Лише 21 квітня у місті зникло кілька людей. Загалом кількість випадків викрадень та обшуків у Бердянську останніми днями зросла.
Бердянськ – місто на березі Азовського моря у Запорізькій області. 27 лютого у нього зайшла колона російської військової техніки, 28-го під окупацією опинилося кілька районів, а найближчими днями і все місто. На вулицях з’явилися люди у військовій формі, а згодом патрулі росгвардії.
У ці дні місцеві розповідають, що не очікували такого нападу та не могли змиритися з окупацією, тому вирішили виходити на проукраїнські мітинги. Зараз вони говорять, що розуміли, активізм в умовах окупації – справа небезпечна, що за усіма, хто вирішив вийти з жовто-синіми прапорами, слідкуватимуть. Мітинги, дійсно, відбувалися під зовнішнім наглядом представників росгвардії та внутрішнім – серед учасників були люди у масках, які не співали гімн України, можливо фільмували. До того ж у місті зросла кількість патрулів. Спочатку люди й формі ходили великими групами, зараз по три-чотири особи. Нині патрулі можна зустріти у місті скрізь. Люди у формі зупиняють місцевих для перевірки документів та телефонів.
Відомі випадки затримань. Когось за порушення комендантської години, когось – за проукраїнську позицію саме після участі у мітингах на підтримку єдності України.
Прізвища та імена більшості затриманих називати поки небезпечно – деякі громадяни досі залишаються у місті, а у деяких там живуть близькі та знайомі, які також потрапляють у поле зору представників російських сил. Але раніше публічно було заявлено про затримання бердянця Віталія Шевченка. Після одного з мітингів він зайшов до кафе, а за ним вісім людей у військовій формі – вивели, посадили у машину, вивезли у невідомому напрямку. Це було 15 березня. Також відомо про затримання 20 березня активісти Тетяни Тіпакової, про цей факт написала її дочка. За Тетяною додому приїхали дві машини, забрали її з мішком на голові та повезли у невідомому напрямку.
Когось із затриманих відпустили за кілька днів, когось тримали тижнями. Тим, кому вдалося звільнитися (а їх вивозили з місця утримання з мішком на голові і кидали у місті), були з ознаками тортур. Деякі не могли пересуватися самостійно.
Затриманих доправляють у будівлю місцевого управління поліції, але більшість – до бердянської виправної колонії №77 (нещодавно її перейменовано в Приморську виправну колонію № 145, з установи з мінімальним рівнем безпеки вона перетворилась на установу максимального рівня безпеки через порушення прав засуджених та неналежні умови тримання, катування). «У них там взагалі був штаб, проводилися наради щоранку», – говорить один з колишніх затриманих.
З розповідей можна дізнатися, що більшість утримували в камерах карцерного типу, розміром 2,5 на 3 метри. Там нелюдські умови. У камері, розрахованій на одну людину, могли утримувати трьох. У приміщеннях було холодно – відчинене вікно наглядачі не дозволяли закривати.
Поряд з цивільними утримували українських військовослужбовців та прикордонників.
У цій ж будівлі проводилися так звані допити. Присутні на них були винятково росіяни, яких затримані могли пізнати по акценту. Спочатку багатьох запитували: «Почему тебе не нравится Россия?», пояснювали свою присутність «необхідністю рятувати зомбованих українців», а потім застосовували фізичну силу та електричний струм.
_______________
Матеріал підготовлено Медійною ініціативою за права людини за підтримки Української Гельсінської спілки з прав людини.
Медійна ініціатива за права людини у коаліції з іншими правозахисними організаціями документує воєнні злочини та злочини проти людяності, що вчиняються на території України у зв’язку зі збройною агресією російської федерації. Відомі вам факти надсилайте на адресу warcrimeSOS.UA@gmail.com.
