Історія з Архангельського: як «поромники» рятували людей від воєнних злочинів росіян
«Ось тут була сіра зона», — показує рукою Олександр на берег річки Інгулець з боку села Архангельське.
Його село російські війська повністю окупували 12 березня. Відтоді Інгулець став своєрідною лінією розмежування між окупованими РФ селами та територією, підконтрольною Україні.
У той час, коли всі виїзди з сіл були заблоковані росіянами, а вони, фактично взявши в полон місцевих жителів, забороняли залишати населені пункти, саме Інгулець був тим самим рятівним шляхом до свободи. Відкрили його місцеві герої — чоловіки, що влаштували переправу через річку. Історію про це журналісти МІПЛ записали під час польової місії Херсонщиною.
Російські військові з перших днів окупації почали ходити по хатах в Архангельському. До Олександра прийшли як до єгеря і мисливця. «Дуже росіяни боялися мисливців, — каже він. — Шукали зброю».
Та зброю чоловік передбачливо закопав у землю.
Найпопулярнішими запитами також були: вино, цигарки, їжа, бензин.
«Дивлюсь, ідуть. Один (російський військовий, — МІПЛ) іде з п’ятилітровою пляшкою і питає: «Немає у вас бензинчику хоча б літр?» Я кажу: «Та ваші вже все злили». Хоча я трохи собі заховав і закопав. Другий каже: «А тютюн є?» Я кажу: «Не курю». А третій каже: «А вінішка? Бо он у вас же виноградники», — переповідає Олександр свою зустріч із росіянами.
Автомати, каже він, військові завжди тримали напоготові зі знятими запобіжниками.
Саме тоді, на початку, росіяни вбили місцевого чоловіка. Це підтвердять згодом у сільраді. Коли окупаційні війська великою колоною проходили повз будинок чоловіка, він вирішив перебігти до іншого місця та сховатися. Його, за свідченнями місцевих, розстріляли.
Згодом в Архангельському почали забирати чоловіків: змушували роздягатися — шукали татуювання. Декого закривали в підвалах.
Тоді місцеві вирішили втікати від насильства та беззаконня російських військ. Але варіантів було небагато.
«Я випадково дізнався, що хтось переправляє через річку», — розповідає Олександр, крокуючи берегом Інгульця. — Он туди», — додає він, показуючи рукою на краєвиди сусіднього села Зарічне.
«Я поїхав дізнаватися, чи можна відправити дружину. А це було вже після обіду. «Поромники» кажуть: в тебе є час до 17:00. Я прибігаю додому, кажу дружині: «В тебе дві хвилини на збори». Покидали речі на велосипед, і бігом. Вже годині о 16:00 вона була 89-ою за рахунком».
«Поромниками» Олександр називає трьох місцевих жителів, які мали гумові човни. Саме вони відкрили переправу для цивільних у березні.
Люди з’їжджалися не лише з Архангельського, а й з Ольгиного, Високопілля, Нової Петрівки, Петрівки, Новомиколаївки. Машини лишали на березі, рятуючи своє життя.
З того боку річки людей організовано забирали місцеві вантажними автомобілями та навіть тракторами. Поселяли в місцевих покинутих будинках, звідки згодом військові забирали їх та відвозили далі.
Коли Олександр відправив дружину, деякий час ще лишався в Архангельському. Та потім, у квітні, вирішив виїжджати.
«На тій стороні був трактор із причепом. Він постійно чергував, щоб забирати людей. То ми дітей і жінок – всередину, на випадок обстрілу, а самі – по краях. Не було жодного керівництва, але все чітко працювало», — розповідає Олександр.
Трактором людей вивозили в Кочубеївку та Орлово. А далі — автобусами до Кривого Рогу.
«Це прості, звичайні люди, ніхто їх не змушував», — говорить Олександр про «поромників».
Тим часом підходимо до місця переправи. Річка нині не така повноводна, як була навесні. На іншому березі видніються зруйновані будинки, а далі, каже Олександр, вщент зруйнована місцева школа.
Зарічне – ніби покинуте. На горизонті видніються домашні тварини, що бігають берегом. Пришвартовані два човни.
«Поромники!» — голосно кричить Олександр.
«Переправте!» — додає він.
Кілька хвилин тиші. Складається враження, що ніхто не відреагує.
«Ніколи ще такого не було, щоб ти прийшов і тебе не переправили», — запевняє Олександр, ніби читаючи думки.
За хвилину з будинку на іншому березі виходить чоловік років 60-ти. Дивиться в наш бік та неквапливо іде до човнів. Умілими змахами весел розганяє човен, і за лічені хвилини опиняється вже біля архангельського берега Інгульця.
Це – Віктор. Він живе у Зарічному.
«Геройствувати не хочу», — реагує Віктор на прохання поговорити з журналістами. Та згодом здається, починає потроху розповідати.
Переправляти цивільних із окупованого Архангельського він почав четвертого березня. Разом із ним було ще двоє чоловіків — Анатолій та Валерій. Всього мали три човни.
«Найважче було перевозити лежачих, — говорить Віктор. — Я таких людей 15 перевіз. Поранені були, старі, з візками. Здебільшого люди скаржилися, що їх покинули. Рідні сини та дочки покинули. Я не знаю, як це можливо».
Віктор вів облік тих, кого переправляв до Зарічного. Лише за квітень, каже, назбиралося 2100 людей. А за весь період окупації — понад три з половиною тисячі. За день було мінімум 11 людей, а максимум — 123.
У цей час в Архангельському набирали обертів звірства російських військових.
«У мене в материному домі тримали трьох чоловіків і жінку, — каже Віктор. — У сестри в підвалі тримали теж. Я не знаю, скільки там було людей».
Двох знайомих поромника також викрадали російські військові:
«Олега і Саню забрали. Через добу Олега привезли і кинули до бару, а Сані вже немає чотири місяці. Йому 39 років. У нього тільки бабуся залишилась».
Подібних історій Віктор знає безліч. Саме для того, аби кількість вбитих і викрадених не зростала шаленими темпами, чоловік і рятував людей, під обстрілами переправляючи їх до Зарічного.
Росіяни чудово знали про переправу і регулярно завдавали ударів по ній.
«Вони нам більше 30 човнів побили», — каже Віктор.
До того ж переправа була єдиним сполученням для передачі гуманітарної допомоги тим, хто залишався під окупацією. Віктор все літо возив гуманітарку людям, яку передавали через військових у Зарічному.
Третього-четвертого жовтня було найгарячіше, каже чоловік:
«Били так, що ми не знали, де ховатися».
Саме тоді росіяни готувалися відходити з Архангельського. П’ятого жовтня їх у селі вже не було.
«Тепер – свобода, — з усмішкою каже Віктор. — Я й рибку ловлю, і вино роблю».
Що чекало б на людей, якби не поромники, розповідає секретар Архангельської сільради Олена Компанець. Зустрічаємо її за роздачею місцевим будівельних матеріалів, які привезли до села волонтери.
«У нас п’ятеро розстріляних людей у селі», — каже пані Олена.
Дві сімейні пари, четверо людей, росіяни вбили у серпні, незадовго до звільнення села.
Розстріляли місцевих, додає Олена, у їх домівках: двоє з них ховалися в підвалі, а двоє інших — у власному будинку.
П’ятою жертвою є вже згаданий чоловік, якого вбили на початку. Ще троє людей в Архангельському загинули від обстрілів.
«Щойно росіяни заходили, вони відразу забирали на допити всіх, хто був у нашій місцевій самообороні. Казали, що ми нацисти, ми їм загрожуємо. Декого відправляли в Каховку, інших кілька діб тримали і відпускали», — розповідає Олена Компанець.
Базувалися російські військові у місцевому ліцеї.
Були вони також і на території вапняного заводу.
Постійно чергували в селі і, каже Олена, перестрівали місцевих просто на вулицях — допитували і били, якщо відповідь їх не задовольняла.
«Головним» в Архангельському був військовий із позивним «Полтава». Зазначимо, що про «деенерівця» з таким позивним журналістам МІПЛ розказували і в іншому селі Херсонщині — в Кочубеївці.
Ось, як його характеризує Олена:
«Полтава» був найбільш популярним. Він часто траплявся на очі, будучи нетверезим. Вимагав у місцевих алкоголь. Якщо не давали випити, він сердився. На людей кричав: то хтось сказав щось не так, то подивився косо. Часто погрожував автоматом, казав, що стрілятиме по колінах».
Інколи «Полтава» розповідав місцевим, що він із Донецька, а його мати — з Полтави. Звідси і позивний.
Коли росіяни пішли, часу порадіти у місцевих було небагато — попереду зима, а відтак усі їхні зусилля кинуті на ремонт зруйнованих обстрілами домівок. Чимало людей, які евакуювалися під час окупації, ще до села не повернулися, і зимуватимуть, скоріш за все, далеко від дому.
_______________________
Матеріал підготовлено Медійною ініціативою за права людини у рамках проєкту «Hela Sverige Skramlar for Ukraina»
ДУЖЕ ВДЯЧНІ ЦИМ ДОБРИМ ЛЮДЯМ ЗА ДОПОМОГУ . Вони нас ногодувли завели в теплу хатку.Це справді був для нас єдиний вихід з того пекла. Ми самі з села Ольгіне, йшли до Архангельска близько 4 годин з дітками 9 та 4 рочки під обстрілами.