ВійнаПублікації

Медик із Маріуполя: «Лікарі оперували в бронежилетах і касках, не знімали їх по кілька діб»

Гарнізонний шпиталь №555 у Маріуполі створено на базі 61-го мобільного в липні 2020 року.  Він розташовувався в Кальміуському районі міста, неподалік металургійного комбінату імені Ілліча.

На передовій шпиталь опинився одразу після початку повномасштабного вторгнення Росії. У той час як більшість медичних закладів Маріуполя після потрапляння під обстріли припиняли функціонувати, 555-й працював. До нього звозили поранених із усього міста. 

15 березня з російського літака на шпиталь скинули авіабомбу: будівлю було зруйновано, більшість обладнання знищено. Весь медичний персонал разом із пораненими розділився на дві групи. Перша долучилася до українських військових на «Азовсталі», друга вирушила до металургійного комбінату імені Ілліча. 

Згодом більшість із них потрапили в полон: 12 квітня — всі, хто перебував на заводі ім. Ілліча, 16 травня — ті, хто був на «Азовсталі».

Останній форпост


Юля — військовий медик. Її чоловік Антон Неділько служив у тиловому забезпечені. Обидва — в гарнізонному шпиталі №555. Коли почалася війна, подружжя працювало без перерв на відпочинок, тож змушені були взяти у лікарню трирічного сина. Залишати хлопчика з сусідами під щоденними обстрілами було неможливо. Усі троє перебували в шпиталі до моменту, поки на нього скинули авіабомбу.

Військовий шпиталь №555

«Коли 24 лютого все довкола почало вибухати, ми майже перестали виходити на вулицю, робили це лише інколи. Весь час перебували в лікарні. З усього міста до нас везли поранених — і цивільних, і військових. Навіть дітей. У місті світла та газу не було, люди готували їжу на вулиці, в той момент щось прилетіло. Ми бачили людей без рук або ніг. Із перших днів наступу розуміли, що на нас також може щось упасти, але мали залишатися в операційних. Усі наші лікарі оперували в бронежилетах і касках. Ми так спали, їли. По кілька діб їх не знімали», — розповідає Юля.

По шпиталю прийшлося кілька ударів. Після першого вибило всі вікна та двері, уламки скла були повсюди. Поранених, серед яких було дуже багато важких, а також лікарів почали спускати в підвал.

Тим часом Маріуполь перетворився на місто смерті.

«Йдеш містом, а усюди трупи. Вони лежать, їх ніхто не забирає. Ось просто йшла людина вулицею, щось прилетіло. Вона загинула і залишилася на тому ж місці. І так по всьому Маріуполю. Те, що ми бачили, ви не побачите навіть у фільмі жахів», — зізнається Юля. 

Вона говорить, що в перші дні березня багато хто сподівався на евакуацію, але дуже скоро всі зрозуміли: місто в оточенні, евакуація неможлива.

«Стеля впала в операційній»


Коли 15 березня на шпиталь скинули авіаційну бомбу, в ньому тривали операції — рятували цивільних, які втратили кінцівки.

«Стеля просто впала, комусь вдалося вибратися з-під завалів, хтось під ними залишився назавжди», — пригадує Юля.

Керівництво лікарні вирішило, що в таких умовах надавати медичну допомогу неможливо. «Операційні зруйновані, інструменти та обладнання знищене. Ще й вуличні бої почалися за 300 метрів від нас. Ми не мали зброї, нас ніхто не охороняв. Розуміли, що в будь-який момент до нас можуть прийти росіяни, захопити в полон чи розстріляти», — каже Юлія.

Персонал лікарні почав вивозити пацієнтів до найближчих бункерів. Серед них було багато важких, які не могли пересуватися самостійно. Рятували людей вдень і вночі. Так деякі опинилися на «Азовсталі», а деякі — на комбінаті ім. Ілліча.

Комбінат ім. Ілліча. Скріншот з відео Української правди

«Коли ми збиралися в бункер, до мене підійшов чоловік, один із пацієнтів, і каже: “А куди це ви зібралися з дитиною?” Я кажу: “В бункер, нам уже немає куди йти, все розбито”. Тоді він сказав, аби я і не думала туди йти з дитиною, бо ми звідти вже не виберемося», — згадує Юля.

Тож вона вирішила спробувати виїхати з міста, а її чоловік залишився допомагати евакуйовувати поранених на комбінат ім. Ілліча.

«Антон залишився, від нього багато чого залежало, він дуже хвилювався за хворих. Разом із ним залишилися три водії. Потім я дізналася, що в бункері вони разом облаштовували двоярусні ліжка, проводили світло», — говорить жінка.

Полон та невідомість


Юлія розуміла, що залишити службу не може, але водночас повинна рятувати сина. Тому під час розмови з командиром заперечень не почула. Її попередили, що поїздка може бути небезпечною.

«Ми з сином виїжджали з міста, коли нас обстрілювали. Я виїжджала на свої страх і ризик, щоб врятувати дитину, бо розуміла, що вже все — надії немає, — пригадує медик. — Дорога з Маріуполя зайняла три дні. Двічі потрапила під обстріл. Я вивісила білі прапорці з машини, написала “Діти” на склі, але по нам все одно стріляли. Мене перевіряв російський військовий на блокпості, а за 500 метрів він же по нас стріляв. Розривалися міни, скрізь була розбита техніка», — додає Юля.

Її чоловік опинився на металургійному комбінаті ім. Ілліча. Коли частина гарнізонного шпиталю №555 дісталися туди, там перебували бійці 36-ї окремої бригади морської піхоти ім. Білінського, а також прикордонники та військові Національної гвардії України.

Військовий шпиталь №555

«Коли вони уже були на заводі Ілліча, їм на допомогу прислали ще лікарів із Дніпра. Їх теж розділили на дві групи», — каже Юля.

Однак повноцінного бункера, як на «Азовсталі», там не було. Їжа та медикаменти швидко закінчувалися, зв’язку також не було. 

«Я про свого чоловіка майже нічого не знала, — ділиться Юлія. — Комусь із наших колег часом вдавалося надіслати повідомлення рідним, тоді ми щось дізнавалися. 23 березня мені сказали, що Антона поранили, коли вони перевозили хворих між бункерами. 11 квітня написав повідомлення сам: запитав, як наші справи, нічого про себе не сказав. Більше зв’язку не було».

12 квітня частина морпіхів з комбінату ім. Ілліча потрапила в полон. Як саме це сталося, Юлії достеменно не відомо. Каже, що знала, що у військових та цивільних закінчуються всі припаси. «Потім їх почали закидувати димовими шашками, викурювати. У них не було іншого вибору, як здатися в полон. На заводі було понад 500 поранених у важкому стані. Їх треба було рятувати», — додає медик.

29 квітня Юля дізналася, що чоловік потрапив у полон. Більше ніякої інформації вона не має. За попередніми даними, Антона та інших полонених із комбінату ім. Ілліча можуть утримувати в Оленівській виправній колонії Донецької області або в одному з СІЗО міста Таганрог на території Росії.

Марія Климик, журналістка МІПЛ

—————

Медійна ініціатива за права людини у коаліції з іншими правозахисними організаціями документує воєнні злочини та злочини проти людяності, що вчиняються на території України у зв’язку зі збройною агресією російської федерації.

Відомі вам факти надсилайте на адресу warcrimeSOS.UA@gmail.com

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button