Моряки з судна “Донбас”: невідома сторінка героїчної оборони Маріуполя

Ця історія почалася в 2014 році, коли у Севастополі на плацу Академії військово-морських сил ім. Нахімова ще зовсім юні курсанти, які не зрадили присязі, співали гімн України. Співали в той час, коли решта зрадників разом із окупантами міняли на флагштоку український прапор на російський. Минуло вісім років і колишні курсанти, а тепер військові моряки, стали на захист України. У Маріуполі. Пліч-о-пліч із Нацгвардією і полком “Азов”. 

Під час оборони Маріуполя до середини травня минулого року понад 40 моряків з числа екіпажів пошуково-рятувального судна “Донбас” та малих броньованих артилерійських катерів “Кременчук” і “Лубни”, що тримали оборону міста і його порту, потрапили в російський полон. Більшість із них досі залишаються у неволі.

Чоловік, що хоче побачити сина

Крим, 2014 рік. Дмитро Климович, студент другого курсу Академії військово-морських сил ім. Павла Нахімова, разом із побратимами співає гімн України. У цей час синьо-жовтий стяг змінюють на російський триколор. Одразу після цього хлопець переїжджає до Одеси, де продовжує навчання. З 2019 року він служить на пошуково-рятувальному судні “Донбас” старшим помічником командира.

Курсанти Академії військово-морських сил ім. Павла Нахімова співають гімн України. Крим, 2014 рік.

“Ми з Дімою з одного міста Волинської області. Познайомились у 2018 році. Я тоді була студенткою Тернопільського медичного університету, а він – студентом Одеської академії. Якось так склалися зірки, що ми в один час в одному місці опинилися, — з усмішкою розповідає про чоловіка Валентина. — Він у мене найдобріший, хлопці могли до нього з будь-яким питанням звернутися. Бувало, посеред ночі могли зателефонувати: “Вадимовичу, біда”. І той Вадимович вставав і їхав до хлопців допомагати”.

Дмитро Климович, старший помічник командира ПРС “Донбас”

Подружжя Климович проживало у Маріуполі. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Валентина була на девʼятому місяці вагітності. Жінка пригадує, що незадовго до початку війни Дмитро неодноразово намагався змусити дружину поїхати до батьків на Волинь, але та весь час відмовлялася: “Я казала, що без нього нікуди не поїду, що він буде в мене на пологах і це не обговорюється”. 

Коли ж зранку 24 лютого Дмитро зателефонував і сказав збиратися, вона не сперечалася, хоча все одно не усвідомлювала, наскільки серйозною була ситуація.

“Зібрала якісь речі дитячі — раптом у дорозі почнуться пологи. Взяла документи, які для пологового готувала, і кота. Так і поїхала, чоловіка залишила, будинок залишила, — розповідає жінка. — Довго їхали, тяжко було. Ми саме Житомирщину проїжджали, коли там міст підірвали, ми встигли його проїхати, навіть не уявляю, щоб то було”.  

Перші кілька днів зв’язок із Дмитром був, але про ситуацію в Маріуполі чоловік майже нічого не розповідав. Валентина ж і не розпитувала, їй було важливо, що Дмитро разом із побратимами живі і не здаються. Згодом зв’язок у місті почав зникати, Дмитро сказав, що писатиме або телефонуватиме раз на три дні.

9 березня Росія завдала авіаудару по маріупольському пологовому будинку, Валентина працювала у тій лікарні, тож зателефонувала чоловіку, аби дізнатися бодай якусь інформацію про колег. Наступного дня, 10 березня, у подружжя народився син Тимофій. 

Маріупольський пологовий будинок після російських обстрілів

“Дмитро зателефонував мені 12 березня, я сказала йому, що він став татом. Наступні дня три зв’язку з ним не було. 15 березня мені подзвонив якийсь хлопець, сказав, що від Дмитра, що той на завданні і все з ним гаразд. 17 березня увечері він мені вже сам написав, все про сина розпитував, який він, бо в нього фотографії не завантажувалися”, — говорить дружина моряка.

На той час більшість моряків із корабля “Донбас” були під командуванням полку “Азов”, отримали доступ до старлінків, з’явився мінімальний зв’язок. Тоді Дмитро вперше побачив фотографії сина. “Я скинула йому свідоцтво про народження сина, разом пораділи, що хлопцеві вже тиждень”, — згадує Валентина. 21 березня вона розмовляла з Дмитром востаннє.

“Він мені мало що розповідав. То вони якісь матраци носили, облаштовували собі нічліг, то постійно змінювали укриття, бо їх часто накривали. А оце як востаннє дзвонив, то такий щасливий був, казав, що ситий і цілий. Це мені вже потім хлопці розповіли, що в той день вони добре пообідали, у них була одна консерва на п’ятьох, але Діма її не їв”.

31 березня Валентині зателефонував невідомий чоловік, представився цивільним і повідомив, що Дмитро в полоні, його утримують у Бердянській виправній колонії № 77. Згодом жінці стало відомо, що коли у хлопців стали закінчуватися боєприпаси та їжа, моряки спробували вибиратися з міста, спершу виводили матросів, далі йшли офіцери. Дмитра взяли на блокпості, щось у його телефоні викликало у російських військових підозри. 

Бердянська виправна колонія № 77

З того часу місце утримання Дмитра весь час змінювалося. Кілька разів Валентині телефонували звільнені з полону військові і повідомляли, де її чоловік. Наразі він перебуває в РФ. Стан здоров’я Дмитра дуже непокоїть Валентину. Каже, що в Маріуполі він отримав дві контузії, а в полоні у нього виникли проблеми з ногами. Звільнені з полону українські військові також повідомили Валентині, що у Дмитра зупинялося серце, але йому вчасно надали медичну допомогу. Також Дмитро сильно втратив вагу, до полону чоловік важив більше 100 кілограмів, зараз — близько 60-ти.

“Хлопці кажуть, що він тримається, всіх підтримує, нікому не дає падати духом. Всі його запевняли, що до першого дня народження сина він уже буде вдома, але так не сталося. Це його трохи підкосило, сину рік, а він ще не бачив його”, — каже Валентина.

У полоні втратив майже половину ваги

Сергій Зленко також був одним із тих, хто в 2014 році співав гімн України на плацу військово-морської академії. Після цього перевівся до Одеси. Під час навчання служив на флагмані ВМС України “Гетьман Сагайдачний”. У 2019 році підписав контракт і перевівся на пошуково-рятувальне судно “Донбас”, де був командиром електромеханічної частини.

Зв’язок із Сергієм почав зникати 22 лютого, чоловік пояснював це тим, що на кораблі дуже багато роботи. А 24 лютого о 6:30 Зденко зателефонував своїй нареченій, яка на той час була в Одесі, і повідомив, що їм наказали евакуюватися з корабля — почалася війна.

Сергій Зленко, командир електромеханічної частини ПРС “Донбас”

“Спершу я не повірила в те, що дійсно почалася війна. Але він мені сказав берегти себе і пообіцяв зателефонувати, коли вони знайдуть нове місце дислокації. Зателефонував ввечері наступного дня. Розповідав про всі локації, де перебували”, — згадує в розмові з МІПЛ Тіна, наречена моряка.

Сергій її заспокоював, казав, що в них усе гаразд, що всі живі та здорові. Водночас повідомив, що дехто з побратимів отримав осколкові поранення.

“Я питала, як у них із їжею? Він надсилав фотографії, що вони їли і пили. Я навіть не знаю, чи то каша, чи що це таке було незрозуміле. Він мені скидав фотографію чашки і, знову ж, чи чаю, чи кави, чи якогось компоту, я не знаю. Це їм привозили хтось із місцевих жителів, наскільки я розумію, хтось їм там давав поїсти”, — розповідає дівчина.

Лицарські шоломи, які військові використовували для обігріву

Сергій часто запитував, як справи в Одесі, Тіна відповідала, що все добре, намагалася зайвий раз не хвилювати чоловіка. 13 березня він зателефонував і повідомив, що, мабуть, відступатимуть, але через поганий зв’язок дівчина не зрозуміла, що саме він мав на увазі. 

До 19 березня зв’язку з Сергієм не було, а згодом він зателефонував із невідомого номера, його власний телефон розрядився. Потому телефонував іще кілька разів, говорив, що вони прямують ближче до виходу з міста, шукатимуть, що поїсти, склали якийсь план. 21 березня на телефон прийшла смс із невідомого номеру: “Зі мною все добре”. Це було останнє повідомлення від Сергія.

Зленко разом із Климович намагалися вийти з оточеного Маріуполя, однак обох затримали на блокпосту.

“Я йому дзвонила, писала повідомлення: “Передзвони. Вийди на зв’язок”. І на той невідомий номер писала, але він уже був вимкнений. За кілька днів ось цей номер, з якого надійшло останнє повідомлення, з’явився в мережі. Я зателефонувала, але мені сказали, що зі мною зв’яжуться. Все, на зв’язок більше ніхто не виходив”, — каже Тіна.

За деякий час жінці зателефонував невідомий чоловік, сказав, що він військовий на пенсії, що його разом із Сергієм утримували в одній камері у Бердянській виправній колонії № 77. Далі була інформація, що Сергія перевели до Севастополя, де полонених сильно били, після чого етапували на територію РФ.

Тіну турбує стан здоров’я нареченого. Від звільнених із полону, котрі бачили Сергія, вона дізналася, що Сергій сильно втратив вагу.

“У полон він потрапив із вагою 115 кілограмів, але за цей час втратив половину цієї ваги. У нього є хронічні захворювання, можливо, вже потрібна якась терапія. Ось за це я дуже переживаю. У них у сім’ї є схильність до онкології, дуже хвилююся, щоб нічого з ним за цей час не сталося”.

2 серпня 2022 року батьки Сергія отримали від нього листа. 31 грудня з полону звільнили хлопця, котрий перебував із Сергієм в одній камері, з того часу інформації про нього немає.

“Я вже не знаю, що думати. Всім тим вдячна, що коли вони звільняються, то дають хоч якусь інформацію. Кажуть, що живий, то мені вже простіше стає. Але, з другого боку, я не знаю цього, я його не бачила, я його не чула, він не писав, він не дзвонив, нічого. Просто залишається тішити себе якимись ілюзіями”, — каже наречена моряка.

Він досі не знає, чи вибрались із Маріуполя

Оганнес Арутюнян родом із Макіївки. Коли в 2014 році почалося вторгнення Росії, чоловік разом із сім’єю переїхав до Маріуполя. Працював будівельником, мав власний бізнес, але через війну родина втратила все. Чоловік не зміг змиритися з тим, що відбувається, тому в 2017 році пішов воювати. 

Оганнес Арутюнян, інструктор аварійно-рятувальної групи ПРС “Донбас

“У нас двоє синів. Діти росли, а його могло по пів року не бути вдома. Тому я наполягла, щоб він перевівся ближче до дому. Так чоловік потрапив на корабель “Донбас”, — розповідає МІПЛ Оксана, дружина моряка.

Про долю чоловіка після 24 лютого вона майже нічого не знала. Разом із синами намагалася вибратися з оточеного Маріуполя. Зв’язку в місті не було, так само як газу чи світла. Щоб отримати бодай якесь повідомлення, доводилося під обстрілами вибиратися на дах багатоповерхівки.

“Були поодинокі СМСки, він шукав нас, хтось йому повідомив, що нас вивезли, а нас не вивозили. Була його мама, я і двоє синів. Остання СМСка була на мамин телефон. Він написав, що все добре, запитав, де ми. Ми йому відповіли, що ми там же, на цій же адресі, але відповіді не було. Зв’язку більше теж не було, а підійматися на дев’ятий поверх вже боялися, бо в сусідньому під’їзді в шахту ліфта влучили”, — говорить Оксана.

Зруйнований Маріуполь

Жінка до останнього не знала, що екіпаж “Донбасу” зійшов у порт і її чоловік разом із побратимами воювали в місті. До них у двір часто приїжджали українські військові, заспокоювали людей, привозили їжу, але повідомити багато інформації не могли.

“У мене взагалі жодних контактів його побратимів не було, я нічого не знала, а він не розповідав. Ми як виходили пішки з Маріуполя, то в мене нічого взагалі не було. Я не брала з собою нічого, просто не думала, що так буде. А потім воно все згоріло, будинка вже немає. Єдине, що я змогла, це провезти його паспорт”, — згадує дружина.

Дістатися на підконтрольну Україні територію Оксана з сім’єю змогла 25 травня. Лише тоді жінці вдалося зібрати інформацію про Оганнеса. Як виявилося, в середині березня чоловік отримав кульове поранення обох ніг, перебуваючи в районі 17-го мікрорайону Маріуполя. Після цього його доправили у військовий шпиталь № 555, який після авіаудару перебазувався на завод ім. Ілліча.

Багатьох поранених доправляли у підпільний госпіталь, який облаштували на металургійному комбінаті ім. Ілліча

12 квітня 2022 року усі, хто перебував на заводі ім. Ілліча, потрапили в полон. Оганнес Арутюнян був серед них. Оксані відомо, що деякий час чоловік перебував в Оленівській колонії. У грудні 2022-го з жінкою зв’язався звільнений із полону чоловік і повідомив, що в Оганнеса пошкодженні ноги, йому важко ходити, його перевезли в якесь інше місце утримання. Згодом Оскані зателефонувала дружина іншого звільненого з полону, так жінка дізналася, що чоловік перебуває в одному з СІЗО на території Росії. Одна нога загоїлась, а от з іншою не все в порядку.

Жінка дуже сподівається, що Червоний Хрест передасть якесь послання чоловіку, відвідає його в полоні, адже Оганнес досі не знає, чи жива його сім’я.

“Я від них більше нічого не прошу, лиш сказати йому, що ми живі, щоб йому було легше. Нашому молодшому сину лише пʼять років, чоловік дуже хвилюється. Бо на той час дуже багато людей загинуло, просто на очах помирали. Я про нього хоч щось знаю, а він про нас взагалі нічого”, — говорить дружина полоненого моряка.

Де наш тато?

Штаб-старшина Роман Андрейченко — технік аварійної-рятувальної групи ПРС “Донбас”. Родом із Конотопа Сумської області. Свій шлях у Військово-морських силах України розпочав у Севастополі на фрегаті “Гетьман Сагайдачний”. Коли в 2014 році Росія окупувала Крим, не зрадив присязі і перевівся до Одеси. Там познайомився зі своєю майбутньою дружиною Оленою, а в 2017-му звільнився зі служби. Повернувся на неї в 2021 році. Побратими із “Гетьмана Сагайдачного” запропонували приєднатися до них на корабель “Донбас”. Олена разом із дитиною переїхали до Конотопу, а Роман поїхав служити в Маріуполь.

Роман Андрейченко, штаб-старшина, технік аварійної-рятувальної групи ПРС “Донбас

“На Новий рік у нього вийшло приїхати до нас. У нас із ним була якась така розмова, він мені казав: “А якщо війна? А раптом я повернуся без ноги?” Я таке собі навіть уявити не могла. Він, мабуть, щось підозрював, бо коли приїжджав, дивився різні відео про війну, як раніше утримували полонених. Він мені нічого не пояснював, от була тільки розмова: “А якщо щось станеться, ти будеш на мене чекати?” Я казала, що, звичайно, чекатиму, але нічого не буде. Утім війна таки почалася”, — розповідає Олена.

24 лютого о 05:30 Роман зателефонував дружині і повідомив, що почалася війна. За можливості чоловік телефонував Олені, але про те, що відбувається в Маріуполі, розповідав дуже мало, лише заспокоював її, що з ним все добре. А потім зв’язок із ним зник.

Оскільки Роман не так довго служив на “Донбасі”, то в Олени не було контактів його побратимів. Однак рідні моряків почали шукати одне одного для спільних пошуків зниклого екіпажу. Так Олена дізналася, що 17 березня позиції, де перебували хлопці, сильно обстрілювалися. А 21 березня Роман зателефонував.

“Це було десь о 09:30 ранку. У нього переляканий був голос. Я запитую: “Боже, ви живі! Що там?” Він відповів: “Сонце, немає нічого, ми переодяглися і виходимо з міста”, — згадує Олена. —  Як ми потім дізналися, вони вже доходили до Мангуша, їх було п’ятеро. Роман сказав, що в їхню машину було пряме влучання, вони переодягалися в цивільний одяг, в руках тільки телефони, без документів, тільки те, що було в машині”.

Це був останній дзвінок від Романа, більше на зв’язок він не виходив. 26 березня мамі моряка зателефонував невідомий чоловік, повідомив, що перебував разом із Романом у фільтраційному таборі в Докучаєвську. Згодом Олена дізналася, що її чоловіка затримали на блокпосту, він ішов першим і російським військовим не сподобалося щось у його телефоні. Його забрали на фільтрацію. Про те, де Романа утримували після, дружина не знала, інформації було обмаль. 

Усіх, кого затримували на виході з Маріуполя, доправляли у фільтраційні табори

“Наша сторона підтвердила Романа, а от Росія його досі не підтверджує. Якось я зробила запит у юстицію “ДНР”. За місяць мені відповіли, що Романа взяли 21 березня сили “МВС”, і що з липня його утримують на тимчасово окупованій території Донецької області”, — каже Олена.

Пізніше вона отримала кілька листів від чоловіка, де він писав, що в нього проблеми з зубами, через це важко їсти, що морально йому дуже важко, однак він тримається. Впродовж останніх кількох місяців жодної нової інформації про Романа Андрейченка немає.

“Мій чоловік має дуже хоробре серце та незламний дух. Ми дуже чекаємо на його повернення. Особливо чекає чотирирічний син, щодня він запитує: “Де тато?”

До останнього не вірила, що він загинув

Ще одного моряка, який служив на судні “Донбас”, звати Дмитро Примоленний. Він родом із Полтавщини. У 2012 році чоловіка призвали до армії. Він хотів служити в морському флоті, тож потрапив на службу до Севастополя. Згодом підписав контракт, почав служити на судні “Донбас”. У 2014 році, коли Росія захопила Крим, чоловік не зрадив присязі і перевівся служити в Одесу. 

Дмитро Примоленний, старшина машинної команди електромеханічної бойової частини

“Зранку 24 лютого Діма зателефонував своїй цивільній дружині, сказав, щоб збирала документи і виїжджала з Маріуполя. Вона не хотіла його залишати, але Дмитро наполягав. Ніхто тоді не уявляв, що будуть аж такі жахливі події, — розповідає  Марина Гнідко, сестра моряка. — Нам він теж дзвонив, не часто, але зв’язок хоч якийсь був, хоча він майже нічого не розповідав. Більше за нас переживав, запитував, чи не дісталися до нас росіяни”.

Марина запитувала у брата, що у них відбувається, де вони, той розповів, що зійшли з корабля і пересуваються містом. Дмитро телефонував кожні 2—3 дні, подробиць не розповідав. 12 березня телефонував востаннє.

“Десть о 17 годині. Мені здавалось, що ми довго розмовляли, а насправді я потім глянула на телефон, то всього 30 секунд поговорили. Він обіцяв ще подзвонити, але більше не дзвонив”, — каже Марина.

Після 18 березня Дмитра ніхто не бачив. З рідними зв’язався один із побратимів хлопця і повідомив, що був важкий бій, багато загиблих, серед яких — члени екіпажу “Донбасу”, в тому числі Дмитро Примоленний.

“Я в це не вірила, казала, що не повірю, поки не побачу тіло. Щось мені підказувало, що брат не загинув. Ми моніторили усі можливі пабліки, щоб знайти хоча б якусь інформацію. На російських сайтах була фотографія обгорівшого тіла, воно лежало обличчям до землі, статурою схоже на Діму. То до кінця ми не вірили, що це може бути він”.

12 квітня, коли в полон потрапив увесь гарнізон, який перебував на заводі ім. Ілліча, рідним Дмитра сповістили, що хтось із військових сповістити про полон і назвав кілька прізвищ. У тому списку було прізвище Примоленний.

Згодом з’ясувалося, що Дмитро отримав поранення, його доправили у шпиталь на заводі ім. Ілліча, звідки він потрапив у полон. Підтвердження цьому з’явилося 24 квітня 2022-го, коли в одному з російських пабліків оприлюднили фотографію зошита, в якому медики вели облік поранених на заводі ім. Ілліча.

“Списки велися по бригаді. І ось ми бачимо корабель “Донбас”, далі — прізвище, ім’я, по-батькові, рік народження і діагноз Діми: осколкове поранення обох нижніх кінцівок. Оце й уся інформація, що в нас була”, — пригадує Марина.

Сім’я сподівалася, що чоловіка скоро обміняють, оскільки він поранений. Напередодні 9 травня почали ширитися розмови про обмін, утім Дмитра Україні не повернули.

Перший великий обмін відбувся лише 29 червня 2022 року. Тоді в Україну повернулися 144 людини. Дві з них зателефонували рідним Дмитра і розповіли, що були разом із ним в одній колонії, що він поранений, але ходить.

Усіх, хто потрапив у полон 12 квітня на заводі ім. Ілліча, спершу утримували у фільтраційному пункті в селищі Сартана. Згодом їх перевезли в Оленівку

“Це була перша звістка, підтвердження того, що він усе-таки живий. Дмитро спершу потрапив до Оленівки, мав важке поранення, на щастя, наші медики, котрі теж потрапили в полон, його витягнули з того стану, весь час біля нього були”, — каже сестра моряка.

Згодом чоловіка перевели на територію тимчасово окупованої Луганщини. “Які ще поранення у Діми, я не знаю, але нам розповіли, що в його камері він був лише один, у кого були всі кінцівки. І що, незважаючи на такі травми, наших військовополонених змушують працювати. У цій кімнаті вони по черзі прибирали, а Діма узяв на себе цю функцію, бо інші хлопці на милицях”, — каже Марина.

Поки одні захищали порт, інші воювали в місті

Бойова історія судна “Донбас” почалася 20 березня 2014 року, коли під час окупації Криму російські військові захопили судно. На той час це був корабель управління. Утім 18 квітня того ж року судно повернулося під український прапор. Його переправили в Одесу. У 2018-му корабель управління перетворили на пошуково-рятувальне судно в підпорядковуванні військової частини А 0373, яка базувалася в Бердянську. Станом на 24 лютого 2022 року воно стояло в торговельному порту Маріуполя, здійснювало протипідводну диверсійну оборону.

Пошуково-рятувальне судно “Донбас”

“У нас не було важкого озброєння, не було протиповітряних засобів. У нас були тільки АК, ПМ і великокаліберний кулемет. Це суто заради нашої оборони”, — розповідає один із членів екіпажу “Донбасу”, ім’я якого не розкриваємо з міркувань безпеки.

За його словами, екіпаж судна підняли за тривогою о 04:30. В Азовському морі перебувало багато російських військових кораблів, на Маріуполь насувалися російські військові літаки. Командир “Донбасу” ухвалив рішення евакуювати екіпаж у безпечне місце.

На той час у порту перебували також військові катери з засобами протиповітряної оборони, а згодом у порт заїхав підрозділ “Азову”, тож було ухвалено рішення замінувати його територію. Невелика група екіпажу “Донбас” на чолі з двома комардирами судна залишилися у порту для мінування, екіпажі катерів та один із підрозділів полку “Азов” залишилися тримати оборону порту.

“Нашим завданням було не допустити висадки ворожого десанту в порт, — розповідає інший військовослужбовець, який служив на одному з катерів і тримав оборону порту. — Російський військовий корабель використав цивільне судно, щоб перевірити порт на наявність мін. З нами ще були цивільні диспетчери, вони завели те судно безпечним шляхом, а наступного дня ми двома катерами замінували ще більшу територію порту. Росіяни намагалися своїми “Рапторами”, малими катерами розмінувати, ми підпустили їх ближче, і азовці завдали удару по катеру, потопити його. Після цього вони полишили спроби штурмувати порт”. 

Порт Маріуполя

Решта екіпажу судна “Донбас” поїхала в місто, де приєдналися до військової частини А 3057 Національної гвардії України.

“Ми були підпорядковані національній гвардії, але як окремий підрозділ “Донбас”, нас так називали. І ми займалися обороною контрольно-спостережного пункту, — розповідає військовослужбовець. — У нас, до речі, у половини, напевно, не було бронежилетів, автомати у нас були відсотків у 30-ти. НГУ нас там екіпірувала, видала зброю. Розумієте, ми екіпаж корабля і всю службу провели в морі, ми трішки не розуміли, як ведуться бої на суші. Хлопці з “Азову” це розуміли, тому поставили наш підрозділ на оборону, на менш небезпечний напрямок, на оборону того місця, де було командування ”.

Старший підрозділу, якого вибрали хлопці, зв’язувався з командуванням Військово-морських сил України, які вирішувати питання, як евакуювати моряків з Маріуполя, але всі розуміли, що евакуйовувати їх не будуть. “Ми вирішили, що стоятимемо поруч із усіма, виконуватимемо накази командира цього сектора”, — каже військовослужбовець.

Кільце довкола міста замикалося, до середини березня Маріуполь потрапив в оточення. Зі слів військовослужбовця, з 1 до 15 березня росіяни намагалися увійти в місто, але їм не вдавалося:

“Азовці добре організували оборону, тому цілих 15 днів росіяни не могли прорватися”.

Однак зрештою ворожі війська закріпилися за однією з будівель, українські підрозділи почали втрачати людей: “Спочатку оборона трималася з перших будівель міста, аде росіяни їх захоплювали, наші відходили, втрачали людей. Бої тривали по всьому периметру міста. На нашому секторі стало замало людей для оборони, командир нашого сектору визначив 12 чоловік із нашого екіпажу і “Азову” для виконання завдання. Вони пішли на зачистку будівлі, але повернулися не всі”.

У місті точилися важкі бої, тому екіпаж “Донбасу” стали залучати до бойових завдань. Російські війська просувалися уперед, українські поступово відступали. Зв’язку не було, ніхто не міг дізнатися, що сталося з тими. хто не повернувся з завдання. Поранених доправляли до шпиталів, звідти вони потрапляли на завод ім. Ілліча або Азовсталь.

Досі в полоні перебуває значна частина моряків екіпажів “Донбас” і малих катерів. Більшість із них отримали серйозні поранення під час оборони Маріуполя.