ВійнаПублікації

Балаклія під окупантами: десятки закатованих, зниклих безвісти і три місяці тортур

Світ вкотре став свідком кривавих злочинів російських окупаційних військ на Харківщині. Світлини з ексгумації тіл закатованих людей в Ізюмі публікують топові світові ЗМІ. 

Жахливі злочини російських військ не обмежуються вбитими людьми в Ізюмі. МІПЛ уже відомо про щонайменше 18 закатованих і зниклих безвісти людей в іншому місті Харківської області — Балаклії. І це далеко не остаточні цифри. 

Підтвердження та докази цих злочинів журналісти МІПЛ у Балаклії шукали разом із Юлією Дробишевою. Її брата Віктора Прощина російські окупаційні війська катували у місцевому відділку поліції, а згодом викрали. 

Про боротьбу і вірність


Аби дістатися до центральної частини Балаклії та зустрітися з журналістами, Юлія пішки переходить підірваний міст. По ньому під час окупації вона ледь не щодня ходила до місцевого відділку поліції, поки її брата Віктора там незаконно утримували.

Юлія Дробишева намагалася повернути брата додому з катівні, де його тримали росіяни. Фото: Віктор Ковальчук / МІПЛ

Юлія переїхала в Балаклію з Горлівки Донецької області, коли її місто потрапило під окупацію в 2014 році. Каже: обирала тихе спокійне місто для життя. Але тихому спокійному місту судилося пережити вибухи на складах боєприпасів у 2017 році та понад пів року окупації в 2022-му. 

17 квітня по Віктора приїхали російські військові. Погрожували автоматами та говорили: “Ви нам стали цікаві”. Юлія боролася за брата, намагалась захистити. У відповідь почула: “Закрий рота, бо підеш із ним на підвал”. 

Згодом росіяни пояснили причину затримання Віктора. Сказали, що він вибрав неправильну поїздку.

Напередодні брат Юлії їздив у Первомайський по продукти. Звідти привозив м’ясо та хліб — роздавав людям. За це Віктора забрали до поліцейського відділку, а для Юлії почався жахливий період намагань дізнатися бодай щось про брата. 

Підходимо до воріт відділку. 

Росіяни погрожували Юлії і вдарили її прикладом автомата. Фото: Віктор Ковальчук / МІПЛ

“Ось тут я завжди говорила з російськими черговими, далі мене не пускали”, — показує Юлія на ворота, за якими обладнано спостережний пункт. 

“Якось один із чергових ударив мене прикладом по голові за те, що я часто сюди ходила”, — продовжує Юлія та зауважує, що їй дуже пощастило, бо декого з жінок забирали і також ув’язнювали в камерах. 

Фото: Віктор Ковальчук / МІПЛ

Росіяни, забираючи Віктора, сказали його рідним не хвилюватися, додавши: “Його перевірять, якщо ні в чому не запідозрять – повернеться додому. А якщо в чомусь винен, то відправлять у Бєлгород або Куп’янськ”.

За деякий час Юлія намагалася передати заяву до відділку поліції про зникнення брата. Їй сказали прийти наступного дня і покликати чоловіка, якого назвали “Берія”. Утім наступного дня сказали, що такого військового в них немає. 

На подвір’ї відділку дівчина бачила багато машин, викрадених у місцевих мешканців. Нині подвір’я порожнє. Заходимо в приміщення з п’ятьма камерами. 

Тут тримали десятки цивільних людей. Фото: Віктор Ковальчук / МІПЛ

“Ось тут, у другій камері, сидів Вітя, — показує Юлія. — Це мені казав Олексій, який був із ним. 24 квітня він вийшов і передав мені, що Віктор живий. Їх тут сиділо дев’ять людей”.

Друга камера — це два ліжко-місця, умивальник і туалет. Перебувати там у дев’ятьох — означає весь час сидіти, навіть уві сні.  

В одній із камер є саморобний календар, на якому в’язні позначали дні в неволі. Фото: Віктор Ковальчук / МІПЛ

Бачимо ще дві камери — вони більші, розраховані на трьох людей. Юлія знаходить пакунки з продуктами і констатує: “Комусь дозволяли, значить, передавати передачі, а в мене не брали”. 

Рухаємось далі коридором та знаходимо кілька кабінетів, засипаних сміттям — там жили російські військові, зокрема ефесбешники. 

Ще далі – кабінет для катувань. Зрозуміти, що саме тут знущалися з людей, били, можна з кількох залишених речей. Перше — зламаний гумовий кийок.

Фото: Віктор Ковальчук / МІПЛ

Друге — удавка, якою, ймовірно, душили людей.

Фото: Віктор Ковальчук / МІПЛ

Третє — сліди крові на підлозі. 

Фото: Віктор Ковальчук / МІПЛ

Четверте — сліди від пострілів на стінах. Причому сліди розташовані на рівні голови людини, коли та сидить.

На невеликому аркуші паперу збереглася інструкція з такими пунктами:

“Представся”;

“Розкажи про ВС РФ”;

“Обстріл ЗСУ по місту”;

“Нехай здасть зброю ЗСУ”.

Фото: Віктор Ковальчук / МІПЛ

Поруч на столі залишилося водійське посвідчення, ймовірно, одного із тих, кого тут катували, як казали самі росіяни — “ставили запитання”. 

Детально про такі “опитування” розповідає журналістам МІПЛ Руслан Волобуєв, якого зустрічаємо неподалік відділку поліції.

Про зневіру та нелюдські тортури


Руслана затримали 18 червня — надягли мішок на голову та завели в камеру №1. Там уже було семеро людей на все ті ж два лежаки. 

Фото: Віктор Ковальчук / МІПЛ

На дворі була спека, тому в камері через таку кількість людей у замкненому крихітному просторі було пекло. “Вогню” додавали і росіяни. Зокрема, морально знущалися. В туалет можна було ходити лише за графіком. Тих, хто просився частіше, били. 

Відвідування туалету було ледь не єдиною можливістю утримуваних вийти із темного задушливого приміщення. Ще одна можливість — потрапити в кімнату катувань, де над вʼязнями знущались.

Вікно в кімнаті для тортур. Фото: Віктор Ковальчук / МІПЛ

“Шурує гумовою палицею по голові, палиця ламається, він нову дістає”, — описує катування росіян Руслан. — Кажу: “Просто вбий, навіщо так знущатися з людей? Дай телефон, я з родичами попрощаюсь, та й усе”. 

Юлія допомагала витягувати з тюрми не тільки свого брата, а й Руслана. Бачила його відразу після звільнення, каже: “Він увесь синій був”.  

Хто вчиняв усі ці побиття та тортури? Руслан називає трьох, серед яких головним був ефесбешник із позивним “Ірбіс”.

“Він ходив, не приховуючи обличчя, і всім виглядом показував, що він тут керує”, — пригадує Руслан. 

Також був військовий із позивним “Алі” та ще один невеликого зросту з позивним “Казах”. Останній, зі слів Руслана, обличчя не показував, ходив у масці.   

Після жорстоких побиттів росіяни відмовлялися будь-яким чином лікувати людей. Не давали навіть знеболювальних. Єдина надія була на те, що комусь із інших ув’язнених рідні передадуть ліки. 

Катувальна кімната. Фото: Віктор Ковальчук / МІПЛ

“У нас двох людей винесли на ношах, вони померли”, — розповідає Руслан.

Людей, які не витримували катувань і були у вкрай важкому стані, відправляли додому чи в лікарню. Декого, зі слів ув’язнених, забирали з камер, але не відпускали. Ймовірно, відправляли в інші міста. 

Про пропаганду


У камері з Русланом сидів Євген Дикань. Його затримали на базарі. Перевірили документи, сказали, що поставлять кілька питань. Не збрехали — поставили питання аж за 12 днів. 

Євген Дикань увесь час перебування у вʼязниці не знав, за що його затримали. Фото: Віктор Ковальчук / МІПЛ

Весь цей час Євген сидів у камері і не розумів, чому його затримали. Хлопець до повномасштабного вторгнення Росії в Україну працював у типографії. Вона розташована через дорогу від поліцейського відділку. 

Коли ж Євгена таки повели на допит, то запитали про списки атовців. Він про це нічого не знав. Запитували також, що його пов’язує з місцевим воєнкомом. 

“Те, що до шостого класу ми були сусідами”, — відповів Євген. 

Такий вигляд має кімната російських військових, яку вони займали у приміщенні поліції. Фото: Віктор Ковальчук / МІПЛ

Але найбільше росіян зацікавила професія хлопця. Вони розпитували його про потужності типографії, про те, як запустити друк, скільки людей і матеріалу потрібно. 

Очевидно, росіяни хотіли друкувати пропагандистські матеріали. За прикладом газет “Харків Z”, які вони привезли з собою. 

“У цих газетах було про те, що вони нагодували увесь Харків хлібом, звільнили від нацистів і все в такому дусі”, — пояснює Євген. 

Крім газет, у російських військових були книжки-порадники від ООН “Як поводитися з військовополоненими”. 

“Ми їх брали почитати, — каже Євген. — Мабуть, не треба казати, що ці книжки не полегшували нам життя”. 

Росіяни тим часом жили у відносному комфорті. Фото: Віктор Ковальчук / МІПЛ

Після цього допиту Євгена відпустили. Вийшовши, він побачив барикади біля типографії. Як виявилося, там також утримували людей. У підвалі облаштували камери. Вони, за словами Євгена, відрізнялися від тих, що були у поліцейському відділку. Принаймні тим, що були прозорими.

“Це були два основні місця утримання людей”, — констатує Юлія Дробишева. — А третє місце було на автобазі. Там в оглядових ямах також були ув’язнені цивільні”. 

Вирушаємо туди. 

Про вбивство та втечу 


Місцеву автобазу в Балаклії росіяни перетворили на місце зберігання техніки та палива. Вона розташована на околиці міста. Дорога туди лежить через міст, який дивом залишився не підірваним, хоча й має кілька вибоїн від прильотів. 

Дорогою бачимо розстріляну машину. Біля неї — свіжі сліди крові. Юлія розповідає історію про трагічний випадок із місцевим хлопцем на ім’я Сергій:

“Це сталося, коли росіяни вже відступали. Ви б бачили, що тут робилося. Вони залазили на танки, БТРи, вішалися на двері ЗІЛів та КамАЗзів, просили місцевих їх підвезти: “Ти мирний, тобі нічого не буде, а мене вб’ють”. Коротше, в них була агонія. І вони розстріляли машину Сергія. Він загинув”.

Машину Сергія росіяни розстріляли, коли втікали від ЗСУ. Фото: Віктор Ковальчук / МІПЛ

Ще на під’їзді до автобази видно дим та відкритий вогонь. База вщент зруйнована влучним ударом українських військових, а паливо та мастило, якого там було вдосталь, горить уже кілька днів. 

Фото: Віктор Ковальчук /МІПЛ

Приміщення з тими самими ямами для утримання людей також знищене. 

Фото: Віктор Ковальчук /МІПЛ

Поруч із територією автобази — два тіла загиблих російських військових.  

Фото: Віктор Ковальчук /МІПЛ

Про викрадених дорослих і дітей 


“Закатованих і зниклих безвісти у нас поки 18 людей. Це ті, яких ми внесли в нашу базу”, — говорить журналістам МІПЛ секретар Балаклійської міськради Оксана Бондар.

Це, додає вона, дуже попередня цифра.  

“Забирали наших волонтерів, які допомагали з евакуацією людей. Забирали проукраїнських людей. Когось вивозили. Про когось взагалі нічого не знаємо. Ці люди зниклі безвісти”, — додає пані Оксана. 

Пам’ятник Шевченку біля міської адміністрації. Фото: Віктор Ковальчук /МІПЛ

Застаємо її біля приміщення адміністрації, де пів року працював так званий “новий мер” Юрій Шевченко. У приміщення не пускають правоохоронці — проводять слідчі дії.

Міська влада збирається скласти перелік зниклих людей та передати ці дані правоохоронцям. За попередньою інформацією, частину людей вивезли в Ізюм і Куп’янськ. Доля цих зниклих після того, як росіяни відійшли і з тих міст, невідома. 

“Крім того, у нас 25 діточок вивезли”, — додає Оксана Бондар. 

Батьки цих дітей довірилися тимчасовій окупаційній владі та віддали їх на оздоровлення в Геленджик. Коли ж ЗСУ звільнили окуповану Балаклію, діти залишалися в РФ, повертати їх росіяни не збираються.

Відомо, що лише десять батьків написали заяви до правоохоронних органів про зникнення своїх дітей.

Фото: Віктор Ковальчук /МІПЛ

Юлія тим часом говорить, що продовжуватиме пошуки свого брата і боротиметься за його звільнення, скільки б ця боротьба не тривала.

Артур Пріхно, МІПЛ

—————

За фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button