Інші воєнні злочини

Дев’ять місяців бомбардувань не знищили життя в Посад-Покровському. Фоторепортаж

Журналісти МІПЛ працюють у польових місіях у найбільш постраждалих від російської окупації областях. Під час кожної з таких місій вони опитують десятки людей і відвідують безліч населених пунктів — як великі міста, так і маленькі села. Найчастіше під приціл МІПЛ потрапляють звільнені з-під окупації громади, змучені воєнними злочинами російських військових. 

Та нерідко ми стаємо свідками тотально знищених українських населених пунктів, які не були під окупацією. Це місця, які війна перетворила на пустку. Місця, де майже не залишилося життя, що вирувало там до початку російського вторгнення. 

Одне з таких сіл — Посад-Покровське, що на Херсонщині. Саме там ми зустріли Ніну і Віктора — місцевих жителів, які дев’ять місяців прожили під російськими бомбардуваннями в рідному селі. Історія страждань, руйнації і щоденного страху — в фоторепортажі МІПЛ.

Фото – МІПЛ Віктор Ковальчук

Зграя колись домашніх, але тепер безпритульних собак зустрічає нас першою на в’їзді до Посад-Покровського. Їхні господарі давно поїхали з села. Раніше тут жило понад дві тисячі мешканців. Та коли впритул до села підійшли росіяни і почали перетворювати Посад-Покровське на полігон для бомбардувань, тут залишилося лише близько тридцяти людей.

«Ходіть, покажемо вам, що сталося з нашою хатою», — гукає журналістів Ніна Чернушенко.

Фото – МІПЛ Віктор Ковальчук

— Оце, як тут зимувати? — у жінки швидко навертаються сльози. 

— П’ять чи шість прильотів по хаті було, — додає її чоловік Віктор.

Фото – МІПЛ Віктор Ковальчук

Обстріли тривали майже щодня. Знайти вцілілий будинок у Посад-Покровському складно. Місцеві спочатку рахувати прильоти, але потім їх стало так багато, що припинили це робити — за день до сотні доходило. 

Пані Ніна заходить до майже зруйнованої хати:

— Оце моя плита, як нею можна топити?

Фото – МІПЛ Віктор Ковальчук

На стіні в кімнаті висить фотографія. На ній — син господарів будинку. 

— Це вони з хором у Каховку їздили, — пояснює Віктор.

— Не хор, Вітя, а духовий оркестр, — поправляє його Ніна. 

Фото – МІПЛ Віктор Ковальчук

З батьками деякий час жила їхня донька. Під час одного з обстрілів вона мало не загинула. Дівчина перебувала на подвір’ї, поралася біля сараю, а коли відійшла — туди прилетів мінометний снаряд. 

— Аби забарилася б на пʼять хвилин, то її вбило б, — знову плаче Ніна.

Фото – МІПЛ Віктор Ковальчук

— На город не ходіть, там два снаряди, що не розірвалися, — застерігає нас Віктор. 

На розбитому підвіконні стоять квіти. Чоловік каже, що одного разу після обстрілу їхній будинок загорівся. Тоді полумʼя швидко загасити.

Фото – МІПЛ Віктор Ковальчук

Сусіди Ніни та Віктора поїхали до Німеччини. Залишили своє господарство на них. На сусідському подвір’ї був погріб. Там подружжя ховалося більшу частину часу. 

— Ми майже всю війну в погребі просиділи. Було таке, що півтори доби не вилазили. Відро ставили і ходили в туалет там, навіть не піднімалися на вулицю, — каже пані Ніна.

Фото – МІПЛ Віктор Ковальчук

Погріб був умовно безпечним. Якось туди прилетів снаряд, вибив двері. 

— Над нами сусіди жартували, мовляв, якщо вас там завалить, то ми діставати не будемо, зразу хрести поставимо, — пригадує Віктор. 

Фото – МІПЛ Віктор Ковальчук

Такі дерев’яні дошки він поставив між стінами, щоб ті не завалилися всередину після чергового прильоту. 

— А ось тут ми спали, — продовжує екскурсію чоловік. — Тут і діти маленькі були. З тримісячною дитинкою батьки сиділи.

Фото – МІПЛ Віктор Ковальчук

Свійських тварин, яких залишили люди, Ніна з Віктором в біді не кидають. Їм виживати у зануреному в війну селі теж непросто. 

— Якось до нас корова приходила, мукала. З телятком маленьким. Ми її подоїмо, теля напоїмо, і вона йде. Приходила за графіком: о шостій ранку вже біля нас. А потім — о сьомій вечора. І що ви думаєте? Два дні минає, а її немає. Приходять сусіди і кажуть: “Корова, що до вас ходила, лежить убита біля амбару. І телятко біля неї мертве”. Оце таке нам наробили, — розповідає Ніна.  

Фото – МІПЛ Віктор Ковальчук

Людські жертви в Посад-Покровському також є. Скільки їх, у селі точно не знають — місцеві називають різні цифри.  

Їдемо вулицями, помічаємо з десяток людей, що повернулися, аби розібрати завали на власних подвір’ях. 

На одному з таких троє чоловіків вивільняють завалену ще в березні машину. Паралельно знаходять дитячий велосипед. Чоловіки радіють — вцілів. Його привезли для дитини з Чехії.

Фото – МІПЛ Віктор Ковальчук

Сільська адміністрація, школа та інші великі будівлі в центрі Посад-Покровського також вщент зруйновані. Місцеві кажуть, що до початку обстрілів село жило на повну. А тепер не вірять, що все вдасться відбудувати. 

У місцевій школі під завалами знаходимо портрет Тараса Шевченка. 

Фото – МІПЛ Віктор Ковальчук

У спортзалі — багато спортивного інвентарю. 

Фото – МІПЛ Віктор Ковальчук

Хто займатиметься відбудовою села, місцеві не знають. Наостанок потрапляємо на імпровізовані збори мешканців. Близько десяти людей жваво обговорюють важку долю свого населеного пункту. Скаржаться, що не мають, як зимувати, але радіють, що вижили. 

Фото – МІПЛ Віктор Ковальчук

Залишаємо Посад-Покровське, та дорогою ще деякий час зустрічаємо відлуння тотальних обстрілів.

Фото – МІПЛ Віктор Ковальчук

 На дорозі ледь помітно стирчать нерозірвані снаряди.

—————

Матеріал підготовлено Медійною ініціативою за права людини у рамках проєкту «Hela Sverige Skramlar for Ukraina»

 

0 Коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *