Історія військовополоненого: «Російські солдати насолоджувалися можливістю знущатися»
Від початку повномасштабного вторгнення росії на територію України у російський полон потрапили кілька тисяч українських військовослужбовців. Точна цифра українських військовополонених наразі невідома ні Медійній ініціативі за права людини, ні офіційним державним органам, оскільки перевірити інформацію у російської сторони неможливо.
За даними МІПЛ, полонених утримують на окупованих територіях Донецької, Луганської областей та Криму, а також вивозять до рф. Про місця перебування та умови – відомо небагато. Про них МІПЛ розповів тридцятидворічний боєць Збройних сил України Максим (його прізвище та підрозділ не вказуємо з міркувань безпеки). Він перебував у полоні півтора місяця, зокрема у СІЗО №1 російського міста Курськ.
«Ми зайшли до найближчої хати, на подвір’ї була жінка, залишитися вона нам не дозволила»
«Мій взвод разом із батальйоном територіальної оборони був у Чернігівській області. 9 березня у село Лукашівка зайшли російські війська, почали гатити по нас з танків. Ми, чим могли, відбивалися. Мене поранили в обидві ноги, зачепило стегно, куля влучила в руку», – говорить Максим.
Неподалік місця бою розташовувалась ферма, саме туди Максима віднесли побратими, надали першу медичну допомогу. Але від болю чоловік знепритомнів, зрозумів, де він, тільки наступного дня. Поряд був ще один поранений – боєць ТрО. Чоловіки не знали, що відбувається назовні, хотіли залишити ферму, думали, що російські війська вже вийшли з села. Але вони помилилися.
«Ми зайшли до найближчої хати, на подвір’ї була жінка, залишитися вона нам у неї не дозволила. Російські військові ходили будинками і залякували місцевих, якщо знайдуть українського військового, закидають хату гранатами, а тих, хто переховував – розстріляють», – продовжує він.
Проте жінка вказала на покинуту будівлю поряд. Максим та боєць ТрО пішли до неї, але їх помітили росіяни. Максим встиг зібратися з силами, переліз крізь вікно, заховався у коморі. Хлопець, що був з ним, не встиг, його схопили.
Кілька днів Максим переховувався. Знайшов запаси їжі. Води не було, доводилося пити власну сечу, нею промивав і рани.
Після звільнення Максим проходить лікування
«Тим часом у росіян закінчилися запаси їжі, вони почали мародерити, – розповідає хлопець. – Нишпорили будинками у пошуках харчів, мене і знайшли. Я був зневоднений, сил на опір не залишилося. Мені зав’язали очі і запроторили до якогось сараю, там я провів ніч».
Наступного дня Максима перевезли до іншого села. Він не знав, куди його везуть. Спершу був там один, потім привезли ще двох чоловіків. Від них військовослужбовець дізнався, що вони у селі Іванівка Чернігівської області (на відстані 13 кілометрів від Лукашівки. – МІПЛ).
Там Максим пробув три дні. За цей час йому перев’язали рану на руці – це і вся медична допомога, яку отримав.
«На руці у мене була наскрізна рана, у неї вони пхали залізного прута»
Максим говорить: «Після мене привезли у якийсь їхній штаб. Там було багато російського спецназу. Почалися “допити”. На руці у мене була наскрізна рана, у неї вони пхали залізного прута. Прикладом били усюди, куди могли дістатися».
У тому місці утримували ще багатьох військових і цивільних чоловіків. З усіма поводилися однаково. Не дозволяли ходити до туалету, били та знущалися. Чоловіків роздягали та шукали на тілі татуювання. «Хотіли знайти фашистські символи», – зазначає колишній полонений. Також їх дуже цікавило, де українські військові ховають американську зброю, та вимагали здати позиції іноземних легіонів, що воюють на території Україні.
Під час одного із допитів, російський військовий обмовився Максиму, що вони приїхали здалеку, з Омської області.
«Їх розлютило, що ми не здалися. Командири готували їх до “теплого прийому”, розповідали, що в України немає армії, а український народ придушено. Ми для них фашисти, бо обрали власний шлях, а не росію. Російські солдати насолоджувалися тим, що ми потрапили до них у полон і у них є можливість над нами знущатися», – додає хлопець.
У цьому невідомому місці Максим пробув чотири дні. Після полонених посадили до машин і повезли до українсько-російського кордону. Там їх пересадили до інших автівок. Їх Максим описує як «автозаки».
«Нас привезли у наметове містечко, яке було огороджено колючим дротом. Скрізь стояли намети. Воно було у якомусь місті. Військовий, що був зі мною у наметі, розповів, що ми десь за шістдесят кілометрів від кордону з Сумською областю. Там я провів ніч», – згадує військовослужбовець.
Наступного ранку 16 чоловіків, зокрема, й Максима, «автозаками» повезли до росії у місто Курськ.
«Комусь росіяни відбили внутрішні органи, двох закатували до смерті»
«СІЗО №1, куди нас привезли, – як звичайна тюрма. У першій камері, де мене утримували (а у СІЗО Максим провів три тижні), нас було 22 людини. Потім мене переселили до іншої камери, там нас було уже 12. Нас одягнули у чорні футболки і штани. На ліжках сидіти не дозволяли, тільки на лавці чи підлозі. Туалет і умивальник у середині. В кожній камері – відеонагляд. Весь час ще й хтось біля камери пильнував. Кожного дня з 6 ранку до 10 вечора вони включали свої патріотичні пісні 1940-х років. Ще й нас змушували вчити ці пісні і співати гімн рф», – говорить Максим.
У камерах перебували разом: військові і цивільні. Максим розповідає, що до цивільних ставилися, як до військових: «Росіянам було байдуже, що ті хлопці не військові, дехто навіть строкову службу не проходив. Їх усіх називали корегувальниками вогню або приписували якісь інші злочини».
В основному це були люди з Київської, Житомирської, Сумської та Чернігівської областей. Привезли двох хлопців з окупованих районів Донецької області. «Затримали їх саме представники “ДНР”», – пояснює армієць.
Катування продовжилися і там: «Як тільки нас привезли у СІЗО, то одразу повідомили: “Ви тут ніхто, про вас ніхто не знає, ми будемо вирішувати вашу долю”. Коли їм було нудно, вони виводили когось з камери і відпрацьовували на них свої удари. Били швабрами та дошками. У них ще була така собі гільйотина для відрізання пальців. Комусь вони відбили внутрішні органи, двох закатували до смерті».
Чоловік уже переніс одну операцію на нозі, попереду ще тривале лікування
Жодних міжнародних організацій до полонених не допускали. Як і журналістів, навіть російських. Самі слідчі записували відео на камери, змушуючи виголошувати пропагандистські гасла, а потім демонстрували це по телебаченню.
«Те, як з нами поводяться, перевіряв їхній же прокурор, нібито, уповноважений з прав людини. Перш ніж він мав прийти, нас попереджали, як нам потрібно поводитися, що казати. Коли він прийшов, запитав: “Чи нас все влаштовує”, “Чи нас добре годують”, “Чи надають належну медичну допомогу”. І ми завжди мали відповісти: “Так точно”. Якщо хтось спробував відповісти щось інше – отримував згодом удар шокером», – розповідає Максим.
«Наступна зупинка була в окупованому Криму»
Усім полоненим у СІЗО зробили флюорографію, взяли аналіз крові з пальця, зняли відбитки пальців. У Максима були серйозні поранення, але тільки на п’ятий день перебування у Курську йому «надали допомогу».
Він це описує так: «Зняли старий бинт, нічого не промивали, рана уже почала гноїтися. Нанесли якусь мазь і перев’язали. Повторювали цю процедуру кожні три дні».
Через відсутність належної медичної допомоги у Максима почалося зараження. Його перевели до лікарні, де за ними наглядала військова поліція.
«Ця ж поліція і вирішувала, кого обмінювати», – говорить колишній військовополонений.
Одного дня Максиму просто принесли його речі, сказали готуватися до обміну. За вісім годин після цього його та ще п’ятьох військових посадили у літак, який здійснив ще одну посадку десь на території рф для дозаправки. Тоді ж у нього посадили ще кількох полонених. Наступна зупинка була в окупованому Криму. Усіх полонених посадили у Камаз, повезли у Запорізьку область.
«Спочатку відпустили поранених, сказали йти прямо. Коли ми доходили до своїх, побачили російських полонених. Усі здорові, без ознак побиття. Не те, що ми. Мене одразу відвезли до лікарні. Надали всю потрібну медичну допомогу», – продовжує Максим. Зараз він лікується в одній з лікарень. Чоловік уже переніс одну операцію на нозі, попереду ще тривале лікування.
Марія Климик, МІПЛ
_____________
Медійна ініціатива за права людини у коаліції з іншими правозахисними організаціями документує воєнні злочини та злочини проти людяності, що вчиняються на території України у зв’язку зі збройною агресією російської федерації.
Відомі вам факти надсилайте на адресу warcrimeSOS.UA@gmail.com
