Марія Томак – координатор Медійної ініціативи за права людини
16 березня Європейський парламент розглядатиме резолюцію, яка стосуватиметься, в тому числі, і теми Криму та громадян України, утримуваних Росією з політичних мотивів – як на окупованому півострові, так і в самій Російській Федерації. Ми передали свої пропозиції до цього документа, і маємо надію, що він буде підтриманий євродепутатами та підштовхне Кремль до звільнення незаконно засуджених та заарештованих українців і кримських татар.
Утім, Україні тим часом не варто сподіватися на диво, а потрібно самотужки активніше шукати шляхи для звільнення своїх громадян. Протягом попередніх кількох місяців правозахисні організації – Українська Гельсінська спілка з прав людини, Харківська правозахисна група та Медійна ініціатива за права людини – напрацьовували можливі шляхи, і ця робота досі триває.
Але нам хотілося б уже зараз залучити передусім експертне коло до обговорення наших ідей, які стосуються необхідних кроків, які має здійснити Україна, аби бути певною, що держава зробила максимум для повернення українських громадян додому.
Ми розуміємо, з ким маємо справу в особі Росії і не маємо жодних ілюзій щодо Кремля, але це не є виправданням, коли йдеться про зобов’язання держави. У цьому тексті викладена суть розробленої нами концепції. Це не якісь прості рішення, це зміна підходів. Відразу скажемо, що наше завдання – не вказати на бездіяльність та «зраду», а підштовхнути компетентні державні органи до більшої активності в межах їхніх повноважень, а також викликати фахову дискусію і про суть наших ідей, і про те, які інструменти ще можна задіяти для визволення бранців.
Тамара Клих не бачила свого сина Станіслава Клиха від серпня 2014 року, коли він був затриманий російськими правоохоронцями в місті Орьол та звинувачений в участі у Чеченський війнах. Днями вже засуджений Станіслав був доправлений до колонії в місті Верхньоуральськ неподалік Магнітогорська. Ця колонія «славиться» жорстоким ставленням до ув’язнених. Незалежна експертиза психічного стану Станіслава Клиха, попри клопотання адвокатів, заклики авторитетних міжнародних організацій, так і не була проведена російською стороною, на сьогоднішній день його стан погіршується.
Із Людмилою Глондар ми познайомилися на одному із мітингів під посольством Російської Федерації в Києві із вимогою звільнити незаконно утримуваних осіб. Її брат, боєць 3-го полку спецназу перебуває в полоні на непідконтрольних Україні територіях в Донецькій області. Щодня Людмила відраховує дні, які Сергій Глондар провів у полоні, відвідує всі можливі мітинги та заходи на підтримку полонених.
Дружина Алі Асанова Ельнара разом із великою родиною живе в східній аграрній частині окупованого Криму. Четверо дітей, наймолодший із котрих народився вже після взяття Алі Асанова під варту, бачать батька виключно через ґрати кримських «судів».
Найімовірніше, ви вже неодноразово чули імена цих та інших в’язнів, а також історії їхніх родин. Але ми звернулися тут до їхньої історій не задля емоцій.
Таких, як Станіслав Клих – тих, хто перебуває в місцях несвободи Росії та незаконно переслідується, до кого застосовують фізичне та психологічне насильство – не менше від 16. Серед них як всесвітньовідомий Олег Сенцов, так і нікому невідомий, окрім своїх односельчан у Комишному Луганської області, Сергій Литвінов.
Таких як Сергій Глондар, за інформацією СБУ, – не менше 112. Вони утримуються як у СІЗО та ІТТ на непідконтрольній території, так і в підвалах та інших непристосованих для цього місцях. Серед них не лише військові, а й цивільні. Наприклад, донецький науковець, релігієзнавець Ігор Козловський.
Таких, як Алі Асанов у Криму – щонайменше 29. Серед них – як кримські татари, так і українці. Росія вільно, в порушення міжнародного права, перекидає їх із Криму до Росії, і назад, фабрикуючи справи. А ще кілька тисяч українських громадян, засуджених за звичайні, не політичні справи, яких російська Федеральна служба виконання покарань так само вільно переміщує з Криму до російських регіонів.
Усі ці люди, попри різний їхній статус та умови утримування, є жертвами агресії Російської Федерації проти України.
Поза сумнівом, Росія використовує їх як політичних заручників, як засіб тиску на Україну та Захід – спершу «матеріалізуючи» сфабриковані, на межі фантастики, кримінальні справи, спрямовані проти держави Україна (як було, наприклад, із Олегом Сенцовим, Сергієм Литвіновим, Миколою Карпюком, Станіславом Клихом, Юрієм Яценком, фігурантами так званих «справ диверсантів»), а потім використовуючи як предмет для шантажу та «розмінну монету».
Спільне та відмінне в категоріях бранців
Становище, в якому опинилися ці три категорії незаконно утримуваних осіб, мають свої дуже суттєві відмінності, і складно оцінити, де опинитися було б «краще».
Наприклад, якщо визволенням із підвалів угруповань «ДНР/ЛНР» може бути політична домовленість, то для виходу із російської колонії, маючи вирок російського або окупаційного суду, – потрібне помилування, підписане президентом Володимиром Путіним. Окрім того, у випадку із непідконтрольними територіями, є спеціалізована структура – Об’єднаний центр звільнення заручників при СБУ, компетенція котрого не поширюється на «в’язнів Кремля». З іншого боку, затримані в Росії та Криму можуть отримати доступ до незалежних адвокатів, а от на території, підконтрольній угрупованням «ДНР/ЛНР», де людей тримає у собачих клітках невідомо хто із відомо чиєю зброєю та логістично-матеріально-технічною підтримкою, – правозахисники безсилі. І, звісно ж, ні в Криму, ні на непідконтрольних територіях Донецької та Луганської областей в’язнів не можуть відвідувати українські консули.
Але є й те, що об’єднує всі ці справи та всі ці категорії заручників: факт того, що вони є жертвами російської агресії проти України; факт відсутності в держави Україна стратегії щодо їхнього звільнення; факт їхнього існування поза будь-яким правовим полем (відсутність ухвалених законів про статус та визнання Україною збройного конфлікту поміщає їх в умови правового вакууму, невизначеності); залежність їхньої долі від примарного відведення озброєння (тут нагадаємо пункт 6-й Мінських домовленостей: «обеспечить освобождение и обмен всех заложников и незаконно удерживаемых лиц на основе принципа «всех на всех». Этот процесс должен быть завершен самое подзнее на пятый день после отвода»).
Чому ми вирішили порушити це питання?
Протягом попередніх трьох років за осіб, які були затримані в рамках правових процедур Російської Федерації (або в умовах окупації – у випадку з Кримом) велася боротьба в тому числі правовими методами: адвокати-скарги-клопотання-судові процеси. І ця боротьба досі триває – завдяки правозахисним організаціям, а також корпусу відважних кримських та російських адвокатів. Правозахисники, по суті, не втручалися в переговорні процеси, тверезо оцінюючи ресурси свого впливу та залишаючи це для переговорників найвищого рівня.
Утім, сьогодні ми змушені на своєму рівні порушувати питання про переговорні процеси та повернення українських громадян додому та пропонуємо наше бачення з – огляду на кілька факторів, які актуальні передусім для тих, кого ми називаємо «в’язнями Кремля» (але не тільки).
По-перше, масштаби проблеми зростають. Кількість незаконно утримуваних Росією осіб збільшується: останній прецедент із затриманням у Росії – Роман Сущенко, у Криму – Володимир Балух; при цьому звільнення останнім часом не відбуваються взагалі: попередній подібний випадок – це передача Україні Геннадія Афанасьєва та Юрія Солошенка 14 червня 2016 року, тобто 9 місяців тому. Ізоляція Криму тим часом посилюється, зростає страх жителів окупованого півострова, у тому числі родичів затриманих, які далеко не завжди готові йти на контакт та боротися за своїх рідних, і навіть повідомляти про затримання. Звільнення утримуваних угрупованнями «ДНР/ЛНР» цивільних та військових осіб тим часом відбувається, але вкрай повільно.
По-друге, жодної стратегії щодо підтримки та порятунку тих, хто утримується Росією офіційно – як у Росії, так і в Криму, держава Україна не має. Потрібна саме стратегія, адже доки існуватимуть окуповані території – доти Росія матиме можливість набирати повні СІЗО заручників. Якою є відповідь України на це? Питання риторичне. Звернення родичів «в’язнів Кремля» до президента з проханням призначити відповідальну особу або інституцію так і не отримали реакції. А немає відповідального – немає і проблеми. Саме тому родини бранців наразі створюють своє об’єднання – в надії бути почутими.
По-третє, переговорного майданчика, який дозволив би обговорювати весь комплекс питань, пов’язаних із «в’язнями Кремля», – не існує. Щодо мінської переговорної платформи, то там не обговорюються ні питання законно затриманих (на думку Росії) осіб, ні кримські питання, про що чесно зізнаються самі учасники переговорів. Тим часом, більшість «в’язнів Кремля» є саме кримськими.
По-четверте, питання усіх категорій полонених і заручників – вкрай політизоване. Ідеться не лише про рівень геополітичний і переговори «Україна-Росія-Захід», а й про рівень внутрішньоукраїнський, що яскраво демонструє реакція на діяльність Надії Савченко або події довкола блокади (що декларує в тому числі вимогу звільнення заручників). У всіх переговорних процесах суто гуманітарна складова майже відсутня, а якщо і є – то вона переважно декоративна, а за нею прихована «чиста політика». Україна має принаймні спробувати зруйнувати цей згубний ланцюг залежності гуманітарних питань від політичних – замість того, щоб підтримувати та заохочувати його існування, таким чином, підтримуючи принципово антигуманну позицію Росії.
П’ятий фактор – непростий, але його варто озвучувати. Ідеться про необхідність вже зараз забезпечити захист від переслідування українськими правоохоронними органами тих наших військових, які перебували в полоні, а після повернення ризикують стати об’єктом кримінального переслідування за підозрою у співпраці з ворогом або навіть зраді. У такій ситуації, коли існують об’єктивні обставини, які дозволяють підозрювати того чи іншого полоненого або заручника, міжнародні стандарти доведення провини є дуже високими. Зокрема, Римський статут Міжнародного кримінального суду, а саме стаття 31 надає захист тим, хто здійснив злочини під тиском, коли потенційна шкода його життю та здоров’ю була ідентичною або переважала над шкодою, яку підозрюваний спричинив під час полону.
Позитивні зобов’язання України
Зрозуміло, що Україна поставлена в дуже непрості воєнно-геополітично-інформаційні умови, які прийнято називати «гібридною війною». Зрозуміло, що в цих умовах навіть називати речі своїми іменами складно у сенсі наслідків такої сміливості (привіт тим, хто наполягає на запровадженні воєнного стану, який означатиме майже повне згортання будь-яких громадянських свобод, включно з публічною стороною боротьби з корупцією, всілякими блокадами, критикою діючої влади і таке подібне). Зрозуміло також, що ми обмежені рамками Мінських домовленостей і, попри всезагальне розуміння їхньої безперспективності, будь-які кроки праворуч чи ліворуч приречені – під загрозою скасування санкцій та відновлення бойових дій.
Але це абсолютно не є приводом для бездіяльності, особливо коли йдеться про людські життя. Так само як відмовки в стилі «Росія все одно цього не дозволить», адже зобов’язання України полягають у тому, аби принаймні робити спроби змусити Росію до виконання її обов’язків. А також виконувати свої власні, так звані позитивні, зобов’язання щодо захисту прав українських громадян навіть в умовах окупації, що включає в себе в тому числі всіляко, у різний спосіб, використовуючи всі законні інструменти, схиляти Росію до переговорів щодо повернення заручників і полонених та виконання нею зобов’язань щодо дотримання прав людини.
Зокрема, ми можемо і повинні дозволяти собі виставляти та пропонувати в різних переговорних форматах пріоритетні питання. Ідеться передусім про питання життя людей, які утримуються в нелюдських умовах.
Разом із Українською Гельсінською спілкою з прав людиною та Харківською правозахисною групою ми кілька місяців поспіль працювали над концепцією системного підходу до проблеми повернення наших громадян, які незаконно утримуються Росією та афілійованими з нею незаконними збройними формуваннями. Скорочена версія доступна на сайті Гельсінської спілки.
Головні тези концепції
Якщо спробувати описати суть цього документа в одному реченні, то воно буде таким: поставити процеси, пов’язані з усіма видами заручників і полонених російсько-українського збройного конфлікту в рамки міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини, використати всі невикористані досі можливості, які пропонує «право війни», а також розділити політичні та гуманітарні питання з метою деполітизації останніх та позбавлення можливості Росії маніпулювати ними.
Ніхто не каже, що буде просто і Росія на це відразу радо погодиться, але є велика ймовірність того, що таку стратегію можуть підтримати західні партнери України і здійснити відповідний вплив на Кремль, для якого «вияви гуманності» також час від часу бувають політично вигідними.
Трохи детальніше про те, що саме ми пропонуємо.
Передусім – розподіл гуманітарних та політичних питань.
Переговори щодо звільнення усіх цих категорій осіб можуть вестися «під парасолькою Мінська», але на окремому гуманітарному та принципово позаполітичному майданчику із залученням омбудсманів, правозахисників, світових моральних авторитетів. Як саме технічно має бути організоване це поле – звісно, потребує детальних обговорень та консультацій.
Ми також підтримуємо ідею ухвалення закону про окуповані території. Цим законом Україна також може визнати, що «АТО», так само як і агресія в Криму, є міжнародним збройним конфліктом, що потягне за собою зобов’язання дотримання певних прав щодо затриманих українською стороною під час конфлікту осіб, які перебувають під нашим контролем, відповідний статус цих осіб, а також відповідне ставлення до них: дотримання прав і основоположних свобод, згідно із Женевськими конвенціями.
Окремим законом Україна має надати статус заручникам, військовополоненим, а також особам, що утримуються Росією з політичних мотивів, що також тягне за собою закріплення за ними низки гарантій та зобов’язань Української держави щодо цих осіб.
Окрім того, Женевські конвенції містять механізм, який Україна наразі навіть не намагалася застосувати – ідеться про Національне довідкове бюро. Ця інституція має створити реєстр, який би консолідував інформацію щодо затриманих як Україною, так і країною-окупантом і підконтрольними їй формуваннями осіб, яка надходить від різних органів, та надавати цю інформацію родичам цих осіб на їхні запити.
Національне довідкове бюро найдоречніше, на наш погляд, створити на базі РНБО – з огляду на функції та компетенцію цієї структури.
Відповідних дій варто вимагати, безумовно, і від Росії. І перспектива її відмови від цього не повинна зупиняти Україну.
І ще один аспект, який безпосередньо стосується захисту прав українських громадян та – стратегічно – питання деокупації як Криму, так і Сходу: збір доказової бази.
Низка процесів, які або вже розпочалися, або найближчим часом розпочнуться в міжнародних судах, – чітко демонструють, що в країні має відбуватися скоординований та консолідований збір доказової бази для використання її Україною та її представниками в міжнародних судах. Це не та сфера, де доречні міжвідомча конкуренція та перетягування ковдри, які, на жаль, відбуваються зараз в Україні. Хабом для збору доказової бази, що об’єднає зусилля як державного, так і недержавного сектору, – так само може стати РНБО. Значну частину доказової бази проти Росії, безумовно, становитимуть кейси незаконно утримуваних Росією осіб, які були позбавлені базових прав (полонені, «в’язні Кремля»).
Паралельно РНБО мав би опікуватися також лобіюванням запровадження персональних санкцій проти «авторів» сфабрикованих кримінальних справ, продиктованих політичними мотивами, та тих, хто вчиняє тортури та інші правопорушення щодо українських громадян.
Відгуки та пропозиції вітаються
Це – лише проект концепції. Безумовно, він потребує доопрацювання, деталізації, врахування низки обставин, «посадки на реальність», узгодження із поточним законодавством, зусиль. І спричинить дискомфорт. Ми це розуміємо, так само як і те, що поточний стан речей і ставлення з боку України до проблеми бранців – близький до бездіяльності, особливо в частині «в’язнів Кремля».
Щоразу, коли нам хочеться відкласти цю проблему на завтра, давайте пригадаємо, що Володимир Путін має всі шанси дожити до 80, а Олег Сенцов, відповідно, відсидіти свій 20-річний термін.
Марія Томак – координатор Медійної ініціативи за права людини
У тексті збережено виділення, зроблені автором
