“Немає жодного сенсу в сотнях вироків без належних доказів”, — суддя про воєнні злочини РФ
Десятки тисяч кримінальних проваджень щодо воєнних злочинів, які українські правоохоронні органи відкрили з початку повномасштабного вторгнення РФ, належить розглянути українським суддям. Ці справи — виклик національній судовій системі. Тому важливо зрозуміти, чи готові до цього українські судді, яким має бути підхід до розгляду цих справ, чи зможуть судді впоратися з тиском суспільства, його запитом на покарання воєнних злочинців і не піддатися суб’єктивним оцінкам під час розгляду цих справ.
МІПЛ відстежує та аналізує весь ланцюжок воєнних злочинів в Україні: від їх документування до розгляду в судах. Тому починає серію інтерв’ю з суддями на тему притягнення до відповідальності винних на національному і міжнародному рівнях.
Перше інтерв’ю ми записали з суддею Ірпінського міського суду Михайлом Одарюком. До повномасштабного вторгнення він працював суддею в Ізюмі, де розглядав справи зокрема щодо учасників так званих “ЛНР” та “ДНР”.
Згодом отримав відрядження до Ірпеня, де нині працює над різними категоріями справ, які стосуються війни. Серед них — про воєнні злочини.
Михайле, в Ізюмі ви розглядали справи, які стосуються окупації частини Луганської та Донецької областей із 2014 року. Що зараз із цими справами? Чи вдалося їх зберегти?
— Коли почалося вторгнення, я виконував обов’язки голови суду. Колектив зібрався і ми вирішили призупинити роботу, закрити в сейфах справи, оскільки тоді не було зрозуміло, куди безпечніше їх везти.
У Харківській області вже велися бойові дії, окупаційні війська підступали до Харкова. А наш апеляційний суд, куди теоретично можна було б відвезти справи, розташований саме в Харкові. Ми не були впевнені, що там буде безпечніше. Жодних інструкцій чи наказів про наші дії в умовах війни не було, тому ми діяли залежно від ситуації, перебуваючи на зв’язку з керівництвом Харківського апеляційного суду та Державної судової адміністрації.
За тиждень до війни (до 24 лютого 2022 року. — МІПЛ) ми провели нараду і вирішили віддати працівникам апарату суду та суддям трудові книжки та особові справи, щоб вони були на руках. Також перемістили в безпечне місце резонансні справи, які були в нас із 2014 року — там розглядалися санкції відносно різних діячів так званих “ЛНР” та “ДНР”.
Річ у тому, що в цих справах, крім прізвищ суддів, зазначаються також прізвища інших працівників, зокрема секретарів судового засідання. Ми розуміли, що раптом що, не всі зможуть вчасно евакуюватися, а відтак це питання життя та здоров’я працівників апарату. Чи вціліли ці справи після авіаударів по Ізюму, ще встановлюється.
Як ви потрапили до Ірпінського міського суду?
— Навесні 2022 року Верховний Суд опублікував оголошення та орієнтовний перелік судів, куди можна було отримати відрядження. Я спочатку писав у будь-який суд Києва, Київської області або Харкова і Харківської області. Мені успішно відмовили, голова Верховного Суду згодом роз’яснив, що потрібно визначитися з конкретним судом зі списку.
Я написав інші заяви, до Івано-Франківської та Київської областей. Сказали, що є місце в Коломиї Івано-Франківської області. Коли я туди поїхав і поговорив із головою суду, виявилось, що там недостатнє матеріально-технічне забезпечення для мого відрядження до цього суду.
Коли я вибирав місце для відрядження, я дивився на навантаження в суді. Хочеться активно працювати, а не сидіти перекладати папери та розглядати п’ять справ на тиждень. До того ж деякі суди були перевантажені процесами. Це, безумовно, впливає на сприйняття учасниками судових процесів нашої судової системи. А моя мета, поки я не повернусь на звичне місце роботи, допомогти розвантажити саме такі суди.
Тому, коли запропонували Ірпінь, моє перше питання було: чи є там робота? Мені сказали: так, цілком, там велика завантаженість у суддів. Так я і опинився в Ірпінському міському суді Київської області. Хороший колектив, мене добре прийняли, допомагали в усіх побутових та робочих питаннях, за що я їм дуже вдячний.
“Усе крутиться довкола війни”
Більшість справ, які ви слухаєте в Ірпені, стосуються війни чи це здебільшого ординарні справи?
— Можна сказати, що глобально все крутиться довкола війни. Наприклад, банальне розірвання шлюбу, поділ майна. Ми бачимо, що, наприклад, чоловік в Україні, а дружина з дітьми за кордоном, і вони там опинилися саме через бойові дії та агресію Росії. Як мінімум, війна активізувала ті процеси, які за нормальних обставин могли б і не з’явитися.
Є у нас справи і про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, де відповідач — Російська Федерація. Здебільшого вони пов’язані з руйнуванням будинків фізичних осіб. Але це велика складна категорія справ, яка заслуговує окремого інтерв’ю. Проблеми повідомлення відповідача, належне доведення фактів руйнування та доведення розміру збитків дуже активно обговорюються в науковій та судовій спільнотах.
Ну, і звісно ж, кримінал. Навіть звичайна крадіжка після деокупації приходить до нас не за першою частиною статті 185 ККУ, а за четвертою — “вчинена в умовах воєнного стану”. Відповідно і санкція більша — від 5 до 8 років позбавлення волі. За класифікацією це тяжкі злочини.
Також є справи щодо російських військових по катуваннях, вбивствах, але не скажу, що таких справ до Ірпінського суду надійшло дуже багато.
Як ви вважаєте, чи потрібна українським суддям спеціальна підготовка, щоб розглядати у великій кількості справи про воєнні злочини? Зокрема про порушення законів та звичаїв війни, куди входять катування, вбивства цивільних, руйнування цивільної інфраструктури та багато іншого?
— У нас є національна школа суддів, яка проводить відповідне навчання. Регулярно беремо участь у семінарах, майже всі вони стосуються справ в умовах воєнного стану. Обговорюємо окремі кейси з суддями касаційної групи судів, щоб зрозуміти та виокреслити спільну правову позицію у спірних питаннях.
Ніхто не може дати чітких відповідей, що робити в тому чи іншому випадку. Ми перші, хто стикається з розглядом справ під час війни. Ми будуємо нашу майбутню судову практику, а якщо є якесь суперечливе правове питання, то завжди можна запитати думку в апеляційному чи касаційному суді або звернутися до вищих навчальних закладів по правову допомогу.
Але ж вони так само не мають відповідного досвіду? Чи є тут сенс залучати міжнародних фахівців, на вашу думку?
— Звісно, міжнародні експерти і юристи беруть участь, намагаються налаштувати певні процеси. Але зустрічне питання: у їхніх країнах хіба є війна? Так, була Друга світова, була Югославська війна, але вже десятки років в Європі все спокійно. І вони дивляться крізь призму свого європейського законодавства.
Не можна говорити, що лише європейські чи міжнародні інстанції можуть допомогти розібратися з воєнними злочинами. У них теж вистачає своїх проблем.
Думаю, що ми всі вчимось. Постійно буде щось змінюватися, з’являтимуться нові обставини, нові факти. Та й законодавство постійно буде змінюватися.
“Ми всі — потерпілі від російської агресії”
Зараз у суспільстві великий запит на вироки щодо воєнних злочинів. На вашу думку, чи не тисне суспільство на суддів цим запитом? Прокуратура може приносити до суду абсолютно різний рівень доказів, а інколи взагалі такі докази, які не дозволяють ухвалювати обвинувальні вироки.
— Мені здається, що судді, які прийшли наприкінці 2010-х років, досить відрізняються від старшого покоління суддів. Відчувається деяка різниця у нашому світогляді, ми можемо виносити виправдувальні вироки і не зважати на позицію прокуратури, тоді як раніше такі вироки були рідкістю.
Але, звісно, досить важко морально прийняти те, що потрібно винести виправдувальний вирок обвинуваченому у воєнному злочині росіянину. Це питання буде постійно, ми балансуватимемо на цій межі, бо ми всі — потерпілі від російської агресії.
Одна справа, коли ти розглядаєш злочин, де когось пограбували чи, не дай боже. вбили. Так, ти можеш відчувати певну жалість до потерпілого чи його родичів, але це не стосується тебе напряму. А коли ти живеш в країні, де військові РФ постійно вбивають таких самих людей, як ти, то важко бути абсолютно неупередженим.
Це найскладніше — не опуститися на рівень РФ і не підходити до питання, що всі апріорі винні. Кожну справу мають супроводжувати належні допустимі докази та, як наслідок, законний та обґрунтований вирок.
До того ж можна припустити, що в деяких суддів під окупацією можуть залишатися родичі…
— Так, і ти розумієш, що б ти там не ухвалив, до твоїх родичів можуть приїхати і без суду та слідства розстріляти або ж взяти в заручники. Є реальні жахливі випадки з життя наших колег. Як ти можеш об’єктивно розглядати справи, розуміючи, що кожен твій крок — це можливість втратити рідних?
Звичайно, в таких випадках потрібно заявляти самовідвід і передавати справу іншому судді, який не має таких небезпечних обставин.
На щастя, в мене немає родичів на окупованій території, але коли ми переїхали, то багато наших працівників Ізюмського суду залишалися в Ізюмі під окупацією. Тому ми теж переживали за них, чи не нашкодили їм військові РФ або співробітники ФСБ.
Через це виникає питання: наскільки тоді ці вироки будуть легітимними для міжнародних судів, коли у нас ще є такі суб’єктивні фактори, яких неможливо позбутися? Чи буде сенс у таких вироках для Міжнародного кримінального суду?
— В КПК передбачена процедура перегляду вироків — апеляційне оскарження. А якщо обвинувачений з’являється під час розгляду справи у суді першої інстанції, то суд продовжує судовий розгляд з моменту його появи в судовому засіданні та повторно досліджує окремі докази, які досліджувалися без обвинуваченого, якщо про це заявить сторона захисту.
При цьому є Європол, Інтерпол, які виступають певним міждержавним фільтром для перевірки звернення на предмет ознак незаконного переслідування.
А загалом, мені здається, що в кримінальних справах питань буде менше, ніж у цивільних. Бо в нас законом передбачений заочний розгляд щодо особи, яка переховується.
“Завдання слідчих органів — зібрати безсумнівні докази”
Чи можливо вже зараз спрогнозувати, як МКС оцінюватиме факти воєнних злочинів РФ в Україні?
— Європейські суди мають трохи інший підхід до судочинства, вони дивляться на справи крізь іншу правову призму. І що вони скажуть, ми не дізнаємося, поки ці справи до них не дійдуть. Але в будь-якому випадку, якщо це порушення законів та звичаїв війни, то щонайменше там є потерпілий — людина, яка може надати свої свідчення. Їх можна перекласти й направити в міжнародний суд.
Звісно, є багато факторів. Наприклад, потрібно зафіксувати сліди тортур, побої, зібрати докази причетності тих чи інших осіб. І це завдання слідчих органів — зібрати безсумнівні докази, які підлягатимуть належній оцінці в міжнародному суді.
А якщо в нас будуть сотні вироків, але в них не буде належних доказів, то тут немає про що говорити.
Ми в МІПЛ тривалий час відстежуємо судові справи щодо війни і розуміємо, наскільки довго вони можуть розглядатися. Те ж саме стосується інших важких справ, як, наприклад, справи щодо подій Революції Гідності, де досі дуже мало вироків. Але разом з тим ми маємо приклад справи Вадима Шишимаріна — російського військового, якого суд першої інстанції засудив до довічного позбавлення волі, а апеляційний пом’якшив до 15 років тюрми. Вирок ухвалили буквально за 3-4 засідання. Навіть без розуміння юридичних нюансів закрадається сумнів: чи не поспішають судді з ухваленням таких вироків і наскільки легітимним він буде?
— Судді в Україні працюють в умовах, коли в нас по 20-30 засідань на день. Натомість є країни, де суддя, поки не дійде до вироку, до іншої справи не переходить.
Я про те, що розглянути справу швидко — це цілком можливо. Але для цього мають бути дотримані належні умови, зокрема оперативна доставка для допиту свідків та потерпілих. Тому в таких випадках дуже багато залежить від прокуратури. Якщо вони можуть оперативно забезпечити явку необхідних для розгляду учасників судового процесу, то і судовий розгляд відбувається в абсолютно розумні строки, які дозволяють говорити про якісне судочинство.
“Частина справ щодо воєнних злочинів відсіється”
Ще у вересні прокуратура називала цифру у майже 35 тисяч воєнних злочинів. Як ви вважаєте, українські судді здатні потягнути таку кількість складних і специфічних справ, та дійти до якісних обґрунтованих вироків?
— Думаю, мова йде про 35 тисяч фактів вчинення можливого кримінального правопорушення. Оскільки кожен факт тортур, кожне вбивство — це окреме провадження, поки не стає відомо, що це вчинила певна група осіб.
Я не думаю, що до цієї кількості взагалі дійде справа. Тут питання ідентифікації, належності, допустимості, достовірності доказів. Думаю, певна кількість, на превеликий жаль, відсіється, оскільки вони об’єктивно не зможуть дійти до стадії висунення підозри та складання обвинувального акту.
Але ж у нас багато територій ще окуповані, після їх звільнення з’являться нові кримінальні справи. Так чи інакше, очевидно, що справ буде багато. Тому питання залишається: чи здатні судді розглянути їх якісно?
— Припускаю, що там велика частина справ матимуть заочний розгляд. Тому нічого страшного та тривалого немає, розглянути такі справи в розумні строки цілком можливо.
До того ж ці справи розглядатимуться судами по всій Україні, не думаю, що у зв’язку з цим виникне занадто велике навантаження відносно розгляду справ такої категорії.
Припускаю, що ці справи можна акумулювати і передати відразу в міжнародний кримінальний суд, якщо буде розроблений та імплементований процесуальний механізм такої взаємодії.
Тобто без розгляду в українських судах?
— Думаю, частково так. Можливо, будуть внесені зміни в законодавство та прописана відповідна процедура.
“Думаю, військові суди повернуться”
Зараз активно обговорюється питання створення гібридних судів, де справи розглядалися б як українськими, так і міжнародними суддями. Як ви ставитеся до такої ідеї?
— Це передбачає внесення змін до Конституції, а Конституція в нас незмінна до завершення воєнного стану.
Це можна розглядати як ідею, але коли ти заглиблюєшся у реальні механізми функціонування таких судів, то виникає безліч питань, починаючи з якогось матеріального забезпечення та закінчуючи процесуальним законодавством. Це була б кардинальна зміна судоустрою в Україні, і я не знаю, чи можна це зараз втілити в процесуальному аспекті.
Думаю, тут можна розглядати різні варіанти. Наприклад, щоб міжнародні судді мали право дорадчого голосу. Тобто щоб рішення ухвалювали українські судді, а міжнародні виступали як консультанти та надавали методичну допомогу. Чому б ні?
А для цього хіба не потрібні законодавчі зміни?
— Звісно, потрібні. Виникне питання статусу цих міжнародних суддів, який потрібно буде закріпити в законодавчому полі.
А що думаєте з приводу спеціалізованих судів?
— До 2010 року в мережі судоустрою були спеціалізовані військові суди, а потім їх ліквідували, багато суддів перевели до місцевих, апеляційних та касаційних судів.
Напевно, було б непогано, якби відновили діяльність спеціалізованого військового суду, який знав би цю специфіку, статути, інструкції, положення військової служби та військовослужбовців і міг би повноцінно справляти правосуддя.
Мені здається, що в якийсь момент це повернення відбудеться, на це є запит від суспільства. А тому доведеться вносити зміни в закон, вирішувати, хто і як буде проводити конкурс, кого переводити до цих судів, як навчати. Ці питання буде вкрай важко вирішити під час активної війни. Тому поки справи щодо війни розглядатимуть судді загальної спеціалізації.
Відомо, що далеко не всі потерпілі готові писати заяви, не говорячи вже про відвідування та участь у судових засіданнях. Наскільки це велика проблема для справ?
— Так, дуже багато людей хочуть забути як страшний сон те, що з ними відбулося. Вони оперують принципом найближчого майбутнього і розуміють, що нічого матеріального, окрім законної сатисфакції, для себе найближчим часом не отримають.
Треба пояснювати людям, що від цього залежить дуже багато процесів з притягнення винних військових до кримінальної відповідальності.
Є таке поняття як допит потерпілого на стадії досудового розслідування. Його допитують у слідчого судді в межах досудового розслідування. І цей допит потім є належним процесуальним доказом, судді його приймають під час судового розгляду справи.
А в наших реаліях слідчі органи проводять численні слідчі дії — допитують, потім передопитують, викликають на впізнання, потім людині слід з’явитись до суду для допиту вже в суді. Ще якесь засідання може зірватися з незалежних підстав. І людина розуміє, що їй доведеться витратити багато власного часу, ресурсів, грошей на явку до суду. Добре, якщо людина це приймає, однак поняття правової свідомості та відповідальності у наших громадян все ще формується.
І ще й обвинувачений десь в Росії…
— Так, а для людей важливо отримати якусь сатисфакцію в результаті розгляду її справи. Крім того, якщо людина за кордоном, то ми не можемо заслухати її свідчення по відеотрансляції. Це можливо лише з приміщення будь-якого суду в Україні, щоб відповідальний працівник суду перевірив документи, що посвідчують особу, та перебував поряд із нею до закінчення судового засідання. Це пряма норма процесуального законодавства.
Ви сказали про свідчення потерпілих, а що зі свідченнями обвинувачених? Якщо це військовополонений і його допитали, коли він у полоні, а потім відпустили на обмін, то чи буде суд брати до уваги його свідчення?
— Якщо судовий процес відбувається за українським законодавством, то ні. Обвинувачений користується певним імунітетом на стадії досудового розслідування, так прописано в чинному процесуальному кодексі.
Ми ж бачимо, що на відео вони розповідають одне, а після обміну зовсім інше — те, що потрібно пропаганді та режиму РФ.
Це, до речі, дуже легко виправити — прописати в КПК, що ми можемо враховувати свідчення, якщо тоді ще підозрюваного допитували у слідчого судді. І таким чином ми могли б брати до уваги його свідчення.
А якщо військовополонений є свідком якогось воєнного злочину, вчиненого іншим військовополоненим, його свідчення як свідка після обміну також не мають жодної сили?
— Якщо його допитають як свідка у слідчого судді, то можемо враховувати. Цим користується слідчий орган в деяких випадках, щоб зафіксувати обставини чи юридичні факти. Принаймні, має це робити.
Глобальна задача України — притягти військово-політичне керівництво Росії до відповідальності в міжнародних судах. Вироки українських судів у яких категоріях справ можуть допомогти у цьому? Це лише воєнні злочини чи ще щось?
— Міжнародне право гарантує мирне володіння майном. А тому вироки і рішення щодо постійних руйнувань майна українців з боку РФ у комплексі можуть стати базою для доведення вини РФ у збройній агресії проти українського народу.
Навіть у ситуаціях, коли росіяни окуповують українську територію, а Збройні сили України, звільняючи її і б’ючи по позиціях росіян, вражають цивільні об’єкти наших громадян чи юридичних осіб, відповідальність за це лежить на країні-агресорці.
Це дискусійне питання, але існує думка, що саме РФ має відповідати, оскільки в звичайних умовах українські військові не били б по цих об’єктах, а причиною є саме агресія Росії.
Інша справа, що є вимога закону повідомити іншу сторону про розгляд справи. А як це зробити у випадку з Росією, невідомо. Як суди раніше робили: ми вручали документи Міністерству юстиції Росії через Міністерство юстиції України. Але зараз цей ланцюжок неможливий, оскільки дипломатичні канали в цій площині, цілком очевидно, не працюють.
А європейські інстанції говорять, що рішення можуть не виконуватися в Європі, якщо буде встановлено, що РФ не повідомлена належним чином, тобто порушується принцип змагальності сторін.
Моя особиста думка: треба розглядати, ухвалювати загальні та заочні рішення, вироки і поставити, якщо не крапку, то щонайменше кому. Встановлювати та визначати, що потерпіла фізична чи юридична особа постраждала від дій Російської Федерації. Це нелегкий виклик всьому українському народу, який ми всі маємо спільними зусиллями пройти та дійти до нашої великої перемоги.