Бажаючих їхати у Росію не було: історія «зачистки» села Вільне на Донеччині
Запеклі бої за Волноваський район Донецької області почалися з перших днів повномасштабного вторгнення Росії. Більшість населених пунктів району потрапили під окупацію, а їхні мешканці змушені були проходити процес так званої фільтрації. Місцеве населення впродовж весни і літа перевіряли на прихильність до української влади.
МІПЛ розповідає про один із епізодів зачистки села Вільного Волноваського району. Імена героїв матеріалу змінені, адже деякі з них залишаються на окупованій території. Ті ж, хто виїхав на підконтрольну Україні територію, хвилюються за життя і здоров’я рідних, що залишилися в окупації.
Затримання. Ходили по хатах і забирали на фільтрацію
«Село Вільне захопили 10 березня. Вже за тиждень у ньому розпочалася перша хвиля фільтрації. Тоді затримали багато молодих хлопців, відвезли на допити. Проводили обшуки у місцевому клубі, в будинках, де жили молоді активісти, шукали символіку «Правого сектора», комп’ютерну техніку, документи. Вже тоді до села заїхали російські військові, які оселилися в порожніх будинках», – розповідає місцева жителька Марія, якій понад 50 років.
За її словами, деякі місцеві почали співпрацювати з окупантами, склали списки «неблагонадійних». За цими списками у червні відбулася друга хвиля зачистки.
«9 червня вони почали нову зачистку, – продовжує Марія. – До нашого будинку прийшли о 9-й ранку. Їх було п’ятеро з автоматами, у балаклавах. Зайшли, кричали: «Хазяйка!» Я була на подвір’ї, почула, прибігла. Вони запитали: «Тут живе (назвали ім’я)?» Я відповідаю: «Так». Тоді почали обшук. Після повели мене до підвалу, до сараю. Водили під дулом автомата. Поводилися нахабно, грубо. Не дозволяли розмовляти. Щось там перевіряли. Всередину підвалу і сараю заходили без мене, я залишалася на подвір’ї. Позбирали у нас всі телефони. Мені і чоловіку сказали збиратися. Я запитала, що мені брати, мені відповіли: «Чим швидше збиретеся, тим краще для вас. Візьміть гроші». У мене було 2 тисячі гривень, трохи продуктів і речей взяла. Нас посадили в «Газель» і повезли на край села, де біля кладовища стояв великий автобус «Ікарус». Було дуже спекотно. Ми стояли там до 14-ї години, упродовж цих п’яти годин сюди звозили людей із села».
Марія розповідає, що серед мешканців села, яких тоді доставили до «Ікаруса», кілька були після операції і потребували медичної допомоги. Одному з них постійно треба було робити перев’язки. Була також родина – мати і двоє її дітей, один із яких неповнолітній із ДЦП.
«Поки ми там стояли, було страшно спостерігати, як до села їдуть якісь машини – легкові, але навантажені, щось нагорі в них було, – продовжує Марія. – Мені здається, їх штук сто було, вони вишикувалися біля кладовища. Ми не розуміли, що відбувається, думали, чи не розстрілювати нас приїхали. А це їхала «деенерівська поліція» заселятися в наші будинки. Про це нас у селі ще напередодні попереджали військові, які заселилися в березні, лякали цим.
Потім, коли назбирали людей до автобуса, повезли кудись степами. Думали, у Росію, а привезли у Старобешеве в поліцію».
Старобешево. Фото з сайту Радіо Свобода
Ось, як розповідає про ці події інша мешканка села, Поліна (жінка старше 40 років):
«9 червня до мене додому прийшли два чоловіки у військовій формі з автоматами. Сказали, що мені треба пройти фільтрацію. Я відповіла, що вона мені не потрібна, а вони відповіли: «Треба». Сказали, щоб я взяла з собою паспорт і телефон, що по обіді я буду вдома. Забрали близько 12-ї години дня. На своїй машині «Газель» відвезли за село, де стояв «Ікарус». Там уже були інші мешканці села. Наприклад, вчителька зі школи, яку забрали прямо з уроку. Після того як мене туди доставили, я ще години дві чекала. Людей зібрали багато, близько сорока. Ніхто нам нічого не казав, але ми самі здогадувалися, що нас кудись повезуть. Посадили всіх в «Ікарус» і повезли. Хто був водій, я не знаю. Всередині охорони не було, але спереду і позаду автобуса їхали машини з військовими. Спочатку думали, що везуть у Бугас, але його ми проїхали. Не повезли й у Докучаєвськ або Донецьк. Виявилося, що пункт призначення – Старобешеве.
Старобешеве і Вільне. Скріншот Google maps
Ще одне свідчення від дівчини Вікторії, віком до 30 років:
«У той четвер, 9 червня, я їздила у справах, поверталася у село близько 13.30 дорогою вздовж кладовища. Там російські військові облаштували блокпост. На цьому блокпості стояли люди у військовій формі у балаклавах і з автоматами, перевіряли людей. Також тут було багато моїх односельців. Там же стояв великий автобус. Деякі люди сиділи в автобусі, хтось стояв на вулиці, бо було спекотно. Мене зупинили. Дізналися, як мене звати, сказали пройти в автобус. За деякий час нас в автобусі повезли у Старобешеве. Їхали під конвоєм. Попереду була машина «поліцейська» і позаду».
Старобешеве: «Запитували, як я ставлюся до Степана Бандери»
За свідченнями селян, у той день російські військові затримали у селі сорок осіб різного віку, серед яких були літні люди, найстаршому – 79 років, а також діти з інвалідністю. Всіх приблизно о 17-ій години привезли у відділ поліції в селищі Старобешеве. Розташоване воно на відстані близько 80 км від місця затримання і за 36 км на південний схід від Донецька.
«У відділі поліції нам дали заповнювати анкети із запитаннями: хто, де працював. Запитували, чи підтримуємо українську владу, хто з родичів живе в Україні. Поступово почали водити на допити. Мене допитували двоє «слідчих». Вони були в цивільному одязі. Мені здалося, що один, старший, був із Росії. Другий молодий, на мою думку, місцевий, вів себе дуже грубо. Саме він, як ми дізналися пізніше, під час допиту однієї молодої дівчини схопив її ззаду за волосся і бив по обличчю. Одна з жінок, старша за мене, теж казала, що він під час допиту заявив їй: «Незважаючи на ваш вік, я ні перед чим не зупинюся».
Після допитів відвели нас у будинок культури. За словами військових, які потім нас там охороняли, через те що у нас такий контингент підібрався – старі, хворі і дитина, яка не ходить, нас відвели в будинок культури, а мали посадити на «яму», – пригадує Марія.
Вікторія про той день розповідає так:
«Коли привезли у Старобешеве, сказали, що забиратимуть на допити по чотири людини. Мене допитували однією з перших. Хто вів допит, не повідомляли. Допитували мене троє чоловіків. Вони були у військовій формі, але без балаклав. У мене запитували, як ми допомагали українській армії, де, в яких мітингах брали участь, які гасла кричали, про коктейлі Молотова. Я відповіла, що нічого не знаю, ні в чому такому участі не брала. Почали запитувати про родичів. І коли вони ставили запитання, то казали, що все знають, що їм треба з’ясувати тільки кілька деталей. Ставили мені у провину, що я українська патріотка. Я відповіла, що мій патріотизм проявлявся словесно, тобто що я у розмовах із людьми казала, що я за Україну. Фізично до мене силу не застосовували. Але вони погрожували мене побити, викинути кудись у підвал, до зеків чи ще до когось.
Окрім допиту, нам дали заповнити бланки анкети з запитаннями: хто з родичів служить в армії, чи є родичі в СБУ, яке ставлення до української влади, чи знаю людей, які підтримують українську владу. Запитували, як я ставлюся до Степана Бандери, про те, кому я передавала якісь відомості телефоном. Я відповіла, що вони можуть перевірити мій телефон, який був у них, що я нічого нікому не передавала. Потім ми пройшли так звану фільтрацію, нам вказали, до яких кабінетів ми повинні були зайти: в одному відбитки пальців робили, в іншому фотографували як арештованих – анфас, профіль, зріст, в третьому кабінеті перевіряли телефони. Бачила, як телефон під’єднували до комп’ютера, вивантажували телефонну книгу».
Підтверджує це і Поліна. Вона доповнює, що її запитували про те, де її діти, хто з односельців служить в українській армії, про їхніх родичів.
«Запитували мене, чому забороняли розмовляти російською мовою? Я відповіла, що ніхто не забороняв, хто хотів російською розмовляти, той і розмовляв», – розповідає жінка.
Поліна зазначає, що поки чекала на свою чергу на допит, встигла зателефонувати з телефону односельчанки своїй родичці і повідомити, де перебуває. Після допитів документи і телефони у них забирали.
У Старобешевому людей тримали майже до 22-ї години. Це близько п’яти годин із моменту прибуття у відділ поліції і тринадцяти – від початку затримання в селі. Весь цей час люди нічого не їли. Своєї черги на допит очікували в актовій залі. Там, за свідченням Марії, прямо на трибуні робили перев’язки хворому, який нещодавно переніс хірургічну операцію.
Після допитів людей із райвідділу повели до місцевого будинку культури в супроводі озброєних військовослужбовців.
Будинок культури: спали на розкладачках із камуфляжним малюнком
«Нас повели пішки під конвоєм у будинок культури – це за 800 метрів від поліції. Будівля дуже велика. Центральний вхід до неї має високі сходинки. Нас завели десь із центру, але через боковій вхід без сходинок. Старим було важко йти», – згадує Марія.
«Десь о 22.00, після допитів, – розповідає Поліна, – нас вивели на вулицю, вишикували по двоє і повели під охороною пішки до будинку культури. Завели усередину, у фойє, показали на розкладачки, сказали обирати собі місця. Принесли електрочайник для тих, хто бажає поїсти-попити. Хто їв, а хто ні, бо не хотілося».
«Розкладачки стояли у просторій залі в чотири ряди. Вони були з камуфляжним малюнком. З ними були матраци, подушки і ковдри (прості, як у потягах). Чимось ще й застелені були, я не пам’ятаю. Ніяких перегородок між розкладачками не було. Там же в фойє була діжка з питною водою і ящик «Мівіни». Нам сказали, щоб ми облаштовувалися тут і що завтра поїдемо додому. Наступного дня нас нікуди не повезли. Знову повідомили, що повезуть завтра. Так ми просиділи в будинку культури 21 день», – ділиться Вікторія.
За словами співрозмовниць, за кілька днів до них привезли ще одного односельчанина і 16 мешканців сусіднього Рівнопіля. Так Старобешівський будинок культури став місцем ув’язнення 57 мешканців Волноваського району. З бесіди з нашими співрозмовницями з’ясувалося, що людей утримували в будинку культури під постійним наглядом кількох озброєних автоматами охоронців, які чергували позмінно.
Ми поцікавилися побутовими умовами під час утримання.
«Розкладачки стояли в кілька рядів, без перегородок. Хто з родиною був, ті для себе розкладачки разом ставили. Ми в чому були, так і полягали. Ніякого іншого одягу не було, – зазначає Поліна. – Тортур, фізичного впливу не застосовували, а морально знущалися: ніхто нічого не казав, в туалет водили по п’ять осіб – одного, хто хотів у туалет, не випускали, треба було, щоб було кілька осіб, тож йшли і ті, хто не хотіли. Їсти приносили один раз на день в обід – суп чи якусь кашу. У фойє було два учнівські столики. Ми поєднали їх. Але людей було багато, всі за столами, звісно, не вміщалися, тож за столом їли почергово, або хтось сидячи на розкладачках, хтось десь на табуреті, який знайшов».
«Макарони «Мівіна» нам давали два чи три дні, після чого почали возити один раз на день їжу зі шкільної їдальні. Годували супом, який був дуже рідкий: вода і трохи картоплі і локшини», – говорить Вікторія.
«Щодня ми чекали, що нас випустять. І весь цей час ми їли з одних і тих же одноразових тарілочок: поїли, помили і далі використовуємо», – згадує Марія.
Співрозмовниці МІПЛ зазначають, що за кілька днів охоронці почали дозволяти виходити людям на вулицю, в магазин і аптеку.
«Спочатку випускали по дві особи, – розповідає Поліна. – При цьому охоронці показували, де є магазин недалеко, наказували, аби ми були в полі їхнього зору. Потім по три людини випускали. А ще за тиждень відпускали нас вільно».
За деякий час родичі дізналися, де утримують їхніх затриманих рідних, почали приїжджати, привозили речі і гроші.
Жінки і діти в умовах ув’язнення: купалися у холодній воді, через відсутність шампуню голову мили засобом для миття посуду
Половина затриманих – жінки. В бесіді ми окремо зауважили на особливості їхнього ув’язнення.
«На другий день нашого перебування у Старобешевому працівниці будинку культури принесли нам сім гігієнічних наборів, куди входили зубна паста, гель для душу, засіб миття, гігієнічні прокладки. Спочатку користувалися цим, потім нам родичі передавали, – розповідає Вікторія. – Милися в туалеті, де була раковина. А за три дні, коли нас стали випускати, то виходили митися у дворі будинку культури. Там стояла діжка з водою десь на одну тонну ємністю. Купалися у холодній воді. Через відсутність шампуню мили голову засобом для миття посуду. Це відобразилося на теперішньому стані волосся – випадає дуже сильно. І не тільки у мене така ситуація, а й у інших жінок, що були разом зі мною. Важко було, звісно, і страшно. Але тоді навіть не думали про побутові незручності. Більше думали про те, коли все це закінчиться і ми поїдемо додому».
«Щодо миття, то ми пристосувалися, – зазначає Марія. – Добре, що було тепло. Хлопці милися на вулиці під діжкою. Ми ходили з чоловіком на вулицю за будівлю. З чорного ходу були сходинки високі, тож із одного боку мене сходинки прикривали, з іншого – чоловік рушником. Воду гріли на сонці у 5-літрових бутлях. І в туалеті милися – в будівлі туалетна кімната, де були три туалети, але працювали два, там же у коридорчику встановлена раковина, там теж милися. Ми організували побут на найвищому рівні: прали, милися, мили голови, мили приміщення. Знайшли ганчірки для прибирання, постійно прибирали за собою. Працівники клубу сказали: «Ми таких ще не бачили».
Свідки говорять, що з одного села одночасно в будинку культури перебувало 20 жінок.
Що стосується дітей, то вони, за словами співрозмовниць, особливо нічого не розуміли. «Наймолодшій дівчинці було шість років. Це була родина з сусіднього села – мати, батько, бабуся і двоє дітей. Поводили себе діти нормально, бігали-гуляли», – говорить Вікторія.
«Було важко, але намагалися допомогти одна одній. І родинам з дітьми ми разом допомагали, ділилися з ними всім», – зазначає Поліна.
Відносини з мешканцями Старобешевого: «коли дізналися, що ми так звані нацики, ставлення до нас змінилося»
Наші співрозмовниці зазначають, що ставлення до них із боку місцевих жителів було здебільшого добрим, аж поки ті не дізналися, що людей утримують через політичні мотиви.
«У перші дні нашого перебування у Старобешевому місцеві думали, що ми біженці, приносили дітям солодощі, нам – гігієнічні набори. А коли дізналися, що ми так звані нацики, то ставлення до нас змінилося. Висловлювалися, що правильно, що нас забрали. Один із наших хлопців весь час ходив у теплій кофті. Просто його забрали зранку чи ввечері, коли було прохолодно. На ньому була товстовка, надіта на голе тіло. Працівники клубу вирішили, що так він намагається приховати татуювання. Запитали у нього: «Чого ти у кофті ходиш?» Він відповів, що більш нема чого надіти, а вони: «Тю, а ми думали, що в тебе наколки азовські», – згадує Вікторія.
«Нам говорили: «Не дарма вас сюди привезли». Але були й добрі люди. Наприклад, був айтішник, який ставився до нас добре, давав мені телефон для зв’язку з рідними, потім допомагав нам із таксі, коли ми вже виїжджали. Хоча вже після цих подій я аналізувала все і подумала, що, можливо, він так добре себе вів для того, щоб вивідати якусь інформацію. А чому я так думаю, бо хлопці наші казали, що він їм говорив: «Зустрінемося з вами у вересні на референдумі у Волновасі». Тобто, я так думаю, він брав участь в організації цього псевдореферендуму», – говорить Марія.
Медична допомога та емоційний стан
Серед затриманих було кілька осіб, які напередодні перенесли хірургічні операції і потребували медичної допомоги.
«З нами була одна родина, в якій затримали двох людей похилого віку з дочкою і її чоловіком, якому напередодні зробили операцію. Йому потрібно було робити постійні перев’язки, які робила його дружина; йому необхідне було дієтичне харчування, якого не було. Також був чоловік після операції на очах. Йому треба було крапати в очі ліки, робити якісь примочки. Одного разу йому викликали швидку допомогу. Лікарі приїхали і сказали, що нічим допомогти не можуть – ліків, які треба, немає, а в лікарню теж не заберуть, бо там теж не допоможуть. Дали якісь ліки для дезінфекції, схожі на йод. Іншій родині дали вату чи марлю для перев’язок», – розповідає Поліна.
«Реагували на ситуацію з затриманням по-різному. Молоді були більш впевнені в собі, вважали, що якщо нас хотіли б розстріляти, то вже зробили б це. Дуже велика паніка зчинилася, коли прийшли військові і сказали, що повезуть нас усіх до Росії», – пригадує Вікторія.
Марія підтверджує, що військові влаштовували затриманим провокації: «Вони хотіли розхитати хлопцям нервову систему, щоб вони якийсь бунт влаштували. Був один недобрий охоронець, який постійно робив провокаційні заяви, що нас вивезуть у Ростов. Це викликало панічні настрої. Було психологічно важко. Одна жінка на нервовому ґрунті повідомила, що хоче викинутися з другого поверху, а дівчина молода після допиту, де її шантажували життям родичів, сказала, що коли ще раз буде такий допит, то вона втопиться».
Говорять співрозмовниці МІПЛ і про те, що у деяких виникало бажання втекти звідти. Проте розуміли, що без документів далеко вони не втечуть, що їх затримають на найближчому блокпосту, що так вони наражатимуть себе та інших на небезпеку.
Водночас в ув’язненні знайшлося місце не тільки страхам і паніці, а й пісням і жартам.
«Ми всі разом трималися, створили навколо себе добру обстановку, – розповідає Марія. – Один наш односельчанин грає на баяні, тож знайшов його і там, розважав, ми співали, танцювали. Ми веселилися, дуріли, обливалися, грали в шашки, карти. У нас ще був один інцидент. Щоранку і щовечора нас усіх вишиковували і підраховували, чи всі ми на місці. Одного разу наш односелець жартома скомандував: «Рівняйсь! Струнко!», на що охоронець відповів: «Запєвай!» Тоді інший наш чоловік як заспіває: «Ще не вмерла Україна». Охоронці були приголомшені, сказали, щоб припинив і щоб ми звикали до нового гімна. На щастя, для цього чоловіка обійшлося без наслідків».
Звільнення: «Запитали, хто має родичів у Росії і бажає до них поїхати»
Звільнили заручників 29 червня.
«Ще напередодні, 28 червня, коли був обстріляний монастир у Микільському, до нас прийшла директорка клубу, яка сказала, що наступного дня до клубу привезуть монахів із Микільського монастиря, а нас переселятимуть, – розповідає Поліна. – Наступного дня до нас прийшли чоловіки в цивільному, зібрали біля входу в фойє, вишикували і запитали, хто має родичів у Росії і бажає до них поїхати. Ніхто руку не підняв. Потім вони почали лякати, що нас все одно ніхто додому не пустить, а приїде два автобуси і вивезуть у Росію. Почалася паніка, жінки почали голосити, кричати. Тоді вони сказали, що можна їхати до родичів у Донецьк. Люди почали писати, куди поїдуть. Я написала адресу родичів. Потім виникла якась проблема з транспортом, сказали, що не можуть нас везти, обіцяли наступного дня. А документи і телефони вже повернули, тому ми почали шукати, як можна поїхати самостійно. Я зателефонувала родичам, поїхала до Макіївки. А хто ризиковий, кому їхати нема було куди – той поїхав додому».
Жінка вважає, що якби не потрібно було переселяти монахів, то їх би не відпустили того дня, а тримали б і далі.
«Ніхто не хотів їхати ані в Росію, ані в Донецьк, де були обстріли. Військовий, який прийшов до нас із оголошенням про виїзд, повідомив, що вдома нам не можна з’являтися два тижні. Нам віддали паспорти з папірцем, де було позначено «дактилоскопований», і телефони. Після цього я з іншими рідними і друзями, які були зі мною, вирішили їхати до Волновахи до наших родичів», – повідомляє Вікторія.
Зрештою співрозмовниці МІПЛ були змушені залишити своє житло, майно і бігти від переслідувань росіян на підконтрольну Україні територію. Така участь спіткала і деяких інших учасників цих подій, зокрема найстарших, яким на момент затримання було 79 і 75 років. Літньому чоловіку російські військові, які поселилися в його будинку, навіть не дозволили забрати зубні протези.
Зараз люди, які залишилися в селі, бояться нових зачисток і вивезення до Росії, тому воліють нікому нічого не говорити. Ті ж, хто виїхав на підконтрольну Україні територію, не мають зв’язку з рідними і хвилюються за них.
—
Матеріал підготовлено Медійною ініціативою за права людини у рамках проєкту «Hela Sverige Skramlar for Ukraina»
