“Ці свідчення писав не я”, — правозахисник Максим Буткевич виголосив останню промову в окупаційному суді в Луганську
Сьогодні, 16 липня 2024 року, українському правозахиснику Максиму Буткевичу виповнюється 47 років. Після початку російського вторгнення він приєднався до ЗСУ і у червні 2022 року потрапив у полон, де перебуває вже понад два роки. Проти Максима Буткевича було сфабриковано кримінальну справу, за якою суд в окупованому Луганську присудив йому 13 років позбавлення волі. У цей день ми публікуємо повний текст його виступу під час касаційного розгляду його справи російським судом, який записав один із відвідувачів.
Упродовж більше 16 років я займався діяльністю, спрямованою на захист прав і громадянських свобод людини. Зокрема, намагався надавати допомогу біженцям і вимушеним переселенцям та протидіяти ксенофобії у її різних формах. Тому звинувачення в злочинах, які мені інкримінують, максимально суперечать цінностям, яких я дотримуюсь, та діяльності, яка є головною справою мого життя. У більшості відомих мені випадків, подібних до мого, полонених українських військовослужбовців звинувачують у тому, що вони скоїли злочин проти цивільного населення через неприязнь чи ворожнечу до жителів регіону Донбасу — навіть якщо вони самі з Донбасу. Щось подібне, мабуть, мається на увазі й у моєму випадку — хоч це й було би проявом саме того, чому я стільки років протидіяв. Однак такого формулювання у моїй справі немає. Мотивом спроби “умисного вбивства двох і більше [цивільних] осіб суспільно небезпечним способом” вказано наступне: нібито я вчинив це “з метою залякування цивільного населення, жорстокого поводження з метою вбивства суспільно небезпечним способом”. Іншими словами, метою спроби умисного вбивства було умисне вбивство жертв, яких я намагався залякати таким чином. Не більше і не менше. При цьому всією судово-психіатричною експертизою не виявлено ознак тимчасового розладу на момент передбачуваного скоєння злочину у людини, яка вирішила лякати людей за допомогою їх вбивства…
Втім, у звинуваченні містяться значно серйозніші протиріччя. Обвинувальний висновок — документ, наслідком якого є позбавлення людини волі на роки вперед, складено виключно недбало. В одному місці обвинувачений, тобто я, названий мобілізованим. В іншому — військовим, який служить за контрактом. У різних місцях тексту мені приписують різні посади. У тексті спливає назва якогось спецпідрозділу “Барс”, яке не згадувалося ні раніше, ні пізніше, про яке мені нічого не відомо, неправильно вказана дата початку моєї служби у ЗСУ. Невідповідності першої інстанції виправлялися прямо під час судового засідання і не всі, наприклад, неправильна дата початку проходження моєї служби фігурує в документах цього засідання — 20 березня 2022 року, тоді як я почав службу 4 березня 2022 року. Враховуючи все це, дійсно неупереджений об’єктивний суд, маючи справу з настільки недбало складеним обвинуваченням, вдався б до ретельного розгляду зібраних матеріалів з метою дійсно незалежної, всебічної оцінки. Однак цього, звичайно, не зроблено. У справжньому суді справа б із тріском розвалилася б.
На жаль, у мене не було можливості належним чином підготуватися до цього засідання, зокрема попрацювати з російськими кодексами. Однак навіть того короткого часу, на який мені потрапив у руки Кримінально-процесуальний кодекс, вистачило, щоб дізнатися, що відповідно до частини 2 статті 77 КПК РФ “Визнання обвинуваченим своєї вини у скоєнні злочину може бути покладено в основу обвинувачення лише за підтвердження його винуватості сукупністю наявних за кримінальною справою доказів”. Описано саме те, що не відбулося у справі. Крім зізнавальних свідчень обвинуваченого, тобто моїх, ніщо не пов’язує його з тим, що сталося. Мене не згадують потерпілі (тим більше, що й ті, хто отримав поранення, і той, чиє майно пошкоджено, згадують про мінометний обстріл і “міну, що впала”, а зовсім не про постріл із гранатомета); збройна експертиза відсутня; судово-медична не встановила, результатом вибухів якого боєприпасу стали поранення, лише не виключила гранатомет; а “інших досліджень у судовому засіданні доказів, що отримали належну оцінку у вироку”, про які згадує суд другої інстанції у апеляційному визначенні, просто немає і не було. Щоб це виявити, достатньо просто прочитати згаданий вирок. Таким чином, у справі відсутні інші докази винуватості обвинуваченого, крім його (моїх) зізнавальних свідчень, які, таким чином, відповідно до КПК РФ не могли бути покладені в основу звинувачення. Але вони були покладені, і суд, ґрунтуючись на цьому звинуваченні, визнав мене винним.
І самі ці “зізнавальні свідчення”, якби до їхньої оцінки ставилися ретельно, не витримали б перевірки, навіть поверхневої. Звинувачення, наприклад, вказало, що я вчинив злочин шляхом пострілу з гранатомета “Панцерфауст” німецького виробництва. Для цього я “розкрив укупорку з гранатами”, “зібрав гранату”, зарядив гранатомет і вистрілив. Хай “Панцерфауст” і схожий з РПГ-7 за ТТХ, конструкції цих гранатометів відрізняються, і про конструкцію “Панцерфауста” людина, яка це писала, не має уявлення: заряди до нього не зберігаються в укупорці і не вимагають складання. Це, як і безліч інших, нібито дрібних, але суттєвих деталей, вказує на те, що ці свідчення написав не я, таке написати мені б на думку не спало.
Всі ці невідповідності, недоречності та відсутність доказів, крім підписаних мною зізнавальних свідчень, пояснюються одним: ці свідчення не відповідають дійсності, були мною підписані під тиском, але не написані мною. Я не здійснював пострілу з гранатомета по цивільному об’єкту 4 червня 2022 року в місті Сєвєродонецьку: під час бойових дій мого підрозділу взагалі не було у цьому місті. Потрапивши в полон 21 червня 2022 року, я і мої товариші по службі неодноразово допитувалися про маршрут переміщення нашого підрозділу, і ці запротокольовані свідчення десь зберігаються, якщо не були знищені. 4 червня 2022 року я взагалі перебував у місті Києві, що підтверджують докази, про залучення яких раніше клопотав мій захисник. На жаль, у цьому немає нічого дивного: з десятків засуджених українських військовополонених, з якими мені довелося спілкуватися за цей час, майже ніхто не перебував у той час у тому місці, де вони нібито здійснили те, в чому “зізналися”, до чого вони не мали стосунку, тож мій випадок не унікальний. Але я можу з повною відповідальністю заявити цьому суду хоча б про себе, що ні в червні 2022 року, ні в якийсь інший час, я не здійснював жодних дій, спрямованих проти цивільного населення, не здійснював інших порушень міжнародного гуманітарного права, не отримував, не віддавав і, відповідно, не виконував наказів, спрямованих на здійснення подібних дій. Користуючись випадком, прошу також зафіксувати, що я не схильний до суїциду, самоушкодження або втечі, не конфліктний і не вдаюся до вирішення конфліктів за допомогою насильства.
Я щиро співчуваю потерпілим: через те, що вони пережили, через завдану їм шкоду, як і через те, що їхнє нещастя було використано для того, щоб засудити невинного. У мене немає ілюзій щодо можливості відновити справедливість у рамках російської судової системи; однак давати свідчення, що не відповідають дійсності, більше не можу. Це — неправильно і, зрештою, грішно — неправильно з усіх точок зору.
Суддя (трохи здивовано): Тобто ви що, підтримуєте касаційну скаргу?
Максим Буткевич: Так, підтримую у повному обсязі, в тому числі заяву про те, що це була самообмова.
Суддя: Навіщо ж ви це зробили? Навіщо обмовили себе?
Максим Буткевич: Тому що мені було обіцяно: у разі, якщо я підпишу те, у чому мене звинувачують, мене відразу обміняють на засуджених в Україні російських військовослужбовців (як і інших засуджених військовополонених). Якщо ж я не погоджуся визнати свою провину, то буду засуджений все одно, але про обмін мови не буде, і мене піддаватимуть психологічному та фізичному тиску. Деякі приклади такого тиску були продемонстровані.
Суддя: Суд видаляється на нараду.
#freeMaksymButkevych
МІПЛ публікує переклад виступу Максима Буткевича. У суді ця промова була виголошена російською мовою.
