Насильницькі зникнення

Міра покарання – «депортація». Історія 22-х днів полону і звільнення Людмили Никитенко

27 вересня російська окупаційна влада після двадцяти двох днів незаконного утримання вивезла за межі окупованої частини Запорізької області мешканку села Олександрівка Людмилу Никитенко, яка займалась там родинним господарством. Після окупації села жінка багато спілкувалась із донькою та знайомими, яким вдалось евакуюватись на підконтрольну Україні територію. Їм вона розповідала про переміщення військової техніки росіян та факти мародерства з боку представників «ДНР».

З перших днів війни частина Запорізької області потрапила під окупацію російських  військ. Місцеві свідчать: росіяни чинять репресії, викрадають та катують цивільних. МІПЛ зафіксувала 110 випадків викрадень та незаконного утримання в полоні жителів на Запоріжжі. Людмила Никитенко – одна з них.

Людмила Никитенко

5 вересня до її будинку під’їхав мікроавтобус із тонованими вікнами та позашляховик. До оселі зайшли семеро озброєних, одягнутих у військову форму та балаклави чоловіків, які не представились. Всі вони мали різний вигляд, але найбільше виділявся один, який носив руду бороду і був схожий на чеченця. Ще один військовий нервувався та весь час грюкав кулаком по столу.

Чоловіки обшукали будинок, особливо прискіпливо – кімнату доньки Людмили, Христини. Дівчина виїхала за межі країни в перший день війни. Людмила часто спілкувалась із донькою, розповідала їй новини з окупації, обговорювала присутність у селі військ РФ. 

«Росіяни знали про Христину все: коли закінчила школу, коли поїхала до Києва. Запевняли, що вона з Нідерландів контактує з СБУ, передає їм інформацію. Навіть стверджували, що донька має псевдонім, під яким пише правоохоронцям. Христина справді двічі кидала у чат-бот інформацію про пересування російської техніки», – говорить МІПЛ Людмила.

Під час обшуку російські військові вилучили паспорти Людмили та її чоловіка, дозволили їй надягти спортивний костюм і куртку, а потім запхали до мікроавтобуса. Дорогою жінка здогадалась, що її везуть до Мелітополя.

«Аби помитись, мочили спідню білизну в холодній технічній воді.
Змінного не мали, тому на себе одягали мокрий одяг»
   


Автівка зупинились біля будівлі місцевого СІЗО, поруч із Центром первинної медико-санітарної допомоги № 1 – «зеленою» поліклінікою, як її звуть місцеві. 

«Мене, разом із іншою жінкою утримували в одній з одинадцяти камер. Це була 4-та камера, – розповідає Никитенко. – У СІЗО тримали переважно чоловіків і лише двоє жінок. У чотирьох камерах жили по двоє, в інших – по одному. В моїй камері був туалет, два ліжка, стіл та два стільці, непрацююча раковина та поламаний унітаз. Усі предмети інтер’єру вмонтовані в підлогу. Двері до унітазу відкривались в бік коридору, тож в будь-який час будь-хто міг туди заглядати. З постільної білизни – тільки подушка і матрац, який мені видали на другий день. Дві ночі я проспала просто на дереві. Вікно в камері постійно було відчинене. До нього прибито п’ять-шість решіток, тож сонце ледь пробивалося. Температура в камері залежала від погоди надворі. Щоб зігрітись, я одягала шапку і капюшон, на ноги клала подушку та вкривалась курткою».

 

1) Написи, які зубною пастою робила Людмила, щоб привернути увагу до непрацюючого унітазу
2) Стан одягу Людмили після полону
3) Жувальна гумка з російського сухпайку, яким двічі годували Людмилу

Людмила свідчить, що в СІЗО щодня о шостій ранку вмикали депресивну музику та шансон. Часто грав гімн Росії. Музика звучала впродовж усього дня до 23 години і настільки голосно, що неможливо було спілкуватись ані в камері, ані з увʼязненими в інших камерах. Світло було тьмяне і ввімкнене цілодобово. В одній з камер, де утримували чоловіків, світла не було, тому коли їм давали їжу, лишали відкритою годівничку, щоб світло потрапляло з коридору і полонені могли бачити продукти та ложки.

Годували раз на день о 22:00. За 22 дні полону двічі видавали армійські пайки. Вони погано смакували, оскільки в них була яловичина з кістками та мізками, тому доводилось споживати галети, яких приносили в достатній кількості. В інші дні годували 325 грамами тушонки або каші на добу. Питної води в півторалітрових пляшках давали, скільки треба. Технічну воду приносили в п’ятилітрових баклажках.

«У камері протікав унітаз, тож посеред кімнати утворилась калюжа. Що б ми не виливали в унітаз, це негайно витікало на підлогу. Кран не працював, стьоку теж не було. Технічною водою прали одяг, але позаяк змінного не мали, доводилось одягати на себе мокре. Милися нижньою білизною у холодній воді. Моїй співкамерниці рідні передали мило, яким ми мили голову. На тринадцятий день полону мені знадобилися гігієнічні прокладки. Я сказала про це охоронцю, він запевнив, що передасть кому треба, вірогідно, так званому слідчому. Мені й справді їх принесли, але через три доби. Тоді ж видали один рулон туалетного паперу, зубну щітку та зубну пасту. Зазвичай туалетний папір не видають або ж приносять по пів метра на людину. Інколи його заміняли газетою або папером формату А4», – розповідає Никитенко. 

За весь час полону Людмила не бачила медичних працівників. Під ліжком у камері вона виявила незамиту кров, а поруч – відро з хірургічним зажимом, двома ампулами (одна з яких – знеболююче), два шприци, бинт і пластир. З цього зробила висновок, що в критичних випадках лікаря до полонених все ж викликають.

«Я прожила життя у вільній країні, де можна розмовляти про все» 


Хлопця, який охороняв Людмилу та інших бранців, звати Сергій, позивний – «Добрий». Він і справді відносно лояльно ставився до полонених. Інколи підгодовував печивом, хлопцям давав цигарки. Сергій вживав слова «шо», «наколядував», тож, на думку Людмили, був або місцевим, або приїжджим із «ДНР». Інколи до коридору заходив чоловік, якого кликали «Петрович».

Представників квазіутворення «ДНР» та власне росіян Людмилі доводилось бачити під час допитів. Вони були на другий, третій та п’ятнадцятий день її утримання в СІЗО.

«Перший допит проводили знервований чоловік, який був серед тих, хто мене затримував, а також так званий слідчий. Я мала шапку на обличчі – через неї неможливо було побачити нічого навкруги. Тільки чула, тому не одразу збагнула, що знервований стоїть позаду мене. Слідчий ставив питання про доньку, цікавився, чи правда, що я здавала інформацію. Вимагали, щоб я розмовляла російською. Я україномовна і для того, щоб відповідати російською, мені потрібен був час на формулювання відповіді. Кожен раз, коли я замислювалась, скажений бив мене по голові, але робив це так, щоб не залишити слідів на обличчі. Давав потиличники, бив по вухах, брав за носа і погрожував його зламати. Загалом завдав шість ударів. Погрожував, що битиме мене ногами і що я ходитиму в туалет під себе на підлозі», – розповідає жінка.

Після першого допиту Никитенко дали аркуш А4 і сказали писати все, що знає. Жінка написала, що без умислу розповідала своїй дитині і знайомим, які виїхали з окупації, новини про колаборантів, техніку та приїзди до села мародерів із «ДНР». 

Наступного дня Людмилі зачитали засвідчене напередодні та перепитали деталі. Знервованого чоловіка на допиті вже не було, тож жінку не били. 

На п’ятнадцятий день полону Людмилу на камеру допитував чоловік із кавказькою зовнішністю. Їй вперше дозволили зняти шапку з обличчя в присутності росіян.

 

Людмилу Никитенко депортують з окупованої частини Запорізької області

«Запитував, чому мені не подобається жити в Росії, чи хочу я виїхати в Україну. Сказав, що розповідати про обстановку в окупації неправильно. Я відповіла, що прожила життя у вільній країні, де можна розмовляти про все. Це йому не сподобалось. Питав про колаборантів, чи я їх засуджую і чи змінилось моє до них ставлення. Я відповіла ствердно, на що отримала докір: «Через таких, як ви, їх підривають і вбивають», – згадує Никитенко.

Людмила свідчить, що полонених чоловіків допитували набагато жорсткіше, ніж жінок. Вона впевнена, що її стать зберегла їй ребра. Каже, що на допитах усім чоловікам, яких тримали в десяти інших камерах, ребра поламали. На питання МІПЛ про те, чи відрізнялося ставлення наглядачів до жінок і чоловіків, Людмила каже, що час від часу один із катів вимагав від хлопців, щоб вони ставали на коліна і клали руки на стіну. А от жінкам той самий наглядач наказував: «Очі в стіну». 

Сказали: «“Спілкуйся, як хочеш, ми – хохли” і заявили, що везуть на розстріл»


Одного разу світло в будівлі згасло і музика замовкла на 10-15 хвилин. Доки охорона з’ясовувала причини, Людмила поспілкувалась із полоненими з інших камер:

«Усі тримались проукраїнської позиції. Серед чоловіків було двоє військових – їх згодом обміняли. Був також чи то “слідчий” чи то “опер” самих окупантів, якого вони ж і забрали, намотавши йому скотч на очі. Утримували багато партизанів, які передавали українським військовим дані про розташування російської військової техніки. Вдалось запам’ятати Юрія Васильовича 56 років. Ще був чоловік 48 років на прізвисько “Артилерист”. Мені відомо, що після мого звільнення туди потрапив хлопчинка 23 років, якого жорстоко допитували, на добу кудись вивозили, потім дали вивчити гімн Росії і на відеокамеру змусили співати під музику прямо посеред коридору. Хлопці жалілись на перебиті не тільки ребра, але й носи і зуби. Розповідали, що на допитах росіяни використовують поліграф».

27 вересня зранку Людмилі знову одягли мішок на голову, посадили в машину і рушили в бік Запоріжжя. Заявили, що везуть на розстріл. За Мелітополем  зізнались, що у Василівці її депортують в Україну.

Людмилі вдалось запам’ятати позивний одного з чоловіків, який її віз, – «Топаз». Він говорив чистою російською. 

«Чоловіки, які мене супроводжували, розуміли українську і навіть вміли розмовляти нею. Вони казали: “Спілкуйся, як хочеш, ми – хохли”. Гадаю, вони з Криму, Мелітополя або “ДНР”, але позиціонували себе як ФСБ. Питали про моє ставлення до Степана Бандери. Обурювались: “Ти ж вчилася в радянській школі! Отримала безплатну освіту, була комсомолкою і піонеркою”». 

Під час однієї з зупинок Людмилу передали іншим військовим, які довезли її до останнього блокпосту, поставили біля російського триколору і наказали промовити «Слава Росії».

«Я відмовилась, – додає вона. – Зачитали, що мене видворяють за те, що ніби я заважаю новій владі встановлювати порядки та перешкоджаю проведенню референдуму: “Он ненька-Україна, йди!”. Я рушила, а за спиною почула: “Надто з пихою пішла! Нумо їй кинемо гранату”. Інший: “Краще – чергу”, а третій: “Та ні, ще не пригнеться, хай іде”». 

Людмила подолала пішки близько 50 кілометрів сірою зоною, щоб дістатись першого українського блокпосту.

Матеріал підготовлено Медійною ініціативою за права людини за підтримки у рамках проєкту "Hela Sverige Skramlar for Ukraina"
0 Коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Актуальні публікації
Більше публікацій
Інші воєнні злочини
Етнічні шведи, німці та бойки Зміївки: від радянських репресій до російської окупації

Була субота, 30 квітня. Того дня Микола Курівчак, староста села Зміївка, що на Херсонщині, збирався їхати до […]

7 Лютого 2023

Інші воєнні злочини
Херсон — Лефортово: росіяни вивезли цивільних заручників до московського СІЗО

Цивільних заручників із Херсона перемістили в СІЗО Лефортово у Москві. Їх утримання там не підтверджено Міжнародним комітетом Червоного Хреста, правозахисники не мають можливості перевірити їх стан та умови утримання.

3 Лютого 2023

Війна і правосуддя
МІПЛ і герої розслідувань організації на заході ОБСЄ у Відні: про злочини росіян на Херсонщині та механізми вирішення гуманітарних питань

Делегації ОБСЄ від України, ЄС та США спільно з Медійною ініціативою за права людини 1 лютого провели захід у Відні, присвячений воєнним злочинам РФ під час окупації Херсонщини. На заході виступили мешканці регіону, які постраждали від дій російських окупантів

2 Лютого 2023

Більше публікацій