“З точки зору управління війною боєць має більшу цінність, ніж цивільний, бо після повернення може продовжувати захищати країну”

Чому під час обмінів пріоритет надають військовим. Коментує Андрій Яковлєв, експерт МІПЛ, керуючий партнер АО “Амбрела” та адвокат Регіонального центру прав людини.

Які можливості ви бачите для звільнення з російських тюрем цивільних заручників?

— Процес обміну не визначається законом. За законом визволяти треба всіх. І тут не має значення – військовополонений це чи цивільна особа. Немає такого юридичного права, щоб військовополонених обмінювали швидше, ніж цивільних. Це залежить лише від волі тих, хто здійснює обмін. На мою думку, це питання лежить в площині філософії. Можу припустити, що бійців обмінюють у першу чергу, бо вони проливали кров за країну. Авжеж, наш уряд хоче обміняти й забрати всіх, але ресурси обмежені, тому, мабуть, визначають якусь черговість.

Багатьом викраденим цивільним Росія надає статус військовополонених, хоча це незаконно. Зокрема й тим, хто служив у ЗСУ в період із 2014 по 2022 роки. Чи не слід українській владі погодитися з навʼязаним Росією їхнім статусом військовополонених, аби пришвидшити обмін?

— Виходячи з логіки черговості, про яку я сказав перед цим, думаю, що перебування цивільних у статусі військовополонених ніяк їм не допоможе, якщо вони не воювали. Але це не значить, що їх не треба обмінювати в першу чергу. Просто ті люди, які здійснюють обмін, керуються певними принципами. З точки зору управління війною, боєць має більшу цінність, ніж цивільний, адже після повернення може продовжувати захищати країну. І це не про право, а про ресурси, як би це страшно не звучало. Тут багато різних чинників. Вони, напевно, жорстокі, тому їх не озвучують, але ними керуються з точки зору держави, а не з точки зору якихось уподобань. 

Що в цій ситуації робити родичам цивільних заручників?

— Робити їх медійно значущими і у такий спосіб підвищувати цінність. Є приклади того, що обмін пришвидшується, коли людина відома. Такі ж поради дають й інші колишні заручники: якщо про тебе говорять, ти стаєш сильнішим і з тобою вже поводяться обережніше. Але я не можу сказати, що це матиме однакові наслідки для всіх. Раніше Росія була членом Ради Європи і намагалася показати, що все добре. Зараз вона не є членом Ради Європи, і, напевно, скоро не буде членом жодної організації, тобто важелів стримування Росії буде менше. Разом із цим, як повідомляють колишні заручники, впізнаваність людини може бути фактором стримування для тих, від кого залежить її утримання, бо там не виключають, що на окуповані території повернеться Україна.

Але ж є ті, хто не хоче публічності, як їм бути?

— Так, є випадки, коли людина навмисно не хоче комунікувати з будь-ким, вважаючи, що з ворогом треба бути обережним. Бути медійно активною чи не бути — кожна людина має вирішувати самостійно. Але, на мою думку, це слушна порада — намагатися бути медійно активними і комунікувати. Цю комунікацію можна спрямувати хоча б на український уряд задля спонукання до обміну. Мені здається, що ця стратегія більш безпечніша і дасть результат, тому що людина, на яку всі чекають, має більше шансів на повернення. У будь-якому разі люди мають знати, за якими принципами здійснюються обміни. Але можливості нашого уряду обмежені, вони залежать від намірів російської сторони.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження” у межах проекту “Українці в полоні: експертна підтримка держави та родин полонених”. Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково збігається з позицією Міжнародного фонду “Відродження”.

Лідія Тараш, журналістка