Send Lette
Військовополонені

Четверта танкова бригада ЗСУ: як рідні шукають зниклих безвісти і полонених військових

З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну бійці четвертої танкової бригади тримали оборону на найскладніших напрямках поблизу Соледару, Бахмуту, Авдіївки, брали участь у звільнені Харківщини та Херсонщини. Чимало військових у тих боях загинули, частина зникла безвісти або потрапила в полон.

Тих, чия доля невідома, шукають. Провідну роль у цьому відіграють їхні родини. Об’єднавшись у спільноти, вони самостійно проводять розслідування, які нерідко стають ефективнішими, ніж ті, які проводить держава. Обʼєдналися і рідні зниклих безвісти, полонених та загиблих військових 4-ї окремої танкової бригади ім. гетьмана Івана Виговського. Наразі у цьому підрозділі зниклими безвісти вважаються 169 військових, ще 23 перебувають у полоні.

Загалом, за даними МВС, які є у розпорядженні МІПЛ, від початку великої війни кількість зниклих безвісти українців сягнула 37 тисяч. Це військові і цивільні. Скільки з них загинули, а скільки потрапили у полон, невідомо. Росія не допускає пошукові групи на території, де тривали бойові дії, і майже не підтверджує утримання у себе військовополонених і цивільних українців.

Отримати бодай якусь інформацію про те, кого утримують за стінами російських тюрем, у більшості випадків можна лише після обмінів полоненими між Україною та Росією. З початку 2024 року відбулося три обміни, утім з лютого вони припинилися.

Закінчив військову академію на полі бою

Віталій Тімощук обожнював футбол і мріяв стати професійним гравцем, утім життя присвятив військовій справі. У лютому 2022 року хлопець навчався на четвертому курсі львівської Національної академії сухопутних військ. Та з початком повномасштабного вторгнення РФ в Україну весь курс Віталія, який вчився за спеціалізацією “Управління діями танкових військ”, забрали у військо. Навчання молоді курсанти завершували на полі бою. 

Тімощук, як і багато його одногрупників, потрапив до лав 3 окремої танкової Залізної бригади. Її сформували ще у 2014 році як кадрову військову частину Корпусу резерву. У лютому 2022-го бригаду згрупували заново, її військовослужбовці брали участь у  захисті Київської, Запорізької та Харківської областей.

Віталій Тімощук, військовополонений

У вересні 2022 року Віталія Тімощука у званні лейтенанта перевели до 4 окремої танкової бригади, де на херсонському напрямку він мав навчати мобілізованих танкістів.

— Поки син був у 3 танковій, ми частіше спілкувалися. А коли потрапив до 4 танкової, часу на спілкування у нього не було. Він якось зателефонував мені і каже: “Мамо, я дуже завантажений, немає часу навіть подзвонити, мушу хлопців навчати”. Він дуже відповідально ставився до своєї роботи, — розповідає мама Віталія, Анжела.

15 жовтня Віталій зателефонував матері востаннє, сказав, що в нього все добре. Про те, що вирушає на бойове завдання, промовчав:

— Ми з ним зазвичай переписувалися. Я напишу йому: “Як справи?” Він відповість: “Привіт, мамо, у мене все добре”. 20 жовтня я йому написала, але відповіді вже не отримала.

Того ж дня до Анжели приїхав друг Віталія і повідомив, що той потрапив у полон. Про те, що сталося, жінці відомо мало, знає лише, що танкову роту, якою командував син, 19 жовтня 2022 року прикомандирували до 28 окремої механізованої бригади ім. Лицарів Зимового Походу, бій відбувся у Бериславському районі Херсонської області.

— Тоді багато наших військових загинуло, у полон потрапило не більше 20 чоловік, — каже Анджела. — Російські журналісти зняли сюжет із моїм сином, його показали 29 жовтня. Тоді я востаннє чула голос сина.

Міжнародний комітет Червоного Хреста офіційно підтвердив Віталія як військовополоненого, Анджела ще в травні минулого року написала йому листа, але  відповіді досі не отримала.

—  Я безліч разів телефонувала до МКЧХ, щоб дізнатися бодай про стан здоров’я, чи він хоч живий, але весь час мені відповідають одне й те саме : “Ми нічого не знаємо, Росія нам жодної інформації не надає”.

За весь час із моменту потрапляння в полон з підрозділу Віталія обміняли лише одного — важкопораненого. Так Анджела дізналася, що певний час її син перебував у тимчасово окупованому Криму, а після обміну 31 січня 2024 року їй повідомити, що Віталія бачили сина в одному з СІЗО на території Російської Федерації.

Рік невідомості

У цивільному житті Анатолій Набойченко — спортсмен, працював дитячим тренером з тхеквондо. Разом із дружиною Світланою Білоус жив на Північній Салтівці, в одному з найбільших житлових районів Харкова. Незважаючи на те що з початку війни цей район щільно обстрілювався, власної домівки подружжя не покидало.

— У нашому будинку залишалося дуже багато літніх людей. Почалися вимкнення світла та води, хтось мав допомагати цим людям — принести воду, сходити по харчі. Чоловік намагався вмовити мене виїхати, але я відмовлялася, — розповідає Світлана.

Анатолій Набойченко, зниклий на полі бою військовослужбовець 4 ОТБр, разом із дружиною Світланою

Зрештою, домовившись із волонтерами, старших людей вдалося евакуювати, а Світлана з Анатолієм перебралися жити у місцевий храм, де залишалося багато людей. За два місяці подружжя переїхали до друзів. На той момент брат Світлани пішов служити у військо, а вони з чоловіком допомагали йому і побратимам. Світлана навіть їздила у Польщу по речі для армії.

У листопалі 2022 року Анатолія мобілізували.

— Ми розуміли, що це лише питання часу. Тож щойно отримав повістку, одразу пішов у військкомат, — каже жінка.

Чоловік потрапив до 4 ОТБр, місяць навчався, а наприкінці грудня 2022 року його підрозділ відправили у Соледар. Часу на спілкування з ріднею було обмаль: у Соледарі тривали важкі бої, звʼязку майже не було, Світлана ж майже чотири місяці провела у госпіталі поруч із важкопораненим братом.

— Чоловік розповідав мені небагато, друзям говорив більше. У Соледарі у них були великі втрати, знаю, що лише небагатьом вдалося звідти вийти. У соцмережах було багато відео з 4 танковою, вони в Соледарі залишили майже всю техніку та амуніцію, — розповідає дружина військового.

Після Соледару підрозділ Анатолія відвели у безпечніше місце. За словами Світлани, військова спеціалізація чоловіка вимагала постійного навчання, тому Анатолій мав поїхати на курси, але командир його не відпустив.

— Їх відправили на завдання пізно вночі. Я тоді почала до всіх телефонувати, дізнаватися, в чому причина, а тоді Анатолій написав, що все гаразд, вони повернулися на позиції, але знову йтимуть на завдання, — розповідає Світлана. — Близько четвертої ранку їх знову відправили, мій чоловік відходив останнім. Що трапилося потім?.. Сподіваюся, він повернеться і розповість.

Це було 5 квітня 2023 року. Підрозділ Анатолія відправили у посадку в районі населеного пункту Богданівка Бахмутського району. Після цього Світлані повідомили, що її чоловік загинув.

— Утім коли я запитала, чи є свідки, мені не відповіли. Я намагалася зв’язатися з командиром, той сказав, що чоловік загинув. Мені ж потрібні були деталі, тому я сказала, що їду до них.

4-та танкова бригада на передовій. Фото: Сухопутні війська ЗСУ

Із Харкова Світлана дісталася Краматорська. На зустріч приїхав командир і побратим Анатолія. Жінці знову сказали, що чоловік загинув. Коли вона спитала про свідків, командир вказав на 21-річного побратима.

— Я знала, що того хлопця не було з ними в посадці, Анатолій ним опікувався, бо той дуже молодий, тому залишив його біля машини. Але оскільки мій чоловік не повернувся ні до машині, ні на позицію, усі вирішили, що він загинув.

Ось уже рік жінка намагається дізнатися, що сталося того дня. Каже, що там перебувало багато інших бригад і в той день багато зникло безвісти. Також їй відомо, що принаймні один побратим Анатолія загинув і його тіло вдалося одразу ж забрати.

— За весь час я не знайшла свідків, які б підтвердили, що чоловік загинув. З того дня дуже багато наших військових вважаються зниклими безвісти, досі їхні тіла не знайшли.

Ситуація в тому районі значно погіршилася у 2024 році, інтенсивні бої в Бахмутському районі не припиняються, а населений пункт Богданівка з 13 квітня 2024 року тимчасово окупований ворожими військами. Провадити там пошуки немождиво.

Він обіцяв, що повернеться

Майже рік пошуки тривають і для сім’ї Михайла Турчина. Усе своє життя чоловік присвятив Укрзалізниці, працював старшим оглядачем вагонів на станції ПТО Стрий у Львівській області. Але 21 листопада 2022 року Михайла мобілізували.

— Я дуже не хотіла щоб він ішов воювати. Я намагалася і на жалість давити, щоб його вдома втримати, але він не слухав. У старшого брата саме донька повинна була народитися, він так мріяв побачити онучку. Але він казав, що обов’язково її побачить, як приїде додому. Тато був твердо налаштований йти, він не хотів, щоб його син чи зять йшли на війну, — розповідає Наталя, донька зниклого безвісти військового.

Михайло Турчин, безвісти зниклий військовослужбовець 4 ОТБр, з донькою Наталею та невісткою Тетяною

Коли народилася онучка Софія, Михайла на хрестини не відпустили. Того дня він зателефонував Наталі і сказав, що їх везуть у Соледар. Про те, що там відбувалося, чоловік нічого не розповідав. Лише в березні 2023 року під час ротації Михайло приїхав додому разом із побратимом і розповів, що в Соледарі було пекло. Військові там не мали що їсти, за воду їм правив розтоплений сніг, багато побратимів загинули або зникли безвісти.

— Тоді він мені ще сказав: “От бачиш, я ж обіцяв, що приїду і побачу Софійку”. Він дуже був щасливий, що дотримався обіцянки, — каже Наталя. — А моєму сину він пообіцяв, що коли наступного разу приїде додому, то привезе йому “Пузлики” — це таке їхнє кодове слово, вони полюбляли разом складати пазли. Ось уже майже рік ми з Макаром чекаємо, що він виконає і цю свою обіцянку.

Після ротації підрозділ Михайла кілька тижнів базувався у Харківській області, а тоді їх перевели на Донеччину в район Бахмута. У квітні 2023 року під час бою Михайло отримав поранення в район грудей, коли прикривав відхід хлопців. Чоловіка зачепило вибуховою хвилею.

— Йому надали медичну допомогу і десь два тижні дали перепочинку. А тоді знову відправили під Бахмут. Наприкінці травня у нас із ним зник зв’язок, — говорить Наталя. — Він був на контрольно-спостережному пункті, було багато трьохсотих, яких доводилося носити. Тато мало що розповів про той тиждень, казав, що було важко.

Рідним Михайло повідомив, що матиме кілька днів перепочинку, утім вже наступного дня, 8 червня 2023 року, на зв’язок не вийшов. 9 червня рідні військовослужбовця почали хвилюватися. Наталя зателефонувала побратиму, який був на реабілітації, хлопець пообіцяв усе з’ясувати.

— 10 червня нам перетелефонував татів побратим. Він сказав, що на позиції, де перебував тато, трапився артилерійський і мінометний обстріли, тата шукають.

Пізніше з акту службового розслідування сім’я Михайла Турчина дізналася, що підрозділ чоловіка прикомандировали до 57 окремої мотопіхотної бригади. 8 червня 2023 року вони перебували на позиції між Часовим Яром і Хромовим, близько четвертої ранку стався обстріл, Михайло рацією повідомив, що отримав уламкове поранення.

Знищений російськими військами Часів Яр

— Татові надали першу медичну допомогу, я так розумію, військові з 57-ї бригади евакуювали свого пораненого і взяли тата з собою, потім зв’язок із ними обірвався.

Журналісти МІПЛ поспілкувалися з Юлією, координаторкою родин зниклих безвісти та полонених 57 окремої мотопіхотної бригади. Жінка підтвердила цю версію. За її словами, бійці 57 бригади повідомили по рації, що та розряджається, а вони відступають і взяли з собою пораненого військового з прикомандированого підрозділу. З того часу Михайло Турчин, військовослужбовець 4 ОТБр, та троє військовослужбовців з 57 бригади вважаються зниклими безвісти.

Родина намагається довести загибель військового

Щойно почалося повномасштабне вторгнення, Олександр Олійник не став чекати на повістку, а сам пішов до військкомату. Спершу потрапив до 14 окремої механізованої бригади, а згодом його перевели до 4 окремої танкової. Олійник був механіком, добре знався на техніці, тому часто ремонтував танки.

— Він увесь час нам телефонував. Навіть коли був на бойовому завданні, намагався вийти з нами на зв’язок, — розповідає Світлана, мати загиблого військовослужбовця. — Востаннє я говорила з ним 27 листопада 2022 року, він саме їхав на завдання, був в Ізюмському районі на Харківщині.

Після того як Олександр припинив виходити на зв’язок, сім’я забила на сполох. 1 грудня побратим Олександра написав рідним: “Шукайте Сашу, бо командування не хоче його шукати”.

Родина Олександра Олійника досі не може довести, що він загинув

Згодом у ворожих телеграм-каналах з’явилося фото розстріляного Олександра, однак військова частина подала протокол, що військовий самовільно залишив місце служби.

— Від побратима ми дізналися, що від командування він передав Саші геолокацію, куди треба поїхати на заміну. Саша сів у машину і поїхав, був сам, але до місця призначення наче не доїхав. Це все, що нам відомо, — говорить мама загиблого.

Фото, на якому начебто розстріляний Олександр, рідні віддали експертам, ті підтвердили, що це дійсно Олійник.

— Під тим фото нічого не написали, лише, що не доїхав до місця призначення і командування не хоче забирати. А перед цим виклали документи Саші, на яких видно отвір від кулі.

З’ясувати, що насправді сталося з Олександром, рідні намагаються й досі. У військової частини безліч версій: їхав на завдання, звернув не в той поворот і натрапив на засідку, або їхав погуляти і з ним зник зв’язок. Командир Олександра певний час запевняв рідних, що той перебуває в полоні у Воронезькій області. Коли з’явилися фотографії, командира відсторонили.

Свідків тих подій знайти не вдалося. В машині Олександр був один, наказ поїхати на підміну віддали усно, розповів про нього лише побратим Олійника. Мама Олександра не вірить у те, в чому військова частина звинувачує сина, і ось уже більше року намагається це довести.

— Напередодні його зникнення ми з ним розмовляли. Усе було нормально, Саша повернувся з бойового виїзду, поїхав у місто, купив собі форму, продукти, щоб хлопці мали що їсти, коли повернуться з бойового. Тож я не вірю в те, що каже військова частина.

Попри те що родина Олійника звернулася в усі інстанції, чоловік досі вважається зниклим безвісти. Військова частина після наданих фотографій і експертизи, які підтверджують смерть військового, не скасовує щодо нього висновку про самовільне залишення місця служби. Рідні вимагають від командування провести нове службове розслідування, але те поки мовчить.

Шукати разом легше

Одним із найважчих етапів пошуку рідні вважають комунікацію із військовою частиною.

— Я спілкуюся з багатьма матерями з різних військових частин. Їм командири телефонують, говорять щось, а в нашій ситуації тишина. Ти сам доводиш командуванню, що твоєї дитини вже немає серед живих, — каже мати Олександра Олійника.

Після зникнення Анатолія Набойченка його дружина Світлана Білоус не знала, що робити, довгий час жінка навіть не могла вийти з дому. А тоді зрозуміла, що більше так тривати не може.

— Ми почали об’єднуватись за місяцем зникнення, шукати тих, хто зник у тому районі. Потім почали доєднювати родини з інші напрямків. Так ми об’єднали всю бригаду, — говорить Білоус. — На початку шляху дуже важливо налагодити комунікацію з частиною, тому що саме вона володіє інформацією, загинув чи ні, що бачили свідки.

Об’єднання родин полонених та зниклих військовослужбовців регулярно влаштовують акції на підтримку своїх рідних. Фото: Спільнота родин військових, зниклих безвісти і полонених 4 ОТБр

Наталя, донька Михайла Турчина, від військової частини отримала мінімум інформації, батька шукала власними силами.

— Я писала у соцмережах, чи хтось його бачив, намагалася знайти тих, хто теж зник того дня у тому районі. Так знайшла одного з татових побратимів, який, на жаль, загинув, його тіло дружина знайшла в морзі. Часом трапляється так, що ми, рідні зниклих чи полонених, знаємо більше, ніж командування бригади, — каже Наталя, донька зниклого безвісти військовослужбовця.

Після обʼєднання у спільноту родин військовослужбовців 4 танкової бригади, її членам стало значно легше комунікувати з військовою частиною та іншими державними органами. Більше того, пошук рідних тепер ефективніший.

— Коли ми разом, нас чують, а боротися самотужки дуже важко. Після того, як я почула про спільноту родин 4 ОТБр, одразу до неї доєдналася, — каже мама полоненого військовослужбовця Анджела.

Координаторкою обʼєднання є Світлана Білоус. Вона переконує, що пильну увагу на проблеми родин зниклих безвісти і полонених командування військової частини звертає лише в разі колективних звернень. Більше того, довгий час спільнота діяла непублічно, однак тепер зрозуміли, що так це не найкраща стратегія.

— Ми почали виходити у публічний простір, аби нас бачили і чули, — коментує Білоус. — Бо ми прагнемо повернути не лише хлопців із 4 бригади. Переконані, що повертати треба абсолютно всіх.

Обʼєднання родин зниклих безвісти і полонених військових — це не лише можливість організації масштабних публічних акцій, аби тримати увагу суспільства. Насамперед це моральна підтримка учасників спільноти, де кожен розуміє ситуацію одне одного, може підтримати і допомогти у важку хвилину.

Акції спільнот родин військовополонених та зниклих безвісти відбуваються у багатьох містах України. Фото: Спільнота родин військових, зниклих безвісти і полонених 4 ОТБр

— У березні цього року ми отримали перше підтвердження про загибель, раніше у нас їх не було. Щиро кажучи, я боялася, коли це почнеться, бо необхідно підтримати родину, за можливості приїхати на похорон. І це реально важко, бо всі вони вже мов сім’я для кожного з нас, — розповідає Світлана Білоус.

Вона також зазначає, що після обʼєднання родин комунікація з військовою частиною покращилась, хоча в окремих випадках командування все ще не виходить на зв’язок, відмовляється проводити повторні службові розслідування чи надавати документи. Та родини це не лякає. Вони продовжують шукати, проводять інформаційні кампанії, співпрацюють із громадськими організаціями. Їхня мета незмінна — знайти і повернути додому всіх зниклих безвісти та військовополонених.

Довідково

Четверта окрема танкова бригада ім. гетьмана І. Виговського сформована 8 березня 2022 року у місті Черкаси в структурі Сухопутних військ ЗСУ. Бригада складається з трьох танкових батальйонів, двох стрілецьких батальйонів, механізованого батальйону, бригадної артилерійської групи, інженерно-саперної та розвідувальної рот, польового вузлу зв’язку.

0 Коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі публікації
Військовополонені
Війна, яка все зруйнувала: історія боротьби братів-азовців

Олег та Віталій Лобови — близнюки, обоє військовослужбовці бригади “Азов”. З перших днів великої війни захищали Маріуполь. У квітні 2022 року група, у якій були брати, проривалася на Азовсталь і потрапила під обстріл. Віталій Лобов загинув, а Олег отримав поранення, дістався меткомбінату, а за місяць потрапив у полон.

11 Червня 2024

Військовополонені
“Я готова землю гризти, аби його повернути”. Як Анастасія Гондюл бореться за звільнення з полону свого чоловіка — бійця бригади “Азов” 

У ніч із 28 на 29 липня 2022 року в одному з бараків Оленівської колонії пролунали вибухи. Всередині було майже 200 азовців. Понад 50 із них загинули, більше ста отримали важкі поранення. Серед них був Артем Гондюл. Понад два роки за його звільнення бореться дружина Анастасія.

31 Травня 2024

Військовополонені
Як знайти зниклих безвісти і повернути додому полонених: говорять рідні військових 57 бригади

МІПЛ організувала дискусію про безвісти зниклих військовослужбовців. До її обговорення долучилося команудвання 57 окремої мотопіхотної бригади, а також рідні зниклих і полонених військових цього підрозділу. З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну 57 ОМПБр бере участь у найзапекліших боях на всій лінії фронту. Чимало її бійців зникли або перебувають у полоні.

29 Травня 2024

Більше публікацій
Ми у соцмережах
Актуальні публікації
Більше публікацій
Війна і правосуддя
У справі Медведєва 14 місяців не можуть почати досліджувати докази. Чому унікальна незаочна справа проти росіянина стоїть на місці? 

Андрій Медведєв ― російський військовий, якого судять очно за воєнний злочин. Він один із небагатьох, кого можна побачити на лаві підсудних ― тож процес історичний та унікальний. Але справа в суді вже 14 місяців, а досліджувати докази все ще не почали. МІПЛ пояснює, чому так відбувається. 

17 Червня 2024

Аналітика
Насильницькі зникнення: національна практика v. міжнародні стандарти

Проблема насильницьких зникнень набула нового значення для України через умови триваючого збройного конфлікту на її території. Починаючи з 2014 року, з окупації Кримського півострова та збройного протистояння у межах окремих районів у Донецькій та Луганській областях, правоохоронні органи України фіксували випадки зникнень та затримань осіб на території, яка перебувала під контролем РФ. Такі ж випадки продовжують документувати і після повномасштабного вторгнення РФ на територію України.

15 Червня 2024

Війна і правосуддя
Херсонський діджей-втікач, проієрей з Черкас і корегування по Миколаєву через Telegram: 56 справ щодо війни, за якими радимо стежити наступного тижня

Медійна ініціатива за права людини продовжує відстежувати судовий розгляд справ щодо війни. Щотижня ми публікуємо розклад найрезонансніших судових засідань, розповідаючи про те, де, коли, кого і за що судять.

15 Червня 2024

Більше публікацій