Звинуватили у шпигунстві і вагітною запроторили до в’язниці. Історія увʼязнення Оксани Паршиної
Оксані Паршиній 36 років, вона — мати двох синів. Молодшого жінка народжувала в окупованому Донецьку, де кероване Росією угруповання “ДНР” засудило її до 10 років позбавлення волі.
Представники так званої “ДНР” затримали Оксану 14 травня 2021 року під час перетину неконтрольованої ділянки російсько-українського кордону в пункті пропуску “Маринівка”. Тоді жінка була на другому місяці вагітності. Її допитували, а потім кілька разів переводили з одного місця ув’язнення в інше.
Ми зустрічаємося з Оксаною в одній із лікарень Львова — вагітність у неналежних умовах позначилася на здоров’ї жінки, їй видалили дві грижі. Під звуки повітряної тривоги Оксана ділиться своєю історією.
— Народилася я в Донецьку, там і жила до початку війни в 2014 році. Згодом почала їздити до Маріуполя, де вивчала польську мову, хотіла отримати карту поляка, оскільки маю польське коріння.
Я не хотіла жити під окупацією, на власні очі бачила, як військові “ДНР” із танків розстрілювали цивільні будинки. Мій будинок неподалік Донецького аеропорту теж розбомбили. Після побаченого я почала допомагати нашим військовим, коли була можливість, то повідомляла їм про розташування ворожих підрозділів і техніки.
У 2016 році я переїхала до Маріуполя, але час від часу навідувалася у Донецьк, там у мене залишалися рідні.
Коли дізналася, що вдруге вагітна, вирішили з чоловіком придбати квартиру в Маріуполі. В мене залишалася квартира у Донецьку, тож коли 14 травня мене затримали на кордоні, я саме їхала владнати деякі справи з тим помешканням.
Мене тримали у якійсь кімнаті на тому ж кордоні, мої речі і телефон забрали. За 4 години очікування по мене прийшли, посадили в машину і повезли до Донецька у офіс “МГБ ДНР”.
МГБ — так зване міністерство державної безпеки підконтрольного РФ утворення “донецька народна республіка”. Розташоване в Донецьку на вулиці Шевченка, 26.
— Там мене почали допитувати. Запитували, де я їздила, що робила: “А ти військові частини знімала?” Тримали мене до ночі, окрім води нічого не давали, один раз дозволили сходити до туалету. Я одразу сказала їм, що вагітна, та вони про це і самі дізналися з мого телефону, коли його перевіряли. Вони мені погрожували, вимагали зізнатися у тому, що фотографувала їхні військові об’єкти: “Якщо не почнеш говорити, то ми тебе зараз вдаримо, і дитини не буде”. Тож свою провину я визнала.
Після допиту мене відвели у підвал, там була невеличка кімнатка з гратами замість дверей, вікна забиті, світла зовсім не було, на підлозі лежала якась ковдра і шестилітрова обрізана пляшка для “особистих потреб”. Дали тільки воду.
Після двох днів там по мене знову прийшли. На руки одягли кайданки, на голову — мішок, кудись повезли. Коли зняли мішок, я зрозуміла, що ми стоїмо перед лікарнею ім. Вишневського. Там мені зробили ПЛР-тест на коронавірус і УЗД, яке показало, що в мене є деякі проблеми з вагітністю, лікар сказав, що весь час потрібно лежати.
Центральна клінічна міська лікарня № 1 Донецька, розташована за адресою вул. Рози Люксембург, 46
— Але у тюрмі, в яку вони мене повезли з лікарні, виконати рекомендацію лікаря, було неможливо. До окупації це була донецька локація сучасного мистецтва, а нині — деенерівська катівня “Ізоляція”, де весь час потрібно щось робити, прибирати, мити. Коли мене туди привезли, там уже були жінки. Одна з них була в жахливому стані, всі зуби вибиті. На той момент вона перебувала в “Ізоляції” вже 20 місяців. Впродовж цього часу її там і топили, і струмом били.
В’язниця “Ізоляція” — це секретна тюрма “міністерства держбезпеки “ДНР”, створена у 2014 році в будівлі Міжнародного благодійного фонду “ІЗОЛЯЦІЯ. Платформа культурних ініціатив” на вулиці Світлий шлях, 3. На першому поверсі облаштовані камери, на другому — кімнати керівництва. В інших приміщеннях на території в’язниці зберігається гуманітарна допомога РФ та зброя.
Не знатимеш гімн “ДНР” — тебе побʼють
— Дівчата мене одразу попередили, що краще вивчити гімн “ДНР”, що коли запитають, а я не знатиму, то можуть побити. У нас були певні правила. Щойно хтось із охорони заходив до камери, ми мали одягати мішки на голову і повертатися до них спиною. На прогулянку нас теж виводили з мішком на голові, щойно за спиною зачиналися ворота, мішки можна було зняти.
Було одразу зрозуміло, що нас тримають не у спеціалізованій вʼязниці. Це був наче чийсь приватний будинок, достатньо великий для саморобних камер із двоярусними звареними ліжками. Нас постійно переселяли з камери в камеру, кожну нову камеру доводилося прибирати і мити. Там я провела 4 дні.
А далі — нова тюрма. Мене привезли в ізолятор тимчасового утримання. Їжа там була просто жахлива — недоварена каша, котлети готували з відходів, але я все одно змушувала себе їсти.
Мені сказали, що якщо підпишу зізнання в тому, що я — зрадниця, мене протримають там 30 діб і відпустять. Заради дитини я була готова на все.
Але, звісно, мене нікуди не відпустили. 11 червня 2021 року мене звинуватили у шпигунстві та порушили проти мене кримінальну справу. 15 червня мене перевели у Донецький слідчий ізолятор.
На секунду життя у львівській лікарні, де ми розмовляємо з Оксаною, завмирає. Неподалік чуємо звуки вибухів.
— Це, мабуть, ліфт, — кажу я Оксані.
— Ні, повірте мені, я дуже часто чула цей звук, — відповідає Оксана.
Персонал лікарні та пацієнти визирають у вікно, повторних вибухів не чути. “Це наше ППО”, — говорить хтось із лікарів. І гамір лікарні знову повертається.
Я боялася спати, бувало, що стояла перед дзеркалом і думала, що сама припиню ці муки
— У СІЗО мене поселили у барак для жінок із дітьми. На той момент нас було там двоє — я і жінка з дитиною, яка двічі зарізала чоловіків. Те, як вона поводилася зі своєю дитиною, було жахливо. Часом я просто затуляла вуха руками, а живіт — подушкою, розмовляла з малюком, говорила, щоб він не слухав цього, що я його люблю і захищаю.
За нами наглядала жінка, я її дуже боялася. Вона була снайперкою, знала, за якою статтею мене звинувачують, вона навмисне розповідала, скількох українських військових вбила, щоб викликати в мене ще більший страх.
А якось мене повезли на УЗД, лікар сказав, що в мене низько опущена плацента, потрібно тільки лежати. Коли привезли назад, то всім повідомили, що мені заборонені будь-які роботи. Тоді почався дуже сильний моральних тиск. Наглядачка за будь-якої нагоди розповідала, що б зі мною зробила, якби їй дозволили. Я боялася спати, бувало, що я стояла перед дзеркалом і думала, що сама припиню ці муки. Але потім я починала гладити живіт, згадувала, що в Україні на мене чекає чоловік і старший син.
На 26 тижні вагітності з СІЗО мене забрала швидка. У вересні у старшого сина був день народження, я через це дуже переживала, що не була поруч, що в перший клас його не повела. Тож у мене піднялася температура і почалися передчасні перейми.
Привезли мене не до звичайної лікарні, а у відділення для хворих на ковід. Тест зробили не одразу, ковід підтвердився, але лікувати почали тільки за два тижні. Весь час перебування у лікарні зі мною була охорона, я навіть до туалету ходила під дулом автомата.
У цей час у соцмережах почали активно розповідати мою історію. Якби я повернулась до в’язниці, мій стан здоров’я знову погіршився б. Тому мене відпустили під підписку про невиїзд, заборонили покидати межі донецької квартири, за винятком відвідування лікарні.
Якось я відчула, що з дитиною щось не так, поїхала зробити УЗД. Весь час, щойно я полишала свій будинок, за мною стежили. Лікарі сказали, що у дитини внутрішньоутробна гіпоксія, мені потрібно більше часу проводити на свіжому повітрі. Після цього мені трохи пом’якшили умови утримання, дозволили гуляти на прибудинковій території.
Незважаючи на те в яких умовах Оксана виношувала дитину, у грудні 2021 року вона народила здорового сина Леоніда. З немовлям на руках жінка намагалася зробити все, аби її звільнили. Писала навіть листи так званому уповноваженому з прав людини “ДНР” Дар’ї Морозовій з проханням внести її в список на обмін, але марно.
Так звані судові засідання тривали до серпня 2022 року. Їй винесли “вирок” — 10 років позбавлення волі з відтермінуванням 14 років, допоки її син не досягне 14-річного віку.
На весь цей час Оксані заборонили покидати Донецьк. Вона намагалася пояснити, що на підконтрольній уряду України території на неї чекає ще й старший син, але ані “прокурор”, ані “адвокат” не взяли це до уваги. “А що, ми не будемо звільняти ту частину України?” — насміхалися вони. Жінці також пропонували, аби її чоловік разом із старшим сином переїхали до Донецька, то цей варіант Оксана навіть не розглядала.
Попри небезпеку, Оксана Паршина писала у соцмережах коментарі і просила допомоги. Вона не хотіла, щоб її старший син провів ще один рік без матері, а перший день народження молодшого сина хотіла святкувати у вільній Україні.
Жінці порадили написати лист про помилування. На щастя, це спрацювало, однак упродовж трьох місяців їй довелося чекати і випрошувати, аби їй надали копію документа про помилування, без якої вона не могла виїхати з Донецька.
15 грудня 2022 року Оксана Паршина з маленьким сином після шести важких днів дороги виїхала на вільну від російських окупантів територію України.
Справою Оксани Паршиної займається український адвокат Андрій Яковлєв, керуючий партнер АО “Амбрела”, експерт МІПЛ. Ось його бачення цієї історії:
— Пані Оксану затримали 14 травня 2021 року під час перетину лінії зіткнення, а кримінальну справу порушили лише 11 червня 2021 року. 10 листопада 2021-го щодо неї склали обвинувачення, вирок окупаційний суд виніс 29 серпня 2022 року. Ось витяг із нього:
РФ обвинуватила Оксану в шпигунстві, ґрунтуючись на її свідченні проти себе, надані в той час, коли вона була при надії і під арештом. Вона не мала правової допомоги, зв’язку з зовнішнім світом, зі своєю сім’єю, вагітність була під загрозою через погрози побиттям.
Право на свободу від самовикриття є загальновизнаною нормою міжнародного права, яке забезпечує дотримання принципу презумпції невинуватості. Порушення права не свідчити проти себе, особливо в умовах коли добровільність самовикриття неможливо перевірити, дає підстави говорити про те, що Оксану піддали кримінальному переслідуванню з істотними порушеннями прав і основоположних свобод людини.
Закони і звичаї війни, зокрема ст. 75 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій, передбачають, що в кримінальному правопорушенні, пов’язаному зі збройним конфліктом, людині не може бути винесено жодного вироку і вона не може бути піддана жодному покаранню, окрім як за постановою неупередженого й відповідним чином створеного суду. Цей суд має дотримуватися загальновизнаних принципів звичайного судочинства, які гарантують право на захист і виключають примус до подання свідчень проти самого себе або визнання себе винним.
У випадку Оксани Паршиної вирок ухвалено судом, що створений у порушення законів і звичаїв війни. Обвинувачена була позбавлена права на справедливий і звичайний суд, що є серйозним порушенням Женевських конвенцій та становить воєнний злочин.
До того ж пані Оксана була вагітною і мала неповнолітнього сина. Тому застосоване щодо неї позбавлення свободи, поєднане з нелюдським поводженням, яке за інтенсивністю можна прирівняти до катування, позбавлення права на зв’язок із зовнішнім світом, права на справедливий суд, свідчить про те, що Оксана Паршина є жертвою воєнного злочину.
Публікацію підготовлено за підтримки Празького громадянського центру.