чечен» погодився відпустити подружжя.
«Що я тут роблю? Я хочу займатися коневодством»
Відтоді росіяни ще кілька разів навідувалися «в гості» до Шинкарчуків. Обшукували будинок, забирали з хати матраци, подушки, ковдри та теплі шкарпетки. Або ж нахабно приходили поїсти.
«У нас у холодильнику було м’ясо. Його треба було переробити, бо світла вже тоді не було. І ми готували. А вони приходили, ніби на запах. Відкривали усі баняки, брали їжу, сідали і їли. Автомати клали поруч. І що ти їм скажеш?» — розповідає Людмила.
Серед тих, хто приходив, каже Володимир, були два росіянина — Паша та Артем. Останній розповідав, що живе біля озера Байкал. Інколи сидів біля ґанку та плакав.
«Казав: “Що я тут роблю? Я хочу додому займатися коневодством”. Мабуть, фермер якийсь», — припускає Володимир.
За деякий час так звані «ЛДНРівці» та ті, кого подружжя називає бурятами, залишили Кочубеївку. Зайшли інші — росіяни. Вони розповідали людям, що «ДНРівці» нібито когось зґвалтували, тому їх відправили ближче до фронту.
«У нас немає цьому підтверджень, але, судячи з того, як вони поводилися, ми можемо припустити, що це можливо», — каже Людмила.
26 березня Володимир знайшов свою машину, яку вкрали військові. Йому допоміг знайомий. Машина була розмальована літерами «Z», пом’ята і з пробитими шинами. Чоловік замінив колеса, і наступного дня подружжя твердо вирішило — треба втікати. Цього разу вже машиною.
«Тільки ми на край села виїжджаємо, назустріч їде “Урал” з росіянами. Я повертаю праворуч — він за нами. Думаю: тільки б не стріляли. Але вони обігнали і поїхали далі. Думаю, нас врятувало те, що машина була зі знаками “Z”», — розповідає Володимир.
На українському блокпості, каже чоловік, вже відчував себе повністю в безпеці, хоча військові ЗСУ зустріли машину з ворожими знаками з пересторогою. Після спілкування з СБУ та поліцією подружжя поїхало далі, до родичів.
«Ручний гранатомет постійно звалювався з плеча.
Потім з кишені випала граната»
Сім’я Верескунів живе на кілька хат ближче до виїзду з Кочубеївки, аніж Шинкарчуки. Вони також постраждали від окупаційних військ. Тоді в їхній хаті було близько 12 людей — з Каховки приїхали родичі.
До будинку Верескунів росіяни прибули на БМП з літерами «Z». Серед них був кулеметник на ім’я Дашид. Саме він оглядав будинок та говорив із господарями, перевіряв у них документи.
Згодом «завітали» вже знайомі нам «Сєвєр» і «Полтава». Їх подружжя Верескунів характеризує так:
«”Сєвєр” був у їхній групі старший. Разом із ним “Полтава”, типу його ад’ютант. Обидва — років під 50, може, старші. “Сєвєр” бородатий. “Полтава” говорив українським суржиком. Казали, що вони з Донецька».
Увірвавшись до будинку, почали погрожувати. Казали, що розстріляють хату чи кинуть гранату. Господаря запитували, чи не знає він, хто «їздить на сірій десятці». Той говорив, що не знає. За це йому погрожували розправою.
«У хату зайшов “Сєвєр”, поклав усіх на підлогу. Він був явно нетверезий. У нього був ручний гранатомет, який постійно звалювався з плеча. Сів у наше крісло, почав заряджати магазин свого автомата. Потім у нього з кишені випала граната», — розповідає подружжя Верескунів.
Нетверезі «ДНРівці» ледь не розстріляли їхнього сина. Той їхав велосипедом від бабусі саме в той час, коли обшукували будинок батьків. «Сєвєр» почав кричати в його бік, аби він зупинився. Через великий вітер хлопець нічого не чув. Тоді в нього випустили чергу з автоматів. Дивом не влучили.
«У нас у хаті була дівчина, 16 років. Її родина з Каховки, вони пересиджували в нас. То ми її ховали за телевізором, щоб її не бачили. Боялися, що її можуть скривдити», — говорять Верескуни.
Другий раз «ДНРівці» прийшли до них, аби забрати машину. Та вона була не на ходу. Тоді її причепили до вкраденого у місцевого фермера «Мерседеса» і потягнули. Машина так і не завелася, тому її кинули посеред села і розстріляли.
Третя зустріч відбулася, коли троє чоловіків із родини Верескунів пішли по воду. Знову нетверезі військові причепилися до них — роздягли до пояса, шукали татуювання. Заспокоїлися, лише коли привели їх додому та зрозуміли, що вже обшукували їх.
«Цей страх, — кажуть жителі Кочубеївки, — не передати словами. Вони сидять у твоїй хаті, ніби господарі, а ти боїшся поворухнутися, бо вони з автоматами і можуть в будь-який момент вистрілити».
Згодом селом почала поширюватися чутка про те, що незабаром у Кочубеївку заїдуть зеки, які вбивають і гвалтують усіх навколо. Говорили це самі росіяни. Можливо, щоб посіяти паніку.
Тоді родичі з Каховки, які жили в сім’ї Верескунів, змогли вирватися. Пропускали лише в бік Каховки.
Згодом Кочубеївку звільнили від окупаційних військ.
«Застрелили чоловіка, який ходив по двору в камуфляжній куртці»
«Думали, кому та Кочубеївка потрібна, стоїмо тут на краю географії. Але довелося виживати під окупацією», — говорить журналістам МІПЛ голова Кочубеївської ОТГ Людмила Костюк.
Спілкуємось із нею в селищній раді, де кілька тижнів сиділи «Чечен», «Сєвєр» та інші, в тому числі російські військові.
У кабінеті для нарад — порожній гачок для проєктора. Апарат викрали «ДНРівці». С еля розбита. І це, каже пані Людмила, дрібниці, порівняно з тим, що залишили по собі окупаційні війська.
«Ми не готові були до війни абсолютно. В нас не було жодних інструкцій. Ми інтуїтивно зрозуміли, що треба сховати особові справи учасників АТО. Печатки нам також вдалося зберегти. Але ми не вірили, що вони сюди зайдуть», — говорить Людмила Костюк.
«Чечен» разом зі своїми підлеглими почали шукати голову ОТГ з перших днів окупації. Та живе Людмила неподалік від лісу. А туди, каже вона, так звані «ЛДНРівці» поткнутися боялися.
«Я, як голова, не могла залишити громаду і поїхати. Але жити в очікуванні, що ось-ось по тебе прийдуть, дуже складно. Та коли вони приїхали і стали біля мого будинку, мені стало легше. Хоч це і звучить зараз абсурдно», — зізнається Людмила.
До неї приїхали люди у військовій формі, які назвалися регулярною російською армією. Їх було вісім чоловіків. Усі озброєні. Четверо стояли біля порогу. Сказали Людмилі, що хочуть поговорити.
«Кажуть, давайте ми вас у сільраду підвеземо, — розповідає Людмила Костюк. — Я кажу, що сама дійду. Вони кажуть: “Ні, ми підвеземо”. У мене варіантів не було, я просто хотіла, щоб вони швидше пішли з мого двору. Чи можна вважати, що мене викрали? Мабуть, так. Бо змусили поїхати з ними, і чи повезуть вони мене в сільраду, я не була впевнена».
Перше, що побачила Людмила, це розтрощена сільрада. Росіяни виправдовувалися, казали: «Це не ми, це ваші “ДНРівці”, ми так не поводимось, ми з миром прийшли, від нацистів вас визволимо і підемо, нам ваша земля не потрібна».
Людмилу також питали про учасників АТО. Вона сказала, що в її селі таких немає. Жінці пощастило: росіяни не розбиралися в тому, як влаштоване самоврядування в Україні, і думали, що пані Людмила керує лише однією Кочубеївкою.
Та одного учасника АТО, каже жінка, росіяни таки знайшли згодом. Його зв’язали та закрили в підвалі. Пізніше чоловікові вдалося звільнитися та навіть виїхати з-під окупації.
Історія іншого чоловіка з села Пригір’я закінчилася трагічно. Він, каже Людмила, просто робив господарські справи на своєму подвір’ї.
«Він ходив у камуфляжній куртці. У нас майже в кожного чоловіка є щось таке, щоб ходити по-домашньому. В нього вистрілили і вбили», — розповідає Людмила Костюк.
У Пригір’ї росіяни також розстріляли машину з сім’єю. Водій загинув. Його дружина вижила, але перебуває в лікарні, а 18-річний племінник, який також вижив, має психологічні проблеми після того випадку та проходить реабілітацію.
Ще троє людей в громаді загинули від обстрілів, а близько 15-ти отримали травми.
Всі організаційні питання в Кочубеївці вирішувалися через Людмилу Костюк. Росіяни, каже вона, не займалися життєдіяльністю села.
Згодом військові РФ почали пред’являти претензії Людмилі. Спочатку сказали, що зловили двох місцевих людей, які ходили вулицями після початку комендантської години. Мовляв, «не допрацьовуєте». Потім знайшли ключі, на яких було написано «поліція».
«Прийшли до мене і питають за ці ключі: “Ви ж казали, що у вас поліції не було”. А я кажу: “Та планували відкрити кабінет для дільничного, але не встигли”. Наче повірили», — розповідає голова ОТГ.
З кожним днем, відзначає вона, ситуація ставала все більш напруженою. Вважає, що якби громаду не звільнили (сталося це 27-28 березня), людям у Кочубеївці та інших селах були б ще більші непереливки.
Своїми діями росіяни завдали громаді збитків щонайменше на 7 млн грн. А найжахливіше — безповоротно забрали життя та здоров’я людей.
Люди в громаді надзвичайно бояться повторення окупації та вірять, що цього не допустять українські військові.
Артур Пріхно, журналіст МІПЛ
_______________________
Матеріал підготовлено Медійною ініціативою за права людини у рамках проєкту «Hela Sverige Skramlar for Ukraina»