Головна вимога — уникати безмовності. У Києві пройшла акція на підтримку військовополонених і зниклих безвісти
Майдан Незалежності. На невеликій ділянці землі біля скульптури “Козак Мамай” щільно стоять прапорці і портрети загиблих військовослужбовців, які воювали за Україну. За чотири останні роки тут, на зеленому покрові, вже не залишилося вільного місця. Але кількість загиблих збільшується, тож збільшується і кількість синьо-жовтих прапорців. Втім про багатьох військових немає жодної звістки після їх зникнення на полі бою. Відсутність тіл дає родинам надію, що їхні рідні перебувають у російському полоні.
Учасники акції на Майдані Незалежності тримають прапори з фотографіями зниклих безвісти і полонених бійців. Фото: МІПЛ
У День Конституції України біля монумента Незалежності замайоріли українські прапори і стяги військових частин. Тут зібралися родини зниклих безвісти і військовополонених.
На акцію у Києві родини зниклих безвісти і полонених приїхали з різних куточків країни. Фото: МІПЛ
“Де ти, рідний?”, — проникливо звучало з імпровізованої сцени. Кожен міг вийти до мікрофона і поділитися своєю історією. Учасники акції, які приїхали з різних регіонів країни, тримали портрети бійців і не стримували сліз під час зворушливих промов.
Організатори акції створили кілька інсталяцій, які покликані нагадати про зниклих безвісти і полонених. Фото: МІПЛ
Тут же розмістили виставку портретів родин, які чекають на звістки про бійців 30-ї окремої механізованої бригади.
У фотопроєкті, який представили на акції в День Конституції України, взяли участь сім’ї зниклих безвісти і полонених бійців 30-ї ОМБР. Фото: МІПЛ
Поруч демонструвалася інсталяція у вигляді бійців на човні, які перепливають Дніпро на Херсонщині.
Інсталяція розповідає про бійців, які зниклих безвісти при обороні селища Кринки на Херсонщині. Фото: МІПЛ
Багато родин були одягнені у футболки із зображеннями своїх рідних. Кілька учасників акції демонстрували в’язнів із зав’язаними очима і руками.
Фото: МІПЛ
Автомобілісти, які їхали повз площу, активно підтримували акцію гудками. Все це, щоб привернути увагу до питань зниклих безвісти і повернення військовополонених.
Лівий берег
Перша частина акції була присвячена бійцям, які вели бої за селище Кринки, що знаходиться на лівому березі Дніпра на Херсонщині.
— Кринки — це плацдарм наших надій і нашого горя. Річка, яку вони мали подолати, сьогодні розділяє нас. Але ми не здаємося, — лунає зі сцени.
На акції присутня Олена Швець, яка представляє громадську організацію “Кринки. Шлях додому”. Жінка розповіла МІПЛ, що приїхала з міста Марганець і шукає свого цивільного чоловіка Миколу Рагуліна, який зник під час виконання бойового завдання у квітні 2024 року. За словами Олени, в боях за Кринки зникла велика кількість бійців.
Олена Швець з портретом чоловіка. Фото із сімейного архіву
— Про Кринки майже ніде не чутно. Ми не маємо інформації ні про загиблих, ні про безвісти зниклих. Дуже мало людей, які воювали за Кринки, підтверджені як полонені. З цього напрямку репатрійовано дуже мало тіл військових, їх одиниці. Інформацію про них ми буквально “вигризаємо”, — розповідає Олена.
Жінка каже, що спочатку рідні шукали будь-які дані самостійно, потім об’єдналися в групи за бригадами. Врешті вирішили створити єдине громадське об’єднання. Громадська організація “Кринки. Шлях додому” об’єднала родини сотень бійців, які служили в різних військових підрозділах, захищали лівий берег Дніпра у Херсонській області і зникли в боях за цей плацдарм з осені 2023 року.
Плакат присвячений обороні селища Кринки. Фото: МІПЛ
Олена зазначає, що цією акцією родини нагадують українській владі і міжнародній спільноті, що будуть боротися за кожного бійця, доки не буде повернуто останнього.
Підтверджує її слова й інша учасниця акції, жителька Запоріжжя, яка шукає свого зятя — Євгена Миронюка, бійця 35-ї бригади. Він зник у березні 2024 року.
Євген Миронюк, зниклий безвісти військовослужбовець 35-ї бригади. Фото із сімейного архіву
— У бою він отримав важке поранення руки. Під час евакуації човен виплив не туди, куди треба було, їх обстріляли. Частину хлопців знайшли, а нашого хлопчика ні. Він вважається зниклим безвісти. Більше жодної інформації немає.
Жінки відмічають, що у спілкуванні з відповідними органами бувають проблеми.
— Ми зверталися до Міжнародного комітету Червоного Хреста двічі. Спочатку написали заяву. Минув час, знову була зустріч, запитуємо щодо інформації, а нам говорять, що нашого запиту немає, заявка не зареєстрована. Зареєстрували ще раз.
Учасники акції. Фото: МІПЛ
Зі сцени інша учасниця акції ділиться своєю історією:
— Я отримала листа з частини. В ньому було написано, що мій син у полоні. Я дуже плакала і молилася. А через два дні мені сказали: “Це була помилка, вибачте нас”. Як таке можливо? Як може система, яка відповідає за долі людей, так легко кидатися словами? Це доля моєї дитини! Це надія, яку мені дали і одразу забрали. Я питала: якщо вони не можуть дати чіткої відповіді, то як ми, рідні, маємо жити з цим? Це не просто документи. Це про серця, які розриває кожна новина. Ми не знаємо, де наші діти, але ми їх не залишили, ми шукаємо, чекаємо. І я точно знаю — мій син живий.
— Ми не просимо! Ми вимагаємо розслідувати, шукати та говорити правду! Ми хочемо знати, де наші хлопці, — лунало зі сцени.
Інсталяція на підтримку зниклих безвісти під час оборони селища Кринки. Фото: МІПЛ
Бахмутський напрямок
Другу частину виступів на акції присвятили військовослужбовцям, які зникли на Бахмутському напрямку, зокрема бійцям 30-ї ОМБР.
— Я одна з тих матерів, які щодня прокидаються зі страхом і засинають з молитвою, — промовляє перед присутніми Світлана Меркулова. — Ми не просимо жалю, ми просто не дозволяємо мовчанню поглинути наших рідних. Доки ми живі — вони існують. І хай весь світ побачить нас.
Світлана Меркулова під час промови. Фото: МІПЛ
Світлана Меркулова з Києва. Жінка чекає на звістку про свого сина Євгена Заколюжного. Він зник у серпні 2022 року в бою за Соледар.
У розмові з МІПЛ Світлана наголошує, що цією акцією її учасники хочуть звернутися до влади України з вимогою створити дієвий механізм пошуку зниклих безвісти.
— Досі немає потужного окремого органу, якій би займався суто розшуком безвісти зниклих українців — як військових, так і цивільних, — каже Світлана Меркулова. — Ми розуміємо, що інформацію треба шукати на окупованих територіях. Але разом з цим ми бачимо, які операції проводять наші спецслужби. Тому вважаємо, що вони могли б на окупованих територіях проводити операції і з пошуку безвісти зниклих.
Фотовиставка про родини зниклих безвісти і полонених бійців 30-ї ОМБР Фото: МІПЛ
Ще одна учасниця акції Оксана Левін тримає в руках картонну табличку, в якій зазначено, що її син у полоні, а чоловік зниклий безвісти.
Жінка розповідає, що її син Олексій Жерновський служив у полку ”Азов”. У полон хлопець потрапив 18 травня 2022 року, коли захисники Маріуполя здалися за наказом. Родині відомо, що після здачі в полон Олексій потрапив в Оленівську колонію. На момент вибуху в одному з її бараків Олексій був у шпиталі через важке поранення. Згодом його засудили. Спочатку призначили 24 роки позбавлення волі, але потім так званий “апеляційний суд” збільшив строк до 28.
Оксана Левін з табличкою в руках. Фото: МІПЛ
— Вже понад рік ми нічого про нього не знаємо, — зазначає Оксана.
Чоловік жінки служив у 30-й окремій механізованій бригаді. У лютому 2023 року він зник під час виконання бойового завдання на Бахмутському напрямку. Разом з ним зникло ще 6 чоловіків, яким протистояли найманці ПВК “Вагнер”.
— На нашу думку, влада не приділяє достатньої уваги бійцям, які захищали Соледар і Бахмут, хоча бої за Бахмут були найкривавішими з часів Другої світової війни. І ми не хочемо, щоб про наших хлопців забували, — пояснює ще одна учасниця акції Ніна Ткаченко.
Жінка шукає свого цивільного чоловіка Василя, військовослужбовця 77-ї бригади, який зник у селі Парасковіївка в січні 2023 року.
Родини зниклих безвісти бійців 77-ї окремої аеромобільної бригади тримають великий плакат портретами своїх рідних. Фото: МІПЛ
Ніна є співзасновницею громадської організації “Громадський рух “Обов’язково повернусь”. Ця організація об’єднала родини військовослужбовців з 48 військових підрозділів. За словами жінки, в списках організації близько трьох тисяч бійців, яких шукають рідні. Лише про 29 з них відомо, що вони в російському полоні.
— Це лише 1 відсоток від загальної кількості. Але ми вважаємо, що в полоні перебуває значно більше військових, адже немає інформації про їх загибель, немає збігів ДНК з повернутими тілами. Десь же вони мають бути? У нас є інформація, що “вагнерівці” брали наших хлопців у полон і відвозили їх у Росію. Тобто вони десь у РФ, — робить висновок Ніна.
Фото: МІПЛ
Розповідаючи про шлях створення руху “Обов’язково повернусь”, жінка говорить, що також, як і багато інших родин, спочатку шукала інформацію самостійно. Потім об’єдналася з родинами інших зниклих безвісти і полонених бійців 77-ї бригади. Разом вони проводили акції, сварилися з командуванням.
— Згодом ми зрозуміли, що така боротьба ні до чого не призведе і треба налагоджувати комунікацію. Тому виникла ідея створити громадську організацію. Ми зрозуміли, що треба не просто приходити до командування з претензіями, а й пропонувати рішення. Зараз ми бачимо, що до нас прислуховуються, — зазначає Ніна Ткаченко.
Фото: МІПЛ
Акція тривала близько двох годин. Після її завершення на сходинках Майдану залишились ще дві жінки, які тримали прапори з інформацією про зниклих безвісти.
Сергій Пастернак служив водієм у 110-й ОМБр на Покровському напрямку, зник під Очеретиним у червні 2024 року. Віктор Юшко — боєць 70 ОДШБр, зник у квітні 2024 року в району села Новомихайлівка на Запорізькому напрямку.
— Це мої колеги, — говорить одна з жінок, яка представилась Тетяною. Вона разом з Сергієм і Віктором працювала в будівельній компанії. За її словами, інформації про чоловіків немає з моменту їхнього зникнення. Родини звернулися у всі можливі інстанції.
Тетяна (ліворуч) чекає на звістку про колег. Фото: МІПЛ
— Вони зникли рік тому, і за цей рік у нас немає жодних даних. За останній тиждень ми отримали дві відповіді від різних органів. Але найгірше, що вони ідентичні. Тобто це просто відписка про те, що немає ніякої інформації, — говорить Тетяна.
Жінка обурюється, що з боку українських органів не проводиться робота з пошуку зниклих безвісти і що винні не притягуються до відповідальності.
— Я не розумію, як можна відправляти бійців на одну і ту саму позицію, якщо відомо, що вона вже засвічена, що по ній постійно стріляють, що туди заходять диверсійні групи? І це в той час, коли є технології, різні дрони, коли користуються супутниковими даними. Як так може бути, що ніхто їх не бачив? — запитує Тетяна.
Вона говорить, що не пропускає жодної акції. Сподівається на них зустріти побратимів своїх колег і отримати якусь звістку про них.
Фото: МІПЛ
— Я вірю, що вони в полоні. Хоча російська сторона або дезінформує, або приховує дані. Втім я дуже хочу, щоб вони повернулися. Тому я буду виходити кожного разу, — говорить Тетяна.
Вона вважає, що до пошуку українських військових мають залучатися міжнародні організації.
— Чим більше вони будуть долучатися, тим швидше ми знайдемо кожного зниклого безвісти, — впевнена Тетяна.
Фото: МІПЛ
Головна вимога учасників акції до української влади — уникати безмовності. Вони також закликають міжнародну спільноту посилити тиск на Російську Федерацію, змусити її дотримуватися норм Женевських конвенцій, залучити міжнародні механізми до перевірки місць утримання українських полонених, підтримати Україну в розшуку безвісно зниклих, сприяти обміну тілами загиблих і поверненню живих додому.
— Це не просто політичне питання, це питання людяності. Кожен день у неволі — це катування, кожен день мовчання — це знущання з родин, — зазначила Світлана Меркулова.
Фото МІПЛ
Ця публікація стала можливою завдяки фінансовій підтримці Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти осіб (МКЗБ) коштом уряду Канади. Думки, висловлені в цій публікації, є думками авторів і не повинні приписуватися Міжнародній комісії з питань зниклих безвісти осіб (МКЗБ), її донорам або державам-учасницям.
