“Мамо, буду за десять днів”: що сталося з українським десантником Пасічником

Марія Климик

• 11 Квітня 2025

1

851

4 хвилини читання

Останній раз Людмила Пасічник бачила сина на екрані телефону — він усміхався, але в очах було щось тривожне. “Ти так дивишся, наче востаннє телефонуєш”, — сказала вона тоді. За кілька днів Олександр зник. І вже понад два роки Людмила щодня живе між вірою і страхом, збираючи по крихтах свідчення про сина. Олександр Пасічник — один із тисяч українських військових, яких шукають родини. Історія його матері — це історія безмежної любові, впертості й болю, що не стихає.

Бойове завдання

Коли в лютому 2022-го Олександр Пасічник повернувся до України, то у можливість великої війни з Росією він не вірив. Сумніви розвіялися з початком повномасштабного вторгнення. На той час чоловіку було 33 і він, не вагаючись, вступив до лав територіальної оборони Хмельниччини, де жив із сімʼєю.

— Я просила його повертатися до Польщі, але він відмовлявся. Сказав: “Хто як не я вас захищатиме?!” — згадує Людмила Пасічник.

У грудні того ж року Олександра мобілізували. Через спортивну статуру та хорошу фізичну підготовку його зарахували до десантно-штурмових військ.

— Він так пишався цим. Зателефонував мені і каже: “Матусю, ти знаєш, в які війська мене зарахували? У десантно-штурмові”. Я тоді не розуміла наскільки це серйозно, раділа разом із ним.

Сина відправили до Житомира у 199-й навчальний центр — єдиний, де готують бійців десантно-штурмових підрозділів. Там Олександр був місяць, а після опинився в Одеській області, де мав навчатися на сержанта.

Олександр Пасічник під час служби. Фото з сімейного архіву

— Саша планував вступати в аспірантуру у Харкові, раніше навчався там у Харківському університеті будівництва і архітектури. Але коли в частині дали запит на отримання документів, стало відомо, що університет зруйновано. Тож документи його загубилися, — розповідає Людмила.

В Одеській області Олександр пробув близько двох тижнів. Наприкінці січня 2023 року він прибув у розпорядження 25 окремої повітрянодесантної бригади. На той час її бійці тримали оборону на Луганському напрямку.

На зв’язок із родиною Пасічник виходив нечасто.

— Якось напередодні восьмого березня син сказав, що йде на тривале бойове завдання. І я його дуже просила, щоб він попросив у командира дозволу зробити мені подарунок восьмого березня і вийти на зв’язок, — говорить мама полоненого військовослужбовця. — І син виконав обіцянку, навіть вперше зателефонував по відеозв’язку. По його очах я зрозуміла, що щось не так. Кажу: “Ти так дивишся, наче востаннє телефонуєш. Ти хочеш щось мені сказати?” Саша тільки роззирнувся по боках, а тоді сказав, щоб я не хвилювалася, що все буде добре, щоб я навіть не думала, що він може не повернутися.

Наступного дня, йдучи на бойове завдання, Олександр надіслав повідомлення: “Матусю, буду за десять днів. Все буде добре”.

Загадковий дзвінок

13 березня 2023 року Олександр Пасічник зник безвісти у селі Червонопопівка Луганської області за 32 кілометри від Сєвєродонецька. На той час за село точилися запеклі бої.

— 21 березня о четвертій ранку мене розбудив дзвінок. Я встала, ввімкнула світло, взяла телефон і бачу сповіщення в Signal пропущений дзвінок. Та коли я відкрила, щоб глянути, хто телефонував, вже нічого не було. Наче і не було дзвінка, — розповідає Людмила Пасічник.

Людмила Пасічник серед родин зниклих безвісти і військовополонених 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. Фото з сімейного архіву

Жінка стривожилась, відчула, ніби щось трапилося, зайшла у Facebook і перше, що трапилося їй на очі — оголошення про гарячу лінію 25 окремої повітрянодесантної бригади.

— Я стривожилась ще більше, бо раніше не бачила таких оголошень. О восьмій ранку зателефонувала за тим номером. Представилася, сказала, що син із дев’ятого березня не виходить на зв’язок, у відповідь почула: “Ваш син зниклий безвісти”.

Людмила пішла до поліції, написала заяву про зникнення сина, здала ДНК-зразки. Щоб отримати інформацію, жінці сказали їхати туди, де призвали Олександра, тож наступні два місяці вона провела на Хмельниччині, заповнюючи безліч паперів, заяв, очікуючи на відповіді.

Паралельно Людмила моніторила соцмережі, де публікували фото українських військовополонених. Так вона натрапила на відео полону двох військових російським підрозділом “Ахмат”. Один із них був пораненим, у ньому жінка впізнала сина.

Пошуки

Людмила Пасічник розпочала власне розслідування. Вона дізналася, звідки зʼявилося відео з полоном її сина, надіслала його військовій частині, але там заявили, що в період, коли зник Олександр, на тій території не було снігу. Людмилу це не зупинило. Вона знайшла інших жінок, рідні яких зникли в той час і поблизу того населеного пункту, що і її син. Ті підтвердили, що з 11 березня сніг у тому районі таки був.

Відео, на якому Людмила Пасічник впізнала сина

— У військовій частині мені також казали, що поблизу того села була тільки наша бригада. Але я з’ясувала, що там були 95, 80 і 79 бригади. Чоловік, який був на відео з моїм сином, мав шеврон 79 бригади.

Людмила також зробила три фото-відеоекспертизи, які з високою ймовірністю підтверджують, що на тому відео її син. Абсолютний збіг не підтверджують, тому що на відео чоловік у шапці.

Решту інформацію мати збирала по дрібці: з акту службового розслідування військової частини, зі свідчень побратимів Олександра. Від одного з них вона дізналася, що син разом із побратимами намагався витягнути пораненого і в цей момент почався щільний артилерійський обстріл. Що сталося далі, Людмилі невідомо: свідок отримав поранення, втратив свідомість і отямився вже у лікарні. Про долю групи Олександра він не знає.

— Той хлопець намагався сказати, що там залишаються люди, яких потрібно витягнути, але, мабуть, це було дуже небезпечно і по них ніхто не пішов, — Людмила Пасічник.

На відео вона побачила, що в сина важке поранення голови та ніг. Сподівається, що опинився в шпиталі. Жінка також припускає, що Олександр перебував у Луганському СІЗО, а після вивезли до Чеченської Республіки.

Людмила Пасічник на акції-нагадуванні про військовополонених і зниклих безвісти. Фото з сімейного архіву

Зібрану інформацію Людмила передала Координаційному штабу з питань поводження з військовополоненими. Наприкінці 2023 року її сину змінили статус зі зниклого безвісти на непідтверджений полон. Жінка продовжує шукати сина.

— Мені хочеться кричати на весь світ, як сильно я хочу знову обійняти сина. Дуже важливо привернути увагу міжнародної спільноти до проблем пошуку та повернення  зниклих безвісти і полонених. Хочеться, щоб вони допомогли нашій країні. А я продовжую молитися і чекати на сина, — говорить Людмила Пасічник.

Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст необов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.