Активіст із Херсонщини перерізав собі вени після затримання, аби врятувати дружину від росіян
Активіст із Нової Каховки Олександр, прізвище якого ми не називаємо з міркувань безпеки, до повномасштабного вторгнення знімав на відео знос памʼятників Леніну на Херсонщині, а в окупації став мішенню для росіян. Його катували впродовж двох тижнів, щоб він здав інших громадських діячів міста, схиляли до “співпраці”.
Початок
Напередодні повномасштабного вторгнення Олександр, електрик міського водоканалу з Нової Каховки, не вірив у ймовірність великої війни. Навіть 23 лютого 2022 року, коли в черговий раз обговорював цю тему з друзями, вкотре підсумував: та не буде нічого. А вже через кілька годин почув перші вибухи.
— Я відчинив вікно й побачив вибух, великий гриб, кажу дружині: “Це росіяни, почалась війна”, — згадує він у розмові з МІПЛ.
Олександр із дружиною Світланою вирішили їхати у будівлю водоканалу, де було повноцінне бомбосховище. Заразом прихопив сусідів — молоде подружжя з двома маленькими дітьми.
За пару годин Олександр не витримав — сів на велосипед і поїхав у бік Дніпра, аби дізнатися, що за гул чутно звідти.
— Їхав, а вулиці порожні — навіть собаки не бігали, тільки тиша і десь за містом ревіла техніка. Спустився до Дніпра — дивлюсь, техніка йде, намальовані Z, — розповідає.
Спочатку він не міг зрозуміти, хто це, аж поки не побачив на башті шлюзу російський прапор.
— Мене відразу знудило. Це був такий шок! Стоїш і не віриш, — пригадує Олександр.
Після цього він швидко повернувся до водоканалу, де в укритті за броньованими дверима просидів кілька годин. На ранок Нова Каховка була окупована.
Стела на в’їзді до Нової Каховки. Фото з відкритих джерел
“Давай його сюди”
У місті Олександра знали завдяки його багаторічній громадській активності. Чоловік передовсім опікувався питаннями корупції в громаді, місцевим самоврядуванням, незаконними забудовами. Після 2014 року разом із товаришами стежив також за місцевими прихильниками “русского міра”, щоб не допустити повторення сценаріїв, які ворог розіграв на території Донецької і Луганської областей.
Утім Олександр не думав, що ця його діяльність у незалежній Україні стане причиною затримання росіянами в умовах окупації.
— Я чув розмови в місті, що когось забрали, когось тримали і випустили, а одного взагалі десь у Сімферополь відправили, — розповідає чоловік. — Але я міркував собі: “Та хто я такий? Я просто громадський активіст, ну і що? Я ж не політик”.
Він помилявся.
По Олександра прийшли вранці 16 квітня 2022-го. Вони зі Світланою снідали на кухні.
— Тільки-но відкусив бутерброд, як почув шум у дворі, — відтворює він хронологію подій.
За вікном чоловік побачив озброєних автоматами військових і важку техніку — УРАЛ і БТР. З іншого боку будинку так само напоготові стояли автоматчики поруч із бетеером.
У ці кілька секунд українець ще чіплявся за думку, що це прийшли не по нього. Аж поки не почув стукіт у двері. Олександр відчинив — і на нього відразу наставили автомат: “Не ворушись, або застрелимо”.
До квартири зайшло чоловік із вісім (у розмові з МІПЛ Олександр називатиме їх росгвардійцями), українця кинули на підлогу, забрали в нього мобільний телефон, наділи кайданки. У чоловіка віддавна проблеми з серцем, тож Світлана поспіхом принесла йому пігулки.
Після короткого обшуку хтось гукнув:
— Він чистий.
На що почулося:
— Давай його сюди.
Олександру дозволили вдягнутися — він, наче у сні, натягнув на себе куртку, кросівки, спробував застібнути годинник на руці, але через нерви застібка не сходилась, тож залишив його. Один із росіян запримітив цей недешевий аксесуар — пізніше він повернеться у квартиру і забере годинник собі.
На вулиці Олександру наказали відчинити гараж.
— Погрожували мені, що як не знайдуть зброї, [патріотичних] прапорів, то підірвуть будинок, тому я маю відразу зізнатися, що де лежить. Я сказав, що в мене нічого немає, — розповідає Олександр.
Окупанти дійсно нічого підозрілого для себе в гаражі не знайшли. Після цього Олександру перемотали скотчем очі та руки позаду тулуба, посадили в УРАЛ. Ці події він памʼятає погано, через морок стресового стану пробивалася лише одна чітка думка: треба запамʼятати, куди везуть. Між тонкою щілиною у криво намотаному скотчі чоловік дещо бачив: бордюри, тіні від дерев, намагався вгадати напрямок, аби зорієнтуватися.
Російські військові заходять у Херсонську область. Відео з соціальних мереж
Дорогою росіяни намагалися отримати від Олександра якусь інформацію, питали про товаришів за його громадською діяльністю, хотіли дізнатися їхні адреси. Затриманий українець мовчав, це неабияк дратувало окупантів, тож якоїсь миті його вдарили електрошокером по оголеному попереку. Від отриманого розряду Олександр упав, але продовжував триматися за поставлену самому собі задачу стежити за тим, куди саме його везуть. Чоловік рахував повороти, запамʼятовував маршрут. Кілька разів дорогою він знепритомнів.
Зараз співрозмовнику МІПЛ здається, що тоді його пересаджували з однієї автівку в іншу, але достеменно не памʼятає.
— Вони чомусь постійно мене запитували: “Ти віруючий? Хрещений?” — пригадує Олександр. — А я взяв і сказав, що атеїст. Так мене за це взагалі сильно побили.
Врешті транспорт зупинився. На той момент чоловік уже не орієнтувався, де саме перебуває. Лише чув, що десь віддалено брешуть собаки.
Росіяни посадили затриманого на пеньок, за його спиною хтось клацнув затвором автомата. “Ну все, кінець, — промайнуло йому в голові. — Нічого від мене не добилися, тому зараз застрелять”.
Натомість знову почув:
— Давай його сюди!
Навіть із замотаними клейкою стрічкою очима Олександр зрозумів, що його заводять у напівпідвальне приміщення. Там чоловік просидів години зо дві, після чого в приміщення зайшов російський офіцер.
Олександр згадує, що той “допитував по-доброму” — не погрожував, не залякував, обіцяв, що не битимуть, та й взагалі відпустять, щойно “все розкаже”.
Українець на погрози не піддавався.
— Я говорив, що нічого не пам’ятаю, не знаю, — каже він МІПЛ. — Вони називали якісь позивні, але я завжди звертався до друзів на імʼя, тих позивних я не знав.
Після допиту Олександра прикували кайданками до батареї.
У приміщенні було холодно, через що чоловіка трусило. Росіянин, який це побачив, подумав, що це через переляк:
— Ми тебе не битимемо, не бійся.
Однак Олександр навпаки відчув це погрозою для себе: віри ворогу не було.
Ще години чотири він просидів у холодному приміщенні, прикутий до батареї.
— Мене так пристебнули, що рука стала фіолетовою. Вона так заніміла, що я до сих пір не відчуваю цей палець, — показує він травмовану росіянами руку.
За якийсь час до приміщення зайшов солдат, запропонував води. Олександр нарешті зміг попити і, скориставшись нагодою, попросив окупанта послабити йому кайданки.
— Так що ж ти мовчиш? — здивувався той. — Зараз!
Росіянин повністю розстібнув кайданки.
Ввечері того ж дня Олександра вивели з будівлі і знову посадили в автівку. Він зрозумів, що його везуть назад у Нову Каховку. У місті машина зупинилася біля виконкому, але українця з автівки не вивели. Натомість тут продовжили допит — вимагали відповідей на ті ж питання, що й раніше. Називали “нациком” і “правосеком”, хоча до Правого сектору він не мав жодного стосунку.
Згадали про зніс памʼятника Леніну в Бериславі на Херсонщині. Олександр дійсно був там: знімав процес на камеру, але й сам потрапив на відео. Розумів, що немає сенсу то приховувати, тому все розказав, як було.
Зніс памʼятника Леніну в Бериславі на Херсонщини. Відео: Ukrainian Life
Після розмови його передали черговій групі росіян. Памʼятає, що всі вони були в чорній формі.
— Мене грубо витягли з машини, один із них сказав: “О, знайомі обличчя”, і в нього був такий знайомий голос. Я, звісно, був у шоці, — пригадує чоловік, однак власника того голосу так і не розпізнав.
Тортури
Після ще однієї поїздки Олександра знову привели в підвальне приміщення. Він відчув сильний запах свіжої фарби, з чого зробив висновок, що привезли у місцеву військову частину, де нещодавно зробили ремонт.
— На коліна! — почув українець, але продовжив стояти. Наступне, що відчув, — сильний удар по ногах, всередині аж хруснуло, а потім — удар чимось важким у потилицю. Олександр втратив свідомість.
Коли отямився, то відчув страшний тріск у голові — такий сильний, що буквально не міг дихати через це.
Однак все це окупантів не зупинило. Вони почали новий допит, хоча відповідей не чекали — після кожного питання продовжували катування. Олександр уже нічого не чув, окрім цього всеосяжного тріску.
— Пам’ятаю, що він [росіянин, який допитував] кричав: “Слава Україні, слава Україні!”, а я ніяк не міг збагнути — це питання, чи до чого він це кричить, — пригадує окремі епізоди чоловік.
Кривдникам не вдавалося дістати хоч якоїсь інформації від своєї жертви, тож вони перейшли до погроз іншого рівня. Олександру казали, що як не почне говорити, то сюди привезуть його дружину та її батьків. Останнє, що він запамʼятав перед тим, як остаточно втратив свідомість, — сильний удар по хребту, який пронзив його болем.
Отямився чоловік у маленькому підвальному приміщенні розміром 2,5 на 1,5 метри. Олександру воно скидалося на душову кабіну, можливо, через керамічну плитку, якою було облицьоване.
Чоловік зрозумів, що в нього вільні руки — або били так, що скотч тріснув, або ж самі перерізали стрічку. Він нічого не бачив, навпомацки спробував зорієнтуватися у просторі.
Якоїсь миті двері відчинилися і хтось — можливо, охоронець — спитав:
— Вам світло вимкнути чи хай горить?
Через удари українець тимчасово втратив можливість бачити, він і не знав, що в приміщенні горить світло. Відгукнувся:
— Хай горить, я його все одно не бачу.
Щойно двері зачинилися, Олександр заснув.
Ілюстративне фото
Прокинувшись, чоловік зрозумів, що до нього повернувся зір. Хоча очі досі були замотані скотчем, він і крізь нього бачив, що в приміщенні є світло. Через щілину в стрічці розгледів нову плитку з затертими швами, на підлозі лежала українська військова форма. Навіщось зірвав із одного кітеля жовто-блакитний прапорець і сховав у кишеню. Але в голові стукнуло: “Як знайдуть — вбʼють”, тож дістав і поклав назад.
Йому згадалися погрози росіян про те, що сюди привезуть Світлану. Розумів, що це означало: або його катуватимуть у неї на очах, або ж її перед ним. Але якщо його не стане, то дружину залишать в спокої, вирішив він.
На стіні комори він побачив подовжувач, спробував перетиснути собі горло, та провід не затягувався. Дістав із кишені ключі, які росіяни в нього не забрали, розправив металеве кільце і запхнув у розетку — електроструму не було.
Тоді цим самим кільцем Олександр розковиряв вени на руці. Він бачив, як кров почала розтікатися і злякався, що протече скрізь щілину під дверима і це приверне увагу окупантів.
— Я подумав, що якщо вони зараз зайдуть і врятують мене, то завтра буде жах. І, звісно, це не по-людськи. Тому я почав пити кров, щоб вона не розтікалася, — зізнається українець.
Щілину під дверима чоловік заткнув одягом. Тілом оволоділа слабкість, така, що навіть руку вже не міг підняти. Олександр лежав на підлозі і відчував, як струменить його кров.
“Вони за тобою прийдуть”
Отямився чоловік у лікарні. З розмов зрозумів, що його привезли до реанімації, а руку зашили.
— Я, взагалі, донор, лікар мені сказав, що я вижив, можливо, саме через те, що організм був натренований, — пояснює співрозмовник МІПЛ.
Олександра трусило від холоду, медсестра накрила його кількома ковдрами, аби зігріти.
Він памʼятає, як над ним схилився лікар і сказав:
— Все одно завтра вранці вони по тебе прийдуть.
Так і сталося — у лікарню по Олександра відправили двох конвоїрів. Цього разу йому не стали замотувати ні рук, ні очей, тому він бачив, як його везуть до місцевого поліцейського відділку, який опинився під владою росіян.
Українця відвели у кабінет на другому поверсі, прикували кайданками до батареї. Пізніше йому сказали, що ключі загубили, тож він просидів там понад два тижні. Впродовж усього цього часу Олександра продовжували допитувати, але через його важкий стан уже не били.
Чоловік страждав від нестерпного болю в голові, йому постійно паморочилося. З серцем також було зле — пекло у грудях.
Врешті ключі від кайданків знайшлись, тож Олександра почали водити в туалет, хоча ноги його не слухалися.
Одного дня у вікні, біля якого він сидів прикутий, бранець побачив силует жінки. Здавалося, що вгледів Світлану. Його охоронець запримітив, як полонений кудись вдивляється.
— Саню, — фамільярно звернувся до чоловіка, — чого ти туди витріщився?
— Та жінка, схожа на мою дружину, пройшла, — відповів.
— Так а хто тобі передачки носить? — загигикав росіянин.
— Які передачки? — здивувася Олександр.
— Так онде, на підвіконні, пакети стоять.
До цього про передачі українцю не казали, а на пакети уваги він не звертав. Олександр зазирнув — там лежав його одяг із дому, який могла принести тільки дружина, були й продукти. Після цього чоловік не відводив очей від вікна, і за деякий час побачив, як із поліцейського відділку дійсно виходить Світлана зі своєю матірʼю.
Новокаховський відділ поліції, в якому росіяни катують українців. Джерело: NovaKahovka.City
Пізніше дружина передала йому коротку записку, де йшлося, що в нього скоро зʼявляться онуки.
Коли ввечері його виводили в туалет, Олександрові знову стало зле — давалося взнаки хворе серцем, він упав. Охоронці так і залишили чоловіка лежати на підлозі. Він відчував, як в нього німіють пальці, язик затвердів. Пролежав так години зо дві.
— Один із росіян підійшов і став тикати мені в палець ножем, — згадує українець свій останній день у неволі. — Він сказав, що це має допомогти.
Врешті Олександра перенесли на зсунуті разом столи, підклали під голову светр. Потроху йому ставало краще.
Уранці до нього прийшов ефесбешник у чорній формі з автоматом за плечима. Він повідомив, що Олександра відпускають, але за умови, що він на камеру скаже, як не любить Україну. Діватись було ніде — погодився.
— Як вам наша присутність тут? — питали його під час запису.
— Хоч би місто не постраждало, щоб людей не чіпали, — викручувався, як міг.
Олександр повʼязує рішення росіян відпустити його з тим, що вони відчайдушно намагалися справити краще враження на місцеве населення, продемонструвати, що не займають мешканців.
Наостанок українцю підсунули на підпис якісь папери, він навіть не вчитувався в них. Памʼятає лише, що там була підписка про невиїзд.
— Вони хотіли тримати мене на гачку, — пояснює, — щоб я їм усе здавав. Ще сказали, що як я захочу виїхати, то вони мене на блокпосту “завалять”.
Олександру наказали тиждень приходити до поліцейського відділку і відмічатися. Він майже не памʼятає, як нарешті вийшов на вулицю. Це було 30 квітня, у неволі чоловік провів два тижні.
Виїзд
Ще три тижні Олександр дійсно приходив відмічатися у відділок: черговий давав йому папірець, де він розписувався.
Однак коли наступного разу він так само зʼявився на порозі будівлі, то побачив незнайому групу росіян. Як зʼясувалося, відбулася ротація — у Нову Каховку приїхали нові військові.
— Ти хто такий? Нащо прийшов? — зло зиркали на нього.
Олександр пояснив свою ситуацію.
— Не ходи більше й дорогу сюди забудь, — наказали українцю.
Чоловік розумів, що настав час вибиратися з міста, та переживав через підписку про невиїзд і погрозу росіян розстріляти його на блокпосту. Однак Світлана вмовляла їхати, переконувала, що на блокпостах ніхто перевіряти це не буде, треба пробувати. Врешті він наважився.
Подружжя зібрало речі й обрало день виїзду — 12 липня. Родині пощастило: напередодні ввечері ЗСУ поцілили по розташуванню росіян у Новій Каховці, що спровокувало паніку серед окупантів. Вранці Олександр із дружиною без проблем проїхали блокпости — ворог був зайнятий наслідками прильоту, тож на пару в старій “Таврії” ніхто уваги не звернув.
Наступні чотири дні подружжя провело в дорозі — черги на блокпостах у Запорізькій області здавались безкінечними, росіяни ж майже нічого не запитували в Олександра. Наслідки важкого двотижневого полону давали про себе знати: в Олександра досі паморочилося в голові. Щоб виглядати нормально й не привертати зайвої уваги, чоловік жменями пив заспокійливі пігулки. Дружині казав: якщо дорогою його все ж затримають, хай каже, що не знає його, пересідає в якусь іншу автівку і їде далі.
За Василівкою була сіра зона, машина їхала дорогою, навколо якої все заміновано. Коли Олександр нарешті побачив українські прапори, з душі наче камінь звалився. Подружжя заночувало у Запоріжжі, далі вони поїхало в Одесу, де живуть дотепер.
Після катувань у Олександра почалися серйозні проблеми зі сном, уже на підконтрольній Україні території він звернувся з цією проблемою до психологів. Також йому зробили операцію на серці, але в нього досі трапляються напади.
Писк у голові внаслідок отриманої контузії теж нікуди не подівся, особливо навʼязливим він стає вранці. Лікарі попередили, що позбутися цього буде вкрай важко. Та Олександр знайшов власний спосіб справлятися з цим: чоловік слухає музику через навушники і так відволікається.
Авторка: Євгенія Корольова
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст необов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
