МІПЛ дізналась, де росіяни тримають чотирьох з п’яти викрадених під час окупації Київщини мешканців Прибірська
Прибірськ — невелике село на Київщині, неподалік Чорнобиля. У лютому 2022-го росіяни захопили його разом із сусідніми Ораним і Хочевою, а за місяць викрали п’ятьох місцевих хлопців, які намагалися знайти зв’язок в окупації та повідомити рідним, що живі. Відтоді вони перебувають у російській неволі. МІПЛ побувала у Прибірську та поспілкувалася зі свідками окупації, зокрема з Оленою Кучай і Тетяною Павленко — мамами викрадених росіянами Олександра Кучая, Тараса і Володимира Павленків.
Перші вибухи в Прибірську пролунали рано-вранці 24 лютого 2022 року, а вже за кілька годин повз село їхали довжелезні колони російської техніки з позначками Z і V. У небі гули десятки літаків і гелікоптерів. Частина з них летіла з боку Білорусі. У саме село окупанти зайшли трохи згодом. Одразу ж стали вдиратися до порожніх будинків: крали сільськогосподарську техніку й особистий транспорт. У магазинах вибивали вікна, ламали замки, крали продукти. Військову техніку росіяни ставили на трасі прямо біля будинків.
— Дехто стріляв: гулявся так. У сусідів через вулицю вони в туалет вистрілили. Добре, що там нікого не було, — пригадує Олена Кучай.
Також росіяни шукали в Прибірську ветеранів війни на сході України і тих, хто має зброю. Утім не знайшли й у самому селі нікого не викрадали. Однак на блокпосту на в’їзді до сусідньої Хочевої вони схопили п’ятьох прибірців, які намагалися знайти зв’язок і повідомити рідним, що живі. Це сталося 19 березня 2022-го
Олександр Кучай
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, Олександр Кучай був удома. У ніч на 24 лютого 2022-го йому зателефонував знайомий і повідомив про війну. Спершу, каже Олена Кучай, вони з чоловіком не повірили синові, та потім почули вибухи з боку Чорнобиля, а за кілька годин побачили російську військову техніку. Евакуюватися з Прибірська було неможливо, тож Олександр із батьками лишився вдома, в окупації та без зв’язку з навколишнім світом.
Олександр Кучай, викрадений росіянами мешканець Прибірська. Фото: сімейний архів
Разом із чотирма односельцями він 19 березня пішов до Хочевої: люди розповідали, що звідти можна зателефонувати близьким. На зворотному шляху хлопців зупинили росіяни. За словами свідків, вони роздивлялися татуювання та перевіряли телефони в затриманих, а тоді звинуватили їх у зйомці військової техніки, повантажили на КАМАЗи і вивезли в невідомому напрямку. Так і не дочекавшись сина вдома, батько Олександра Сергій Кучай пішов на російський блокпост, аби дізнатися, що з хлопцями. Там заявили, що їх допитують на ЧАЕС і незабаром відпустять. Ледь не щодня Сергій запитував у росіян про долю свого сина, а наприкінці березня один із них відповів, що всіх п’ятьох викрадених на блокпосту хлопців вивезли у Білорусь.
Незабаром із полону повернувся український військовий, якого разом із Олександром росіяни тримали на ЧАЕС, а потім через Гомель вивезли у СІЗО №1 Новозибкова Брянської області. У РФ росіяни жорстоко поводилися з українськими військовими та цивільними: били, катували електричним струмом, випалювали татуювання, майже не годували, забороняли вдень сидіти на ліжках і змушували співати російський гімн. Унаслідок тортур одному з українців відібрало мову, інший впав у кому, а дехто помер. Олександрові доводилося піклуватися про співкамерників, які через нелюдські умови утримання мали проблеми зі здоров’ям.
Олена Кучай показує досьє на свого сина Олександра, яке опублікували російські телеграм-канали. Фото: Віктор Ковальчук
За кілька місяців Кучая перевезли з Новозибкова у виправну колонію № 1 Донського Тульської області Росії. Утім мати хлопця дізналася про це лише в січні 2024-го — теж від звільненого з полону українця. За його словами, Олександр “тримається та чекає на обмін”. У вересні інший обміняний військовополонений розповів, що в Донському росіяни б’ють українців, а кількість людей у камерах іноді сягає 24.
РФ незаконно утримує Олександра Кучая вже понад два з половиною роки. За цей час росіяни не передали йому жодного листа від рідних. Не знає хлопець і про те, що його батько Сергій помер півтора року тому: не витримав туги за сином, говорить Олена.
Тарас і Володимир Павленки
Серед викрадених поблизу Хочевої були й брати Тарас і Володимир Павленки. Крім того, щоб зателефонувати рідним, вони мали забрати дитячі речі, адже їхня невістка ось-ось мала народжувати. Утім додому хлопці не повернулися. Їхній батько Василь разом із Сергієм Кучаєм неодноразово ходив на російський блокпост, питав, де Тарас і Володимир. У відповідь чув лише обіцянки незабаром їх повернути. Наприкінці березня 2022-го росіяни сказали, що Павленків теж вивезли у Білорусь.
Тетяна тримає фотографію викрадених росіянами синів Тараса і Володимира Павленків. Фото: Віктор Ковальчук
Тетяна і Василь зверталися до українських і міжнародних органів у надії знайти синів. За кілька місяців РФ підтвердила, що утримує Тараса і Володимира. Також росіяни опублікували фото хлопців, назвавши обох “військовополоненими, які перешкоджали “СВО”. Тетяна отримала від Тараса два листи, МКЧХ повідомив, що хлопця утримують у Севастополі, але де саме й у яких умовах, було невідомо. Коли почалися перші з початку повномасштабної війни обміни полоненими, мати братів дізналася, що Тараса і Володимира утримують у СІЗО № 2 Новозибкова.
— Їх дуже били, катували, морили голодом, було холодно, бракувало ліжок. Роздавали аркуші з гімном Росії, аби вони вчили його напам’ять, — переповідає Тетяна слова тих, хто був із її синами в СІЗО.
Наступну інформацію про місця утримання хлопців вона отримала у серпні 2024 року. Виявилося, що Тараса росіяни тримають у виправній колонії № 12 Каменськ-Шахтинського Ростовської області РФ. Там в одному бараку перебуває до 30 бранців, наглядачі час від часу їх б’ють, бракує їжі.
У вересні звільнені з полону українці розповіли, що Володимир Павленко і троє хлопців, із якими його викрали, перебувають у виправній колонії № 1 Донського Тульської області. Вони не знають, де Тарас Павленко, і вважають, що його вже обміняли. У Донському росіяни тримають по 23 — 26 людей у камерах, змушують читати російські книжки і вчити гімн, забороняють сидіти на ліжках удень, б’ють бранців.
— У камерах є відеонагляд і так звані мертві зони. Коли російські наглядачі не бачать людину, вони можуть зайти в камеру й ударити її, — пояснює Тетяна Павленко.
Жінка наголошує, що за весь час незаконного утримання її синів росіяни не передали Тарасу та Володимиру жодного листа від рідних.
Підтримано грантом від Open Society Foundations.
