“Коли мій чоловік був у полоні, мова йшла про десятки полонених. Зараз їх тисячі”, – Вікторія Пантюшенко, адвокаційна менеджерка МІПЛ
Вікторія Пантюшенко, адвокаційна менеджерка МІПЛ, не вивчала адвокацію в університеті. Цю нову для себе професію вона набула, коли говорила зі світом від імені свого чоловіка Богдана, військовослужбовця 1-ї танкової бригади, який майже п’ять років провів у російському полоні. Сьогодні власний досвід боротьби допомагає Вікторії скеровувати адвокаційну роботу інших родин, які борються за повернення своїх рідних із російської неволі. Розпитали її більше про роботу і те, як стала адвокаційницею.
Як ти стала адвокаційною менеджеркою?
— Мій чоловік, Богдан Пантюшенко, був танкістом. У 2014 році його мобілізували. У січні 2015-го у селищі Спартак неподалік Донецького аеропорту їхній танковий екіпаж підбили. Троє осіб потрапили в полон. Серед них був і мій Богдан.
Він зателефонував мені 18 січня і сказав: “Я в полоні”. Це був перший і останній його дзвінок за наступні три місяці. У той момент моє життя змінилося на 180 градусів. Я одразу стала активною громадянкою, яка бореться за звільнення свого чоловіка з російської неволі.
Вікторія Пантюшенко (друга ліворуч) на одній з акцій, які регулярно організовували родини військовополонених
Я звернулася до різних українських державних органів, почала писати у держоргани РФ. На той час не було такої великої бази телеграм-каналів зі злитими даними, як є зараз, тож ми шукали інформацію про наших рідних тільки через Facebook та Google. Я їздила за кордон, наприклад, у Європарламент, де розповідала історію свого чоловіка. На різних міжнародних майданчиках я піднімала питання полону наших громадян.
За п’ять років полону Богдана, а його обміняли у 2019-му, я здобула якусь професію, яку не могла для себе визначити. Сьогодні це називається адвокаційний менеджер.
Як завершилась твоя історія боротьби?
— На той час питання обмін військовополоненими було дуже заполітизоване. Воно і наразі таке, але тоді у цьому процесі була замішана фігура Віктора Медведчука, від нього багато що залежалою. Тобто військовослужбовці, які були в полоні, стали розмінною монетою для політиків. У цьому і була складність їхнього визволення.
Для нас все завершилось добре. Та це був складний вибір для України, тому що Богдана та інших військовослужбовців, які потрапили в полон у 2015 році, обміняли на беркутівців. Попри те що це було складне рішення, я вважаю, що наші люди — найцінніші. Тому для мене цей вибір був правильним.
Вікторія і Богдан Пантюшенко в автобусі після повернення танкіста з російського полону до України, 2019 рік. Фото: EPA
Звідки ти знала, як треба діяти?
— Це були інтуїтивні рішення. Коли твоя рідна людина у руках ворога, ти щодня прокидаєшся і думаєш, що ще можна зробити корисного, аби наблизити день її звільнення.
Ще я можу сказати, що об’єднання родин — це дуже рушійна сила. На той час нас хоч і було десятки, але ми теж об’єднувалися. Ми організували громадську організацію “Звільнення з полону”. Сергій Кодьман [батько Олексія Кодьма, з яким Богдан Пантюшенко разом сидів у російській тюрмі, Олексія обміняли за два роки після полону у 2017 році, — МІПЛ] був головою організації, а я його заступником. Ми разом координували наші дії, влаштовували акції та складали план, що краще зробити в тій чи іншій період.
Акція родин військовополонених
Як ти доєдналася до команди МІПЛ?
— Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, моєму сину було всього пʼять місяців і я була в декреті. Мій чоловік попереджав, що буде вторгнення. У нас був план і тривожні валізки. Але ми обидва не очікували такого масштабу трагедії.
У перші дні Богдан вивіз нас із малюком на захід України. Але за чотири місяці ми повернулися. Я не припиняла думати про те, що маю досвід боротьби за звільнення полонених. Розуміла, що зараз набагато більше військових потрапляють у полон, що тисячі родин лишаються розгубленими і не знають, що їм робити. Мене турбувало, що мій досвід лежить на полиці і я його не використовую.
І от так сталося, що в серпні 2022 року Тетяна Катриченко [виконавча директорка МІПЛ] запропонувала мені долучитися до Медійної ініціативи за права людини. Їхня команда допомагала мені боротися за звільнення чоловіка, а після початку великої війни до них масчово повалили запити, тож вони потребували підсилення. Так я доєдналася до МІПЛ як адвокаційна менеджерка з питань військовополонених. Наразі я також займаюсь адвокацією питань діючих військових.
Вікторія Пантюшенко (праворуч) на спільній конференції Медійної ініціативи за права людини та Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти до Дня прав людини, 2024 рік. Фото: Віктор Ковальчук
Власний досвід допомагає в роботі чи заважає?
— Точно допомагає. Коли у нас відбуваються зустрічі з родинами військовополонених і зниклих безвісти, у кожного індивідуальна історія і біль, але я можу їх зрозуміти. Я розумію, що ці люди проживають і який це нестерпний досвід очікування, що немає визначеності. Це найгірше, що може бути.
І я завжди відкрита до порад. Я розповідаю свою історію, про те, що робила. Наголошую на тому, наскільки важливо бути активними, постійно тримати свої питання у фокусі суспільства та закладати їх у порядок денний. Зараз ситуація складніша. Коли мій чоловік був у полоні, мова йшла про десятки, максимум сотні полонених. Зараз їх тисячі. І дуже важливо не втратити нікого.
Як змінилися теми, які родини військовополонених адвокатували десять років тому і зараз?
— Нічого не змінилося. Ми проживали все те саме. У нас також була проблема з допуском представників Міжнародного комітету Червоного Хреста до місць утримання українських військовополонених у Росії. Ми пікетували МКЧХ регулярно.
Є стале уявлення, що Росія не допускає Червоний Хрест до місць утримання полонених, що МКЧХ постійно просить, але їх не пускають. У мене на це власна думка. Я вважаю, що Червоний Хрест не докладає максимум зусиль для того, щоб відвідати місця утримання наших військовополонених. За моєї історії боротьби ми добилися того, щоб Міжнародний комітет Червоного Хреста потрапив у СІЗО, де утримувались наші хлопці. Більше того, ми змогли відправляти посилки. Це відбулося десь на третьому році утримання Богдана в полоні. Він отримував посилки і листи через МКЧХ. Тобто це було величезне досягнення, але воно далося надто складно.
