«Було страшно виходити на вулицю», – жителі звільненої Балаклії про викрадення та катування
Шість місяців окупації для Балаклії, міста в Харківській області, стали важким випробуванням. 2 березня у місто зайшли війська Російської Федерації, тоді ж почалися полювання на місцевих жителів із проукраїнською позицією.
8 вересня на своїй сторінці в Інстаграмі президент Володимир Зеленський опублікував відео, в якому українські військові повідомляють про успішне визволення Балаклії. 10 вересня в місті офіційно замайорів український стяг. Однак для багатьох сімей жахи окупації не закінчилися – їхніх рідних викрали кілька місяців тому, але до сьогодні про їхню долю немає жодної інформації.
Полювання на волонтерів
Зайшовши в місто на початку березня, російські військові одразу кинулися грабувати магазини. Забирали все: одяг, взуття, продукти харчування. Потім ці ж речі видавали балаклійцям під виглядом гуманітарної допомоги.
Багато місцевих пішли волонтерити. Ледь не щодня вони їздили у найближчі не окуповані населені пункти по харчі і медикаментами. Але на початку травня окупаційна влада закрила місто – в’їзд та виїзд із Балаклії були заборонені.
З березня волонтерів почали затримувати. Когось забирали з дому, інших – хапали на вулиці.
Василь Малета (ліворуч) та Артур Сіренко. Фото з соцмереж
Артур Сіренко до 24 лютого працював у сфері ритуальних послуг. Коли почалася війна, став волонтером. 2 квітня він разом із другом, Василем Малетою, зібралися їхати у Первомайський, де мали б займатися похованням місцевого жителя. Виїхали з дому близько 9 ранку, за пів години батько Артура вийшов у місто і побачив машину сина, де за кермом сидів чоловік із балаклавою на голові і в російській формі. Машина на шаленій швидкості поїхала в бік виїзду з Балаклії.
«Чоловік прибіг додому, ми почали дзвонити до сина, але ніхто не відповідав. Близько 14-ї години мені прийшло повідомлення: “Я зайнятий, передзвоню пізніше”. Але це не стиль спілкування Артура. З того часу зв’язок із сином зник, як і з його другом», – розповідає Наталія, мати Артура.
Батьки Артура Сіренка ходили по всіх російських блокпостах, запитували у російських військових, але від одних чули, що Артура вивезли до Росії, а від інших – що хлопець досі в місті. Також містом ширилося багато чуток про долю хлопців.
«Люди говорили, що його на мосту розстріляли, а коли ми починали розпитувати, то першоджерело цієї інформації не знайшлося. Потім нам сказали, що їх дуже сильно побили, принесли до підвалу, де людей тримали, і його друг Василь там помер. Знову почали всіх обдзвонювати, але знову не підтвердилося. Потім говорили, що їх в АТБ опізнали серед мертвих, але там взагалі ніяких тіл не було», – говорить мама хлопця.
Батько Артура шукав хлопця по всьому місту. Але ні про сина, ні про його друга Василя ніхто не чув.
Віктор Прощун. Фото з соцмереж
48-річний Віктор Прощун після окупації міста також подався у волонтери. Донька Віктора розповідає, що чоловік не міг спокійно дивитися на те, як у людей закінчуються продукти, тому коли в селі Гусарівка роздавали курей із птахофабрики, поїхав туди і привіз птицю до Балаклії, щоб роздати людям.
«Поки ще була можливість їздити в не окуповане місто Первомайский, тато допомагав людям виїхати з міста, забирав посилки з “Нової пошти” та за власні кошти купляв товари, щоб привезти їх у Балаклію. Він роздавав продукти людям похилого віку і тим, хто не мав фінансової змоги їх купити, частину продуктів продавав населенню, – розповідає донька Віктора, Анастасія. – Багато людей були вдячні, бо на той час магазини майже не працювали, та були ті, хто скаржились, що він не роздає безкоштовно».
17 квітня Віктор знову поїхав по продукти, але дорогою йому прийшло смс, що в його домі – російські військові. Коли чоловік повернувся, по нього одразу приїхали два «Тигри». Віктора обшукали, вилучили телефон, рідним сказали, що затримують його на кілька днів до з’ясування обставин. Кілька днів перетворилися на місяці, а про чоловіка не було жодної інформації.
«Наступного дня після затримання знову прийшли військові, їх було шестеро. Вони дуже налякали мою бабусю, знову влаштували обшук, все перевернули. Мої рідні ходили в комендатуру, писали заяви, але результату не було жодного», – говорить Анастасія.
Дівчина публікувала оголошення про розшук у соцмережах, тоді їй почали погрожувати адміністратори проросійських пабліків Балаклії. Тож щоб не нашкодити батькові, вона на деякий час припинила це робити. Якось із Анастасією зв’язався чоловік і розповів, що його утримували в місцевому поліцейському відділку, там він бачив Віктора, але 19 квітня того перевели у невідоме місце. Згодом інші люди також розповіли, що бачили, як росіяни змушувати Віктора ремонтувати машини. Більше інформації про нього немає.
Артем Пилипенко. Фото з соцмереж
21 квітня зник ще один місцевий волонтер, 45-річний Артем Пилипенко. Чоловік також розвозив гуманітарну допомогу, забезпечував продовольством районну лікарню. Про обставини його зникнення майже нічого не відомо, але того дня, коли він зник, на його автівці містом уже їздили російські військові.
«Мені вдалося знайти одного чоловіка, який кілька днів провів у полоні разом із Артемом. Він розповів, що Артема на допитах дуже катували. Також було багато чуток, наче в травні люди бачили, як він рив окопи біля міста», – розповідає Олена, подруга зниклого волонтера.
Цивільних затримували за звинуваченням у навідництві
Мешканці Балаклії у буквальному сенсі стали заручниками окупаційної влади. Щоб вижити, доводилося шукати способи дістати харчі та речі першої необхідності, магазини зачинялися, готівка швидко закінчувалася.
Андрій Шаповал. Фото з соцмереж
Андрій Шаповал до війни працював у магазині автозапчастин у Харкові. Коли почалася війна, хлопець перебував у Балаклії в домі батьків. Сидіти склавши руки Андрій не міг. Завжди шукав способи принести додому продукти, придумував можливості, як роздобути готівку.
Чоловік зник 12 квітня, у свій 28-й день народження. Він пішов провідати бабусю, але додому не повернувся.
«Російські солдати прийшли додому Андрія і повідомили його батькам, що він у них в полоні. Сказали, що його судитимуть за те, що він здавав позиції російської армії українським військовим», – розповідає тітка Андрія, Марія.
Росіяни також забрали з дому хлопця його ноутбук і старий телефон, так вони отримали доступ до соцмереж Андрія. 15 квітня на його сторінці в Інстаграм з’явилося двохвилинне відео, в якому Андрій зізнається, що був корегувальником вогню. А 17 квітня з’явився ще один допис – фото незрозумілої заяви, написаної сторонньої людиною.
Скріншот відео та листа зі сторінки Андрія в Інстаграм
«На відео очі в нього налякані та бігають, начебто читає з паперу. На всі сто відсотків впевнена, що під тиском записували. Лист написаний, якщо я правильно пам’ятаю, взагалі людиною не з Балаклії. Скоріше за все, це зроблено як агітаційний крок задля співпраці з окупантами, але марно, бо всім одразу стало зрозуміло, що це не Андрій зробив, – каже Марія. – Задля того щоб окупанти не могли слідкувати з його сторінки за подіями в місті та відстежувати наших патріотів, Андрія більшість видалили з друзів, я також це зробила. Вони ж могли так знаходити тих, хто підтримує Україну, та піддавати їх тортурам».
Про те, де було записане відео, вдалось зрозуміти після звільнення Балаклії. Шпалери позаду Андрія – ті ж самі, що й в одній із кімнат поліцейського відділку. Однак більше про хлопця нічого не відомо.
Скріншот відео з поліцейського відділку, на якому видно ті ж шпалери, що і на записаному Андрієм відео
Батьки Андрія відмовилися евакуюватися з міста, поки ще була можливість. «А якщо Андрій повернеться, то як він нас знайде, хто йому допоможе? Він же без телефону та документів», – каже батько хлопця.
«На моїй вулиці були чотири проукраїнські сім’ї, майже всіх їх представників затримали»
Багато місцевих жителів Балаклії пішли на співпрацю з окупаційною владою. Сусіди доповідали російським військовим про усіх людей, що відстоювали українську позицію.
За проукраїнську позицію затримали і 64-річну Марію Петрівну, але спершу забрали її сусіда.
Марія Петрівна.Фото з соцмереж
«Приїхав “Тигр”, зверху сидів кулеметник у масці, в окулярах, загалом приїхало 12 людей. Хтось написав донос про те, що Сергій проукраїнський, тож вони прийшли його заарештувати. А в нього такий великий собака, алабай, і він не припнутий. Російський офіцер сказав дружині Сергія тримати собаку: “Якщо вкусить мого співробітника, мені не жаль. Мені жаль собаку, ми застрелимо його”. Вони почали обшукувати хату, а Сергій каже: “Чому ви робите обшук без мене?” За це вони його вдарили», – розповідає Марія Петрівна.
Його дружину Ольгу також затримали на 4 доби. Жінка працювала диспетчером у пожежній частині. Одна з її колег, яка була дружиною місцевого поліцейського Олега Калайди, який пішов на співпрацю з окупаційною владою, здала всіх проукраїнських колег.
Однак згодом подружжя відпустили за умови, що ті одразу покинуть місто.
19 липня прийшли і по саму пані Марію. Того дня було дуже спекотно, тому жінка ходила на річку неподалік. Коли повернулася додому, побачила, що за брамою стоїть дуже молодий російський військовий, цього разу ніякого «Тигра” не було. Пані Марія вийшла до нього, відкрила браму, у того в руках був папірець, де була вся інформація про неї.
«Він сказав мені піти взяти паспорт. Я закрила браму перед ним, він мені нічого не сказав, переодягнулася, вийшла знову за 5 хв. Запитав, чи взяла я телефон, але він мені про нього нічого не сказав. По телефон він уже зі мною до хати пішов. Привіз мене до поліції, мені одразу одягли мішок на голову і сказали, що я трохи посиджу з дівчатами. Я думала, що він має на увазі співробітників, вони мене допитають і відпустять», – розповідає Марія Петрівна.
Але жінку відвели в камеру, де вже було 8 жінок, хоча вона розрахована на двох. Тут було два ліжка, туалет і умивальник, усю підлогу займали спортивні мати, на них жінки і спали. За деякий час пані Марію повели на допит. Допитували двоє, перший був у масці та чорних окулярах, другий – не слов’янської зовнішності, ледь говорив російською. Син Марії Петрівни – військовий, тому весь допит стосувався саме його.
«Ми з сином домовилися, що я казатиму усім, що ми з ним не спілкуємося. А в мене був кнопковий телефон, там майже не було номерів, тільки сусідів і доньок, сина я не записувала. Тож я сказала їм, що не пам’ятаю його номера, що ми не спілкуємося. Вони питали, яка у нього посада, яке звання. Я говорила, що нічого не знаю. Вони на мене кричали, мовляв, що я за мама така, що нічого про сина не знаю?! Вони ще запитували, де він служить. Відповіла, що в Нацгвардії, а вони такі: “Це там, де нацики?”» – говорить жінка.
Також у пані Марії запитували, що вона думає про цю війну, на чиєму вона боці. Жінка думала, що вже не вийде звідти, тому сказала правду – вона за Україну. Тоді на неї почали кричати з новою силою, погрожували, що кинуть її до підвалу – туди, де з людей вибивали зізнання.
«Ви хочете мати до ранку шість трупів?»
Але в підвал жінку не відвели, повернули назад у камеру. У маленькому приміщенні, не розрахованому на стількох людей, було дуже душно, вентиляція не працювала.
«За 4 дні, що я там провела, ми два рази викликали швидку. Але треба було чекати до ранку, вночі вони до нас не підходили, хоча ми стукали ложками. До нас приходив фельдшер їхній, а швидкі були наші. Там в однієї дівчини почалася істерика, вона цьому фельдшеру почала кричати: “Дайте нам таблетки якісь, це не життя, ви хочете, щоб ми померли?” Тоді фельдшер сказав охороні: “Ви хочете мати до ранку 6 трупів? Відкрийте їм двері”», – розповідає Марія Петрівна.
Годували два рази на день. Давали тушонку, яка лише мала запах мʼяса, прісний рис і гречку. Рідним дозволяли приносити деякі речі та воду, але їжу передавати забороняли.
Водили на допити з мішком на голові. До жінок застосовували струм, били по голові там, де починалася лінія волосся, щоб не залишалося слідів. Марію Петрівну не чіпали, жінка думає, що через її вік. Хоча на допитах один зі слідчих поривався підняти на неї руку, їх злило, що жінка жодного разу не заплакала, як інші.
У поліцейському відділку також була окрема камера для російських солдатів, але за що тих затримували, жінка не знає.
«Були два хлопці, дуже молоді, мабуть, із “ДНР”, одягнені були в цивільний одяг і розмовляли суржиком. Вони нам їсти приносили. Інші ходили з кинджалами, але вони були не росіянами. Слідчі були з ФСБ, та вони не сиділи весь час у відділку», – говорить пані Марія.
У тій камері жінка просиділа 5 діб. Її змусили записати звернення до її сина із закликом припинити обстрілювати місто. Після цього відпустили. Інших жінок з її камери теж відпустили: «Мабуть, звільняли місце для інших затриманих», – припускає жінка. 1 серпня Марія Петрівна виїхала з Балаклії.
Життя до і після
Про те, що діялося під час окупації міста, люди розповідають різне.
«Ходили чутки, що як тільки росіяни зайшли в місто, то в першу чергу захопили районну лікарню і знущалися там над лікарями. Люди розповідали, що їх змушували ставати навколішки, вони відмовлялися, тоді вони над їхньою головою стріляли. А за деякий час знайшли вбитого лікаря, десь між Гусарівкою та Балаклією, – розповідає пані Наталя. – Нас вибухи не так сильно лякали, як було морально важко вийти на вулицю і дивитися на росіян, які розгулюють містом. Ще важче стало, коли викрали нашого сина».
Місто зазнало численних руйнувань. Після деокупації, тут намагаються відновити електромережі, частково відновили зв’язок.
Марії Петрівні вдалося зв’язатися з подругою, що залишилася у Балаклії.
«Ще коли росіяни були в місті, то казали людям, що вводитимуть рублі або китайські юані. Деяким пенсіонерам 10 серпня навіть видали по 10 тисяч рублів. Коли росіяни тікали, вони підірвали універмаг, там у них був склад боєприпасів, вони не встигали їх вивезти», – розповідає пані Марія.
Що відбувається у Балаклії та інших нещодавно звільнених населених пунктах, журналісти МІПЛ розповідатимуть у своїх наступних матеріалах.
Марія Климик, МІПЛ
—————
Матеріал підготовлено Медійною ініціативою за права людини за підтримки у рамках проєкту «Hela Sverige Skramlar for Ukraina»
