Send Lette
Інші воєнні злочини

Людмила Гусейнова: “Не знаю, де я взяла силу, але зрозуміла: буду плакати, покажу слабкість — вони мене знищать”

Це інтервʼю “Голосу Америки” Людмила Гусейнова дала в США, куди приїхала на запрошення МІПЛ, аби свідчити про міжнародні злочини Росії.

На кінець лютого у реєстрі Національного інформаційного бюро України можна було знайти інформацію про 963 цивільних заручника, яких незаконно утримує Росія з початку повномасштабного вторгнення. За даними правозахисних організацій, ця цифра у кілька разів більша. Кирило Буданов, начальник Головного управління розвідки Міноборони, стверджує, що 40% тих, кого утримує Росія  цивільні. Серед затриманих  значна частка жінок різного віку.

За даними дослідження “Бранки. Аналіз свідчень жінок, звільнених з російського полону”, проведеного Медійною ініціативою за права людини, умови утримання жінок у полоні майже нічим не відрізняються від чоловіків. Деяких жінок тримали в камерах із чоловіками, не забезпечували їжею, питною водою, засобами гігієни, погрожували катуванням і катували. В результаті обміну Україні вдалося звільнити 107 цивільних заручників.

Людмила Гусейнова – одна з них. Мешканку окупованого Росією Новоазовська затримали у 2019-му через проукраїнську позицію. Вона пройшла катівню “Ізоляція” та провела три роки за ґратами в Донецькому СІЗО. Про своє затримання, тортури, катування та життя на волі колишня заручниця розповіла в інтерв’ю Ірині Соломко.

Ірина Соломко: Пані Людмило, ви — мешканка Донецької області з проукраїнською позицією, ви жили на окупованій території, говорили українською, мали українські книжки та прапор. Це розбиває міф про “російський Донбас”.

Людмила Гусейнова: Всі знають ціну російським міфам. Так, це міф, і час розплющити очі усьому світу на те, що там живуть громадяни України. І вони жили там у 2014 році, і вони продовжують там жити. Я це знаю, бо складними шляхами, але знаходжу можливість із ними спілкуватися. Вони чекають на звільнення території, вони чекають на можливість сказати вільно рідною мовою те, що вони думають про цю ситуацію.

І. С.: Ваша проукраїнська позиція була однією з причин вашого затримання. Ви її не приховували. Ви розуміли, що це може статися?

Л. Г.: Мене декілька разів попереджали люди, котрі перейшли працювати на окупаційну адміністрацію. Я не приховувала своєї позиції, я нічого не змінила у своєму житті. Я просто допомагала дітям. Я не закликала до повалення цієї влади, єдине, що я дуже хотіла, щоб у серцях дітей, котрі були на окупованій території, була любов і повага до своєї рідної країни. Щоб вони знали, що це розмежування тимчасове, і по той бік цієї лінії живуть люди, які збирають для них книжки, одяг, їжу, пишуть їм листівки зі словами любові та підтримки. Я дуже сподіваюся, що ця любов у душах і серцях цих дітей залишилася.

І. С.: Як вас затримали?

Л. Г.: Коли біля мене зупинилася автівка, я подумала, може, люди щось запитати хочуть. Але потім вони вихопили сумку та заштовхнули мене у машину. Це все виглядало, як дешева шпигунська вистава. Мені було смішно. Але коли вони надягли кайданки та мішок на голову, повезли мене в Донецьк. Коли почали роздягати та чіпати своїми руками. Коли заштовхнули у камеру, і я почула, що це “Ізоляція”, мені стало страшно.

Людмила Гусейнова залишилася на окупованій території, аби допомагати дітям не забувати про Україну. Фото з Фейсбука Людмили Гусейнової

І. С.: На той момент вже всі знали, що “Ізоляція” — це катівня для людей із проукраїнською позицією та військових. Які були ваші думки, коли ви зрозуміли, що потрапили туди?

Л. Г.: Не знаю, де я взяла ту силу, але я зрозуміла, якщо буду плакати, якщо покажу слабкість, вони мене знищать. Вони зрозуміють, що я слабка. Але перші дні я боялася не за себе. Коли я чула страшні крики людей, яких катували, я більш за все боялася почути голоси своїх рідних. Бо я знала, що, зазвичай, забирають родинами, бо так краще психологічно тиснути на людину. Бо тоді вона погодиться визнати себе винною у чому завгодно. Ті перші декілька днів це був суцільний жах. Я не могла спати, це були найгірші дні у моєму житті.

І. С.: У цій катівні ваші права людини були повністю порушені.

Л. Г.: Так, я була позбавлена усього. Найстрашніше, що я була позбавлена зв’язку з рідними, я не знала, що відбувається з ними, а вони зі мною. Потім я вже дізналася, що вони впродовж місяця шукали мене, об’їздили усі лікарні, морги, поліцейські відділки.

“Я вважаю, що це було катування, мене змушували їсти кашу, котру перемішували із землею та мишиним послідом. Вони слідкували за цим через відеокамери”.

Дівчина, котра була в камері зі мною, вона мені сказала, що робити: сховати пакет під столом, щоб його не було видно, і не ковтати, а потроху викидати туди той бруд. Вони не давали ні сісти, ні лягти. Я повинна була з 6 ранку до 10 вечора стояти. Вікна були замальовані фарбою, тому ми не знали: день на вулиці чи ніч, зима чи літо. І лише дві дуже потужні лампи світили у наші обличчя. Ми не могли відвернутися від них або закрити обличчя руками чи ковдрою. Коли я виходила з камери, мені одягали мішок на голову. Так само я повинна була його вдягати у камері, коли був стук у двері або відкривалися “кормушка” .

Мені пощастило, бо рідні знайшли адвоката. Він коштував недешево, але він домовився, щоб мене перевели з “Ізоляції” до СІЗО у Донецьку. І, незважаючи на жахливі побутові умови, мені стало легше. Коли я приїхала та вперше почала спокійно перевдягатися, бо там не було камер спостережень, я побачила, що по боках моє тіло було чорне від синців.

І. С.: І цивільні заручники, і військовополонені говорять про сексуальне насильство. Що ви бачили?

Л. Г.: Мене декілька разів били, але синці були від того, як нас водили. Бо коли тебе ведуть із зав’язаними руками та мішком на голові, ти нічого не бачиш. Ті, хто тебе супроводжують, спеціально підштовхують тебе, і ти падаєш. І це їх дуже смішило.

Одного разу, коли у мене знімали відбитки пальців, я запитала, то в чому мене звинувачують? Вони сказали, що в тому, що я маю проукраїнські погляди. Тоді я запитала: “Мене хочуть судити за мої думки?” Він відповів, що зараз війна і я не маю права щось там собі думати. І щоб мій рот був зайнятий і я не розповідала про те, що думаю, приїдуть бойовики і я задовольнятиму їх своїм ротом.

Я зрозуміла, що це може бути правдою. Що будь-якої миті ці п’яні бойовики можуть приїхати та робити зі мною все, що завгодно. Я чула, як кілька разів вночі відчинялися двері сусідніх камер і дівчат виводили з камер. Я розуміла, що вони не можуть чинити опору. Я вірю, що прийде час, коли ці дівчата також свідчитимуть про те, що з ними робили.

Олсен Гусейнова Катриченко США

Людмила Гусейнова разом із колишньою військовополоненою Анною Олсен і Тетяною Катриченко, координаторкою Медійної ініціативи за права людини, під час адвокаційної поїздки в США. Фото з Фейсбука Людмили Гусейнової

І. С.: Якщо говорити в цілому про цивільних заручників, до них прикуто набагато менше уваги, аніж до військовополонених. Як багато таких як ви, ви побачили за ґратами?

Л. Г.: Коли я туди потрапила, то була практика, що так званих “політичних” навмисно саджали до камер із кримінальними злочинцями. Мене посадили у камеру на 20 осіб. На горі двоповерхової нари я побачила залякану жінку. Це була Оля Фоменко. ЇЇ затримали на блокпосту, коли вона їхала до своєї мами в Донецьк, за те, що у неї на рюкзаку був маленький символ України. І хтось із черги її здав. Її затримали та засудили. У той час коли ми зустрілися, вона була фізично та психологічно знесилена. Її називали “укропкою”. Перші пів року я теж для цих жінок була “укропкою”. Але я, мабуть, сильніше за Олю. Я намагалася їй допомагати. Мене рятувало те, що мої рідні передавали щотижня передачі, в яких були цигарки. І це дуже допомогло змінити ставлення до мене.

І. С.: Ви були за ґратами три роки. За цей час ви не отримали вирок суду. За ваше звільнення боролися ваші рідні та друзі у Києві. Чи ви відчували, що цей момент наближається?

Л. Г. Адвокат мені з першого разу, коли я його побачила, це було два місяці після того, як мене затримали, сказав, що рідні подали мене на обмін, а він нічого не може зробити для мого звільнення. Я дуже сподівалася, що буде обмін у 2020-му, але мене нікуди не викликали, мене ні про що не питали. Мене по пів року не водили до слідчого, а було таке, що мене вивозили за територію СІЗО і змушували підписати порожній папірець. І ти розумієш, що тебе знову можуть повести в “Ізоляцію” або зробити з тобою все, що завгодно. І ти його підписуєш. І так було кілька разів, і не лише зі мною.

Звісно, за мене боролися рідні та друзі, і я дуже вдячна за це. І для себе я зараз обрала місію боротися за жінок, котрі 4-5 років утримуються в таких неможливих умовах, і не знають, що завтра буде з їхнім життям.

Зараз я знаю, що “політичних” жінок зібрали вже в одну камеру, але це найстрашніша та найгірша камера, бо згори камера, де утримують туберкульозних хворих.

І. С: У своїх інтерв’ю ви говорите, що боретеся за звільнення Ольги Мелещенко. Розкажіть її історію.

Л. Г.: Так, вона була моєю сусідкою по камері останні пів року. Її забрали за те, що вона лайкала повідомлення у соціальній мережі. У неї вдома залишилася дитина, коли її забрали, їй було чотири роки. Я бачила, як вона страждала за своєю дитиною.

“Нещодавно, мені наснився сон, що я повернулася у в’язницю, я боялася, кричала та зрозуміла, що не зможу більше це пережити. Але я також знаю: якщо мені зараз скажуть повернутися у в’язницю, а ці 20 жінок з СІЗО опиняться на волі, я зроблю це”.

І. С.: Ви зараз у Нью-Йорку, будете в Вашингтоні, на найвищому рівні говорите про звільнення цивільних заручників. Чи достатньо Україна та світ роблять для їхнього звільнення?

Л. Г.: Коли я була там і у нас не було жодної інформації, ми не розуміли, що відбувається. Коли минає рік за роком, а обмінів немає, здається, нічого не робиться. Коли мене звільнили, я подумала, що нарешті почався рух і нарешті почали звільняти цивільних заручників та жінок. Але минув місяць, другий, і знову все зупинилося. Я знаю, що Україна бореться, але мені, мабуть, хочеться, щоб робилося більше.

І. С. Пережити полон складно, але ще складніше повернутися до мирного життя. Ви вже чотири місяці на волі, чи вдається це вам?

Л. Г.: Мабуть, те, що я собі обрала таку місію добиватися звільнення інших жінок, це дає мені сили. Але я ще не відчуваю повною мірою свободи. Мене дуже підтримують інші жінки, котрі були звільнені у 19-му, а також громадські організації, котрі опікуються проблемами полонених та жінок. Але, на жаль, у мене відчуття, що суспільство і держава не розуміють, що нам потрібно.

І. С.: Яка ваша найбільша мрія?

Л. Г.: Звісно, як у всієї України та світу, перемога України. А особиста просто побути з рідними та подорожувати.

І. С.: Ви би хотіли повернутися до Новоазовська, адже це ваш дім?

Л. Г.: Тут моє серце розривається, бо так, це мій дім, ми його будували своїми руками і вже навряд чи побудуємо новий. Зараз ми живемо у чужій квартирі. І серце рветься туди, де моя домівка, моє подвір’я з трояндами, де я мріяла сидіти з друзями. А з другого боку, це місто завдало мені багато болю. Я знаю, що там живуть люди, котрі писали на мене доноси. Але я не хочу, щоб вони були покарані, бо, можливо, вони це робили з примусу. А якщо вони так насправді думали, я не хочу, щоб їх карали через за їхні думки так, як покарали мене.

Ірина Соломко, журналістка “Голосу Америки”

Джерело

0 Коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі публікації
Інші воєнні злочини
Херсон — Лефортово — Ростов: херсонців, яких Росія утримує за “тероризм”, почали судити

Сергій Офіцеров, Юрій Кайов, Сергій Ковальський, Костянтин Резнік, Сергій Кабаков, Денис Лялька, Сергій Гейдт, Олег Богданов і Юрій Тавожнянський — цивільні херсонці, яких росіяни викрали влітку 2022 року. Їх звинувачують у “підготовці та скоєнні акту міжнародного тероризму”. Із 20 лютого 2023 року дев’ятьох херсонців тримають у СІЗО № 1 у Ростові і незаконно судять.

3 Квітня 2024

Інші воєнні злочини
Сексуальне насильство в полоні: пережити і не мовчати

27 березня команда Слідство.Інфо презентувала фільм “ВінТеж” — про сексуальне насильство над українськими чоловіками в катівнях росіян. Це сповіді чотирьох мешканців Херсону. Вони розповідають про погрози, катування і зґвалтування, від яких бранці намагалися вкоротити собі віку.

3 Квітня 2024

Інші воєнні злочини
Примушують “любити” РФ. Як ворог катує українців і чи вдасться довести, що Росія вчиняє в Україні злочин проти людяності

МІПЛ розпитала Марію Квіцінську, експертку ОМСТ з Європи та Центральної Азії, як організована робота їх організації в Україні, про перспективи постраждалих отримати матеріальну компенсацію від Росії та чим відрізняються кейси катувань під час російсько-українській війні від кейсів у решті держав, де працює ОМСТ.

13 Березня 2024

Більше публікацій
Ми у соцмережах
Актуальні публікації
Більше публікацій
Війна і правосуддя
Ухилянти, афганські літаки та аграрії: 51 справа щодо війни, за якою радимо стежити наступного тижня

Медійна ініціатива за права людини продовжує відстежувати судовий розгляд справ щодо війни. Щотижня ми публікуємо розклад найрезонансніших судових засідань, розповідаючи про те, де, коли, кого і за що судять.

12 Квітня 2024

Адвокація
“Міжнародне право недієве, коли одна зі сторін не дотримується правил”, — Ольга Решетилова в Осло

Ольга Решетилова, голова Медійної ініціативи за права людини, взяла участь в одній із дискусійних панелей конференції Норвезького Гельсінського комітету, яка відбулася в Осло. Разом із Лене Ваттеланд, керівницею Центру документації та притягнення до відповідальності НГК, вони обговорили проблему притягнення до відповідальності винних у воєнних злочинах Росії. 

11 Квітня 2024

Аналітика
Примусова паспортизація. Як українцям на окупованих територіях та в РФ нав’язують російське громадянство

Коаліція "Україна. П'ята ранку", до якої входить Медійна ініціатива за права людини, підготувала спільну аналітику. Мета дослідження: простежити ключові етапи та практики впровадження політики нав’язування громадянства РФ українським громадянам, а також надати правову кваліфікацію таких дій — у межах міжнародного права і в межах українського законодавства.

10 Квітня 2024

Більше публікацій