Депортації, обстріли й “суди” як репресивний апарат: що показали червневі вироки за воєнні злочини
У червні українські суди винесли три вироки у справах про воєнні злочини, вчинені на тимчасово окупованих територіях — у Криму та на Херсонщині. Йдеться про депортацію, переміщення засуджених до Росії та обстріл цивільних з дрона.
Разом із Андрієм Яковлєвим, експертом МІПЛ з міжнародного гуманітарного права, ми проаналізували ці рішення. Пояснюємо, які проблеми кваліфікації, доведення вини та дотримання прав сторін залишаються актуальними.
Депортація засуджених із Херсонщини
Справа № 766/10206/23
Херсонський міський суд Херсонської області 13 червня 2025 року визнав винним Олексія Сороку в примусовому вивезенні понад 1700 засуджених з Херсонщини до окупованого Криму та Росії. До повномасштабного вторгнення Сорока працював заступником начальника Голопристанської виправної колонії №7. При окупаційній владі він очолив колонію.
За матеріалами справи, восени 2022 року Сорока за наказами окупантів організував перевезення понад 1700 засуджених із трьох колоній у Херсонській та Миколаївській областях до тюрем у Сімферополі та селі Стара Збур’ївка. Звідти людей примусово вивозили до колоній у Краснодарському та Волгоградському регіонах Росії.
Потерпілі на суді розповіли, що їх перевозили під конвоєм російських військових, у переповнених машинах, часто без їжі, у холоднечу. За будь-які спроби відмовитися від переміщення били. Людей іноді тримали в підвалах, хворі на туберкульоз не мали окремого приміщення.
Олексій Сорока, за численними свідченнями, особисто віддавав накази на прибуття і розміщення в’язнів, координував ці процеси. Також зі слів свідків, він бив людей, коли їх завантажували до машин.
Один із потерпілих розповів, що після переведення до колонії № 7 його з іншими ув’язненими розмістили в переповнених бараках разом із хворими на туберкульоз. У чоловіків забрали всі речі, а згодом під конвоєм російських військових насильно вивезли до Сімферополя. Там били, а потім етапували до колонії в Краснодарському краї.
За словами іншого в’язня, Сорока особисто бив ув’язнених і погрожував розстрілом тим, хто намагався чинити спротив. Ще одному за непокору при схваленні Сороки прострелили ногу.
На суді свідчив керівник громадської організації “Захист в’язнів України”. За його словами, з осені 2022 року правозахисники почали масово отримувати сигнали про зникнення засуджених з колоній Херсонщини. Згодом стало відомо, що багатьох з них вивезли до колонії № 7 у тимчасово окупованій Старій Збур’ївці Скадовського району, а потім — до Росії. Колишні в’язні після повернення розповідали, що депортували їх насильно, під наглядом озброєних російських військових, а у колонії № 7 їх били й тримали в нелюдських умовах. Чоловік наголосив, що свідчення потерпілих були незалежними, але співпадали за ключовими деталями — як саме організовували етапування, хто керував і які були наслідки.
Загалом у справі допитали дев’ятьох колишніх ув’язнених та їхніх родичів. Крім цього, суд вивчив накази окупаційної адміністрації про призначення Сороки, документи російських установ.
Суд визнав Сороку винним у вчиненні інших порушень законів і звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами за попередньою змовою групою людей. Це частина 2 статті 28, частина 1 статті 438 Кримінального кодексу України. У резолютивній частині не зазначено, про який саме воєнний злочин ідеться. Йому призначили 12 років ув’язнення з позбавленням спеціального звання підполковника внутрішньої служби.
Оскільки обвинувачений переховується в окупації, вирок винесли заочно. Строк відбування покарання рахуватимуть з моменту його затримання. Наразі вирок не оскаржували.
Коментар експерта
З цього вироку видно, що захист обвинуваченого діяв досить активно, зазначає Андрій Яковлєв, керуючий партнер адвокатського об’єднання “Амбрелла” та експерт МІПЛ з міжнародного гуманітарного права. Наприклад, адвокат наполягав, що слідство не довело, чи діяв підсудний добровільно, а не під примусом. Яковлєв говорить:
— Захист також вказував, що переміщення українських в’язнів із Херсонщини могло бути викликане не намірами депортації, а, скажімо, переповненістю колонії чи нестачею ресурсів. Крім того, сам вирок не дає чіткого розуміння, хто саме ухвалював рішення про переміщення: чи сам обвинувачений, чи це була загальна політика окупаційної влади. Це не знімає з нього відповідальності, але потенційно здатне змінити його роль, адже важко повірити, що працівник колонії сам вирішував, кого і куди переміщувати на окупованій території чи депортувати в Росію.
Водночас Яковлєв додає, що керівник громадської організації “Захист в’язнів України” у своїх свідченнях посилався на слова інших людей, тож їх теж мали би викликати для допиту. Якщо допитати їх неможливо, такі свідчення не вважаються належним доказом. Але оскільки вони були не єдиними, суд ухвалював рішення на підставі сукупності досліджених доказів і свідчень.
Обстріл цивільних з дрона
Справа № 650/3777/24
Великоолександрівський районний суд Херсонської області 11 червня 2025 року визнав винним Степана Суминіна, єфрейтора 10-ї окремої бригади спецпризначення збройних сил Росії, в умисному обстрілі цивільних з безпілотника у селі Одрадокам’янка.
За матеріалами справи, вранці 12 травня 2023 року Суминін керував дроном Mavic, переобладнаним для скидання боєприпасів типу ВОГ‑17. Побачивши у селі чоловіка та жінку, він скинув на них вибухівку. Унаслідок цього чоловік отримав травми грудної клітини, пальців руки, гомілки та стопи.
У рамках негласних слідчих дій слідство отримало доступ до Telegram Суминіна. Ці дані слідство представило як доказ. Зокрема, у переписці з братом він надсилав фотографії дрона Mavic із закріпленими боєприпасами, а також хвалився, що особисто скинув гранату на трьох людей в Одрадокам’янці. У голосовому повідомленні сказав, що йому байдуже, є ціль військовою чи цивільною — для нього головне, що це чоловік. Також він надіслав брату посилання на новини про поранення місцевого, заявивши, що саме він його атакував.
Степан Суминін. Фото: Слідство.Інфо
Про атаку цивільних Суминін розповів і своєму командирові. Крім того, обговорював бойові завдання з іншими військовими, передавав фото військового квитка та паспорта, а також записав відеоповідомлення, де видно його обличчя.
У суді дослідили свідчення потерпілого та його партнерки, записані на відео під час досудового розслідування — вони не змогли особисто з’явитися на засідання. Потерпілий на момент суду служить у ЗСУ, а жінка перебуває на лікуванні. Закон дозволяє використовувати їхні свідчення як докази, якщо допити проводили в умовах воєнного стану та зняли на відео.
Чоловік і жінка повідомили, що на час атаки не мали стосунку до ЗСУ, були в цивільному одязі й поряд не було жодних військових чи техніки. Жінка після вибуху знайшла лікаря — він надав першу допомогу чоловіку, якого евакуювали до лікарні.
Серед інших доказів — висновки судово-медичної та вибухотехнічної експертиз, протоколи огляду місця події та уламків. Також суд дослідив відео з фронтальної камери, на якому зафіксовано обличчя Суминіна і фото з іншими військовими на території Херсонщини. На цих знімках були ідентифіковані військові окремої бригади спецпризначення Росії, які у той час базувалися саме на островах поруч із Одрадокам’янкою. Це стало доказом перебування Суминіна в районі скоєння злочину.
Суд дійшов висновку, що Суминін порушив закони та звичаї війни, передбачені міжнародними договорами, це проявилося у нападі на цивільне населення — частина 1 статті 438 КК України. Про який саме воєнний злочин йдеться, у резолютивній частині не вказано. Суд присудив йому 12 років позбавлення волі. Справу розглядали за процедурою in absentia, адже Суминін зараз в Росії. Він відбуватиме покарання після затримання. Вирок ще не оскаржували.
Коментар експерта
Як зауважує Андрій Яковлєв, вирок фіксує один із поширених зокрема на Херсонщині злочинів — “сафарі на цивільних”. Важливо, що кримінальна система виявляє причетних, але у вироку не прописали зрозумілого порядку дій, які дозволили б неупередженому читачу переконатися, що телефон чи акаунт, з якого слідчі отримали дані, дійсно належить обвинуваченому. Те саме стосується його ідентифікації.
— Взагалі з цього вироку я не зовсім зрозумів, як слідство знайшло підсудного. Просто згадується доручення, в рамках якого встановили групу російських військових. Але немає пояснення, як встановили причетність саме Суминіна. Вирок не прояснює, чий це був телефон, як отримали доступ до акаунта, чи підтверджено, що він належить саме підсудному, — зазначає експерт.
Він також звертає увагу, що у тексті вироку не вказано про клопотання чи версії адвоката на захист підсудного. Це може свідчити про пасивність захисту та унеможливлює глибше дослідити проблемні моменти у суді.
Депортація з Криму
Справа № 754/15727/23
Деснянський районний суд Києва 10 червня визнав Ірину Захарову, колишню суддю Євпаторійського міського суду Криму, винною у незаконному видворенні громадян України з окупованого півострова.
Згідно з матеріалами справи, після окупації Криму у 2014 році Захарова продовжила працювати у суді, який окупанти підпорядкували собі. У лютому 2018 року вона винесла постанови про депортацію двох мешканців Євпаторії.
Обидва потерпілі — громадяни України, які з 1990-х років постійно жили в Криму, не змінювали громадянства та не залишали півострів після окупації. На момент депортації вони працювали на будівництві дитячого садка у Новоозерську.
На суді один із потерпілих повідомив, що взимку 2018 року, під час роботи на об’єкті, будівельний майданчик оточили працівники російської міграційної служби. Його затримали, звинувативши в “незаконному перебуванні на території Росії”. Чоловіка допитали у відділенні міграційної служби в Євпаторії, а потім привезли до суду. Там завели до зали, де вже була суддя Захарова.
Засідання тривало кілька хвилин. Потерпілий зазначив, що суддя мала копію його українського паспорта і достеменно знала про його громадянство. Попри це, вона постановила оштрафувати його і депортувати. Під наглядом поліції його відвезли до Армянська, а звідти — на адміністративний кордон з Херсонською областю, який він перетнув пішки.
Інший потерпілий розповів, що його затримали у схожих обставинах — на тому ж об’єкті, але працівники ФСБ. Його звинуватили в тому самому порушенні — нібито незаконному перебуванні й роботі без спеціального патенту на території Росії. Після допиту в міграційній службі його привезли до суду. Там суддя Захарова одразу постановила штраф і примусове видворення. Чоловіка повезли в напрямку Джанкоя, після чого також передали українській стороні на адмінмежі.
Потерпілі впізнали суддю на фото, яке надали слідчі.
Суд визнав, що дії обвинуваченої порушують норми Женевської конвенції IV, які забороняють насильницьке переміщення цивільних з окупованих територій. Суд наголосив, що Захарова не могла не знати про міжнародні норми, бо є професійною суддею, з досвідом і юридичною освітою.
Крім свідчень потерпілих, прокурори надали докази — витяги з ЄРДР, копії рішень “суду”, протоколи впізнання, офіційні відповіді українських установ, матеріали СБУ й огляди сайтів, які підтверджували публікацію рішень про депортацію.
Справу розглядали заочно — Захарова наразі в Криму. Її повідомили про розгляд справи через публікації в “Урядовому кур’єрі”, на сайті Офісу Генерального прокурора та електронною поштою за місцем роботи. Інтереси представляв державний захисник.
У підсумку суд визнав Захарову винною у вчиненні злочину, передбаченого частиною 1 статті 438 КК України й призначив 10 років позбавлення волі. Водночас у резолютивній частині вироку суд не конкретизував за який саме воєнний злочин засудив підсудну. Строк обчислюватиметься з моменту її затримання. Вирок можна оскаржити протягом 30 днів.
Коментар експерта
— МІПЛ неодноразово досліджувала порушення права на справедливий суд на окупованих територіях, — говорить Яковлєв. — І ми наголошували, що ці “суди” виносять вироки з порушенням стандартів справедливості, що є воєнним злочином. Є очікування, що прокуратура відреагує на ці виявлені громадськими організаціями численні факти. Але у цьому випадку слідство і суд пішли іншим шляхом: обвинувачення стосується не самого процесу, а конкретно винесення рішень про депортацію. Хоч це також вважається воєнним злочином, важливо говорити й про порушення права на справедливий суд. Адже система “судів” в Криму є інструментом репресій. І обвинувачена цій справі була саме суддею. Тобто цей вирок не показує, що вся окупаційна судова система є знаряддям для скоєння воєнних злочинів.
Загалом Яковлєв каже, що в усіх трьох вироках — про депортацію з Криму, вивезення в’язнів і обстріл цивільної пари — немає чіткого пояснення, який саме воєнний злочин скоїли підсудні. Суди продовжують посилатися на норми Женевських конвенцій в описовій частині вироку, проте у заключній лише коротко посилаються на статтю 438 ККУ. Також лишається проблема з формальним повідомленням підсудних про судовий розгляд. За винятком вироку Захаровій, у двох інших справах повістки про виклик підсудних розміщували лише в офіційних українських джерелах, не використовуючи додаткові методи.
