Любіть мене, будь ласка. Як інфантильність переростає в підтримку російського шовінізму
Прем’єра фільму російського документаліста, тепер уже громадянина України, Валерія Балаяна про Анастасію Бабурову відбулася 2010 року.
Стрічка, перший показ якої пройшов у Києві, став попередженням про зростаючу в Росії загрозу російського націоналізму та неонацизму.
Так само як і сама історія вбивства російської журналістки українського походження, активістки анархо-екологічного руху Насті Бабурової та адвоката-правозахисника, на рахунку якого була низка гучних політичних справ – Станіслава Маркелова.
Виконавців та організаторів цього вбивства із середовища російських націоналістів, організації “Боевая организация русских националистов” (БОРН) було засуджено до суворих тюремних вироків. З 2010 року становище націоналістів у Росії дещо змінилося, але це – тема окремої розмови.
А пам’ять Маркелова та Бабурової в Україні щороку вшановують меморіальними акціями.
Оскільки проводяться вони представниками лівого політичного спектру, то щоразу викликають на себе різного рівня агресивності реакцію з боку правих сил. Це було б класичним протистоянням, яке загалом притаманне цим середовищам у будь-якій країні, якби не наші сьогоднішні реалії і не фігури Бабурової та Маркелова.
Не знаю, чи усвідомлюють це ініціатори протистояння, але контекст виводить акцію 19 січня на зовсім інший рівень, на якому позиція націоналістів виявляється більш ніж сумнівною і не має нічого спільного з декларованим патріотизмом.
Я не належу ні до руху анархістів, ні до спільноти антифа.
Я не вважаю, що головною загрозою для України є фашизм або націоналізм (натомість, це, як на мене, кримінал у державному управлінні – і на рівні персоналій, і на рівні практик).
Я чудово знаю, що Кремль, так само як у часи Сталіна, продовжує використовувати ліві рухи (так само як і праві) по всій Європі в своїх інтересах, і поінформована про роль, приміром, лівої харківської “Боротьби” в подіях на сході України.
Але акція 19 січня – не про підтримку прокремлівських сил в Україні, а якраз про протилежне.
По-перше, про вшанування пам’яті вбитих.
По-друге, про підтримку адекватної, європейської Росії, яка сьогодні переживає найгірші часи, починаючи щонайменше від моменту розпаду СРСР.
А по-третє, про неприйнятність російського шовінізму та неоімперіалізму, зокрема, традиції політичних вбивств журналістів, політиків та активістів.
Таку акцію варто підтримати, а не впадати в інфантильний стан заперечення, просто від того, що організаторами події є люди з протилежними політичними поглядами.
На жаль, просто запереченням усе може не обійтися.
Тому організатори акції просять заздалегідь надсилати заявки про участь на електронку, а про точний час та місце проведення мітингу повідомлять безпосередньо напередодні.
Є ще одна подія, проведення якої так само тримається в секреті до останнього моменту – так само з міркувань безпеки.
Це – Марш рівності (більш відомий як гей-прайд).
Протягом останніх кількох років від поміркованої частини тих людей, які не підтримують його проведення, звучить наступна аргументація: не варто проводити марш, доки не завершилася війна, не треба дратувати правих.
Окей, а якими можуть бути аргументи в даному випадку? Які “традиційні цінності” зачіпає акція в пам’ять про Бабурову та Маркелова? Які “скрєпи”?
І головне: чому раптом виявляється, що у російських шовіністичних націоналістичних кіл та певних груп українських правих – спільні вороги, і ці вороги – нелояльні до Кремля активісти і журналісти?
Моторошно читати ось такі публікації, де всіх, хто має на мір взяти участь в акції 19 січня, названо “шавками” та “дегенератами”.
Фразу “хороший антифашист — мертвий антифашист” залишу без коментарів.
А от речення, з якого починається цей допис, – абсолютно маніпулятивне.
На Донбасі, окрім “необільшовицького бидла”, не менш активно “бісяться” також представники протилежного політичного табору. Більше того, саме їх світогляд, взятий на озброєння державою Росія, став підґрунтям для агресії проти України, а до політтехнологічної частини спецоперації під назвою “Новороссия” активно долучилися, в тому числі, куратори білякремлівських правих рухів.
У матеріалах “Новой газети” (в якій, до речі, і працювала Анастасія Бабурова) можна знайти такі деталі:
“Павел Карпов — одна из самых любопытных фигур в окружении БОРН. Его фамилия также звучала в суде как куратора от АП (ідеться про адміністрацію президента Путіна, – М.Т.). В незапамятные времена Павел Карпов был правой рукой Александра Дугина (так называемого “основоположника неоевразийства”)… Павел Карпов после некоторой паузы вновь появился в околополитических кругах — на этот раз в команде бывшего теперь уже премьер-министра “ДНР” Бородая. Правда, замечен он был в Луганске, активно сотрудничал с местным главарем Болотовым — в Луганске Карпова знают под именем Николай Николаевич Павлов. По странному стечению обстоятельств именно в этот период среди добровольцев в “ЛНР” были замечены бригады ультраправых — из Санкт-Петербурга и Москвы, в том числе бывшие члены запрещенного нынче “Славянского союза” Дмитрия Демушкина. Карпов вернулся в Москву вместе с Бородаем.”
БОРНівці вбили Бабурову та Маркелова, БОРНівці брали участь у створенні “ДНР”-у. Водночас, певна група українських правих, по суті, проголошує свій світоглядний союз із ними.
Повертаючись до акції 19 січня, дуже сподіваюся на професійність українських правоохоронних органів. Боюся, вона нам знадобиться.
