Send Lette
Інші воєнні злочини

«Дали підписати, але не прочитати — можливо, це був мій смертний вирок»

Ірину Дубченко росіяни затримали в окупованому наприкінці лютого селищі Розівка Запорізької області. Їй погрожували народним судом у Донецьку та відбуванням покарання на території Росії.

Ірина Дубченко

Врятувати рядового айдарівця


Ірина Дубченко переїхала з Запоріжжя разом із маленькою донечкою ще в 2020 році – доглядати паралізовану бабусю. На початку лютого 2022-го мама Ірини забрала дитину до себе в Запоріжжя. Тож коли 4 березня в село зайшли російська армія та контрольовані нею представники терористичних угруповань т. зв. «ДНР», дитина була в безпеці. Натомість Ірина виїхати з окупації вже не могла.

Вона згадує, що спочатку, 27 лютого, в Розівку зайшли українські військові, приблизно дві тисячі. Серед них були поранені. Частина техніки — розбита. 2 березня в селі розпочалися бої. «Сили були нерівні, з’явилося багато загиблих та поранених, наші військові були змушені відступити», — розповідає Ірина.

На той час у селі вже не було ані мобільного зв’язку, ані електрики. Харчі швидко закінчувалися, місцеві магазини були розграбовані. Жителі намагалися допомагати одне одному, обмінювалися продуктами. Згодом Ірина дізналася, що в селі залишилися поранені українські військовослужбовці.

«Я дізналася про місце перебування одного. У будинку, де він переховувався, не було опалення, а на дворі — мороз. У моєму ж будинку було пічне опалення, залишалися ще якісь продукти, тому вирішила забрати його до себе», — продовжує Ірина.

Військовослужбовця, якого Ірина взялася рятувати, звати Сергій, він виявився бійцем батальйону «Айдар». Під час бою отримав важкі поранення — перелам ноги, осколкове поранення стопи, наскрізне поранення правої руки. Везти чоловіка в лікарню було ризиковано. Медичну допомогу довелося надавати в будинку, без електрики і з мінімальним набором медикаментів. У селі залишалися лікарі, які змогли оглянути бійця, він почав одужувати.

Ірина розуміла, що одного дня до її будинку можуть прийти представники окупаційної влади, тож домовилися з Сергієм, що вони — подружжя.

«Надалі ми хотіли знайти можливість вивезти його з міста, — розповідає журналістка. — Від Розівки до Запоріжжя — 180 км. Але на цій дорозі розташовано 50 блокпостів. На кожному з них чоловіків ретельно перевіряють: роздягають, шукають татуювання, сліди від стрільби, поранення. І хоча в Сергія були поранення, ми все одно придумали план, як його безпечно вивезти. Утім не судилося — 26 березня до мого будинку все-таки прийшли».

Ірина переконана, що її здали місцеві колаборанти, які з перших днів окупації перейшли на бік Росії.

Люди у військовій формі з написами «ДНР» увірвалися з автоматами, змусили Сергія роздягнутися.

«Вони побачили його поранення. Я намагалась сказала, що він їхав із Волновахи, там отримав поранення, але мені грубо наказали замовкнути. Зрештою Сергія забрали. Я не знала, що робити. Зняла з себе всі золоті прикраси, зібрала всю готівку, що мала, і побігла в “комендатуру”. Хотіла його викупити. Утім Сергія там не було. Я пропонувала гроші — їх не взяли. Натомість сказали, що знають про мою допомогу українській армії і що я журналіст. Пригрозили мене затримати. Я не думала, що все так серьезно. Просила обміняти мене на нього. Мені відповіли: “Тільки спробуй взагалі вийти з дому, за дві години приїдемо — поговоримо”, — згадує Ірина. — Я бігла додому, не знала, що робити. Телефонувала в поліцію, СБУ — ніхто не відповідав. Подзвонила своїй сестрі, яка не знала, що я переховувала військового. Вона сказала сховатися і чекати. Але я не могла покинути бабусю, та й взагалі була переконана, що мене знайдуть».

«Їх цікавила зброя»


Щойно Ірина повернулася додому, по неї приїхали. Їй сказати вийти у двір на розмову. Телефон і паспорт залишилися в будинку.

«Бабуся лежала в хаті. Електрика в селі уже з’явилася, тож світло було ввімкнене. Хату я не зачиняла, думала, що вийду лише на певний час. Запитала, де Сергій. А вони: “Хочеш його побачити?” Я відповіла ствердно. Мене посадили в машину — білу “Ниву” зі знаком “Z” — і поїхали… на два тижні», — згадує жінка.

Ірину привезли до «комендатури» в селищі Нікольське Донецької області, що за 20 км від Розівки. Там вона побачила Сергія.

«Його мені показали двічі. Перший раз — перед його допитом, він був у кайданках, побитий. Другий — після допиту: сидів у кріслі, я зрозуміла, що встати з нього уже не може, по його обличчю було добре видно, як його допитували».

Ірину теж повели на допит. 

«Я думала, що зі мною поговорять і відпустять. “Комендант” поводив себе нормально, запитав, чи курю, навіть пропонував узяти сигарети з собою. Я відмовилася. А виявилося, що він знав, куди мене відвезуть».

Потому Ірину посадили в машину. Привезли до будівлі місцевого райвідділу поліції, там влаштували ще один допит в стилі “хороший-поганий поліцейський”. 

«У мене взяли відбитки пальців, сфотографували. Дали підписати документ. Я просила, щоб дали прочитати — раптом я сама собі смертний вирок підписую, але прочитати його не дозволили. Якщо чесно, психологічно було важко. Автоматом штовхали в спину. Не знаєш, що в того наглядача в голові — чи може він мене просто так вбити?! Ніхто ж не знає, де я. Для всіх я просто зникла, — розповідає Ірина. — Далі ми спустилися на перший поверх. Мені наказали зняти шнурівки зі взуття. Відчинили камеру. Це була кімната з гратами на вікнах. А в ній — 17 чоловіків. І я єдина жінка. Згодом сюди привезли ще двох. Одного пораненого, другого — п’яного».

Ірина ночувала в камері. Зранку її знову повели на допит: «Хотіли знати, де захована зброя, але я їм не могла нічого розповісти. Мені сказали, що тоді я їм не цікава, мене переводять у Старобешеве. Я просила повернути мене додому, адже там у мене паралізована бабуся, що вона голодна, що в хаті холодно. Але мене ніхто не слухав. Я обіцяла не виходити з дому. Мені сказали: “Це у вас є таке поняття, як особисте зобов’язання. У нас такого немає, тому ти їдеш у Старобешеве”».

Військові, які утримували Ірину, вважали, що вона дружина бійця батальйону «Айдар», тому дали їй позивний «айдарівка», весь час тільки так до неї і зверталися.

«Коли нас саджали в автобус, аби перевозити в інше місце утримання, військовий, який мене вів, ледь руку мені не зламав, коли почув, що я дружина айдарівця. Я сказала, що мені боляче, а він відповів: “Це тобі боляче? Ви розстрілювали в Донецьку наших дітей”. Тоді я зрозуміла, що розмовляти з цими людьми марно», — говорить Ірина Дубченко.

«Добре, що без клопів у матрацах»


Старобешеве — районний центр Донецької області, розташоване за 30 км від Донецька. Там Ірину утримували в ізоляторі тимчасово утримання. Це триповерхова будівля, два верхні поверхи — райвідділ, нижній — підвал, розділений на вісім камер. Чоловіків та жінок тут утримували окремо.

«Камери десь по 12 квадратних метрів — ми з дівчатами приблизно виміряли. Два металеві ліжка, металевий стіл, прибитий до підлоги. Матраци просто жахливі, у хлопців у камері, ще й блохи і клопи жили в цих матрацах, тому нам іще пощастило, — згадує колишня затримана. — Туалет, раковина, а над туалетом — камера відеоспостереження. Коли мене тільки привезли, в камері нас було троє, а потім було вже восьмеро. Ми спали по троє на ліжку, хтось — на столі».

У камері з Іриною були цивільні жінки, деяких затримали, тому що були дружинами військових, інших — за волонтерську діяльність. Фізичного насилля до них не застосовували, а от із жінками-військовослужбовицями поводилися жорстоко.

«Їх били дуже. Серед них була жінка-кухар, її побили дуже сильно. Привезли також побиту дівчину-поліцейську. Як згодом зʼясувалося, це зробила деенерівська “міліціонерка”, яка колись навчалася зі своєю жертвою в одному університеті. Била зі словами: “Це вам за наш Донецьк”», — каже Ірина.

Ірину Дубченко звільнили 11 квітня. Наразі розкрити деталі свого порятунку вона не може з міркувань безпеки. Лише додає: «У мене з 2014 року дуже багато друзів серед військових. У Розівці ми годували їх варениками з вишнями і вареною кукурудзою. Після мого затримання сестра попросила допомогти їх із моїм розшуком».

———

Матеріал підготовлено Медійною ініціативою за права людини за підтримки Української Гельсінської спілки з прав людини.

0 Коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі публікації
Інші воєнні злочини
Жертвами сексуального насильства в умовах війни торік стали 85 українців, зокрема двоє дітей — звіт ООН

Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні заявляє, що має дані про 52 чоловіка, 31 одну жінку, а також двох неповнолітніх, які у 2023 році постраждали від сексуального насильства, пов’язаного з війною. Ці злочини скоєні як проти цивільних, так і проти військовополонених.

24 Квітня 2024

Інші воєнні злочини
В Росії до 12 і 11 років суворого режиму засудили двох українців, яких звинуватили у замаху на окупаційного “мера” Бердянська

Південний окружний військовий суд Росії оголосив вирок щодо Віталія Расторгуєва і Володимира Кривцуна. Чоловіків звинуватили у підготовці акту міжнародного тероризму за нібито намір підірвати авто з головою окупаційної військово-цивільної адміністрації в Бердянську.

18 Квітня 2024

Інші воєнні злочини
Херсон — Лефортово — Ростов: херсонців, яких Росія утримує за “тероризм”, почали судити

Сергій Офіцеров, Юрій Кайов, Сергій Ковальський, Костянтин Резнік, Сергій Кабаков, Денис Лялька, Сергій Гейдт, Олег Богданов і Юрій Тавожнянський — цивільні херсонці, яких росіяни викрали влітку 2022 року. Їх звинувачують у “підготовці та скоєнні акту міжнародного тероризму”. Із 20 лютого 2023 року дев’ятьох херсонців тримають у СІЗО № 1 у Ростові і незаконно судять.

3 Квітня 2024

Більше публікацій
Ми у соцмережах
Актуальні публікації
Більше публікацій
Війна і правосуддя
У справі Медведєва 14 місяців не можуть почати досліджувати докази. Чому унікальна незаочна справа проти росіянина стоїть на місці? 

Андрій Медведєв ― російський військовий, якого судять очно за воєнний злочин. Він один із небагатьох, кого можна побачити на лаві підсудних ― тож процес історичний та унікальний. Але справа в суді вже 14 місяців, а досліджувати докази все ще не почали. МІПЛ пояснює, чому так відбувається. 

17 Червня 2024

Аналітика
Насильницькі зникнення: національна практика v. міжнародні стандарти

Проблема насильницьких зникнень набула нового значення для України через умови триваючого збройного конфлікту на її території. Починаючи з 2014 року, з окупації Кримського півострова та збройного протистояння у межах окремих районів у Донецькій та Луганській областях, правоохоронні органи України фіксували випадки зникнень та затримань осіб на території, яка перебувала під контролем РФ. Такі ж випадки продовжують документувати і після повномасштабного вторгнення РФ на територію України.

15 Червня 2024

Війна і правосуддя
Херсонський діджей-втікач, проієрей з Черкас і корегування по Миколаєву через Telegram: 56 справ щодо війни, за якими радимо стежити наступного тижня

Медійна ініціатива за права людини продовжує відстежувати судовий розгляд справ щодо війни. Щотижня ми публікуємо розклад найрезонансніших судових засідань, розповідаючи про те, де, коли, кого і за що судять.

15 Червня 2024

Більше публікацій