На Львівщині родини зниклих безвісти та військовополонених зустрілися із ТЦК і Коордштабом
В Україні офіційно зниклими безвісти вважаються 55 тисяч людей. За кожною з цих цифр — трагедія родини. Й не всі вони знають алгоритм, як шукати рідних. Аби допомагати одне одному, родини безвісти зниклих і полонених почали об’єднуватися. Одна з таких спільнот є у Сокалі. Її створила Соломія Луковецька. Жінка вже півтора року чекає на свого чоловіка, бійця 93-ої бригади Холодний Яр. Він зник у травні 2023 року поблизу Бахмуту.
Спершу пошуки чоловіка Соломія делегувала державі, утім за пів року вона зрозуміла, що справа не рушить з місця. Тож вона зателефонувала в Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими з вимогою організувати зустріч. Жінка знайшла родичів військовослужбовців 93-ї окремої механізованої бригади, які зникли безвісти разом з її чоловіком біля Бахмуту. Разом вони зустрілися з Коордштабом у Києві. Так Соломія утворила своє перше об’єднання родин, яке швидко розрослося.
Соломія Луковецька на зустрічі в Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими. Фото: Коордштаб
Згодом дружина зниклого військового почала організовувати акції на підтримку військовополонених і зниклих безвісти у своєму рідному місті Сокаль, що на Львівщині. До жінки почали звертатися за порадою люди, які також шукають своїх рідних. Вони проводили зустрічі, щоб обмінюватися досвідом і підтримувати один одного, а також продовжували виходити на акції, щоб постійно тримати проблеми зниклих безвісти і військовополонених у фокусі суспільства.
Втім, не всі питання вдається вирішити на місцях, а поїхати у столицю не кожен може. Саме тому Соломія Луковецька звернулася до Медійної ініціативи за права людини, аби та у Сокалі організувала зустріч із Координаційним штабом і ТЦК. Зрештою до неї долучилися 170 людей.
— Такі зустрічі дуже потрібні, бо навчають і підтримують нас. Раніше мені здавалося, що я сама. Але тепер бачу, що ні, ми не самі. І це дуже важливо, — каже місцева жителька Наталія Оріховська.
Її чоловік Тарас — військовослужбовець 33-ої окремої механізованої бригади, який зник на запорізькому напрямку.
— Про те, що чоловік зник безвісти, мені повідомили дуже пізно. Він вийшов на позицію сьомого числа, а сповіщення я отримала 27. Наскільки мені відомо, так не має бути, — говорить Оріховська. — Я мала б отримати сповіщення за 3 — 7 днів. До того ж, мені здається, що сповіщення принесли тільки через те, що я звернулася у поліцію. Мій чоловік дуже переймався за безпеку, тож не надавав мені багато інформації про бригаду, де служив. Тому мені самій потрібно було знайти її телефон, звернутися на гарячу лінію, довести, що я дружина і маю право знати, де мій чоловік, — говорить Наталія.
Наталія Оріховська, дружина зниклого військовослужбовця. Фото: МІПЛ
Згодом вона долучилася до спільноти родин зниклих безвісти у Сокалі, бере активну участь у зустрічах, зокрема з Координаційним штабом і представниками Уповноваженого ВР з прав людини. Наталія каже, що найскладніше — налагодити контакт із державними органами.
— Зниклий безвісти не дорівнює загиблий — це моє особисте гасло. Але водночас я не знаю, де мій чоловік, у мене немає підтвердження його полону. Цим мав би займатися Міжнародний комітет Червоного Хреста. Я була на зустрічах, писала листи, та жодного підтвердження чи інформації не отримала. Тому шукаю власними силами, — розповідає Наталія.
— Моніторинг російських чатів неприємний, бо ми у стресі, а там описують, як вони розбивають українських військовослужбовців. Після такого стає гірше. Згадую, як я моніторила, а потім припинила спати вночі. Тому ми й виходимо на акції з надією, що нас почують, допоможуть, — акцентує жінка. — Родини потребують доступних роз’яснень, як діяти і на що вони мають право. Якби ми хоч щось розуміли, то, мабуть, не виходили би на такі акції.
Тарас Оріховський, військовослужбовець 33-ої окремої механізованої бригади, який зник на запорізькому напрямку. Фото: сімейний архів
Цю тезу озвучує і Соломія Луковецька. Каже, що на оформлення документів витратила пів року, хоча це має займати 2 — 3 місяці: “Спершу я думала, що проблема у військовій частині. Постійно їм надзвонювала, запитувала, чому так довго. А потім виявилося, що проблема була в ТЦК. У нас на зустрічі з керівництвом Координаційного штабу був Кирило Буданов і ми розповідали про цю проблему, про те, що треба навчити ТЦК працювати з рідними. Але максимум, що вони роблять — це скеровують до когось іншого. Особисто мені в ТЦК нічого не розказали, нічим не допомагали, а лише вставляли палки в колеса.
На зустріч із МІПЛ, Координаційним штабом і ТЦК у Сокалі прийшла і Оксана Коляда. Каже, підтримує знайому і родину свого чоловіка:
— У моєї знайомої чоловік безвісти зниклий, а в родини чоловіка син безвісті зниклий. Цей хлопчина зник у липні 2024 року і поки немає жодних конкретних даних, що з ним, бо та територія тепер окупована.
Оксана Коляда (ліворуч) на акції у Сокалі тримає плакат з фотографіями свого сина-військовополоненого. Фото надане Соломією Луковецькою
Ще до серпня цього року пані Оксана і сама була серед тих, хто потребував підтримки. Її син Орест — військовий 35-ї бригади морської піхоти — потрапив у полон 30 квітня 2022 року, коли схеми, як діяти рідним, взагалі не були напрацьовані.
— Мало би бути так, що приносять сповіщення, рідні звертаються у військкомат, там відразу дають папку: вам треба звернутися туди, заяву — сюди, а ось ця організація може допомогти з цим. Тобто все мало б бути в комплексі, а не те, як я прийшла, кажу, що потрібна отака довідка. А мені відповідають: “А нащо вам?” Я була вбита морально, грубо кажучи. Як це ви не знаєте, нащо мені ця довідка?! І це люди, які повинні це знати, — пригадує Оксана.
Військова частина Ореста розташовувалася в Одесі, їздити так далеко пані Оксана не могла. Попри те що син у полоні був два роки, за цей час його матері так і не надіслали сповіщення.
Ореста Козака звільнили з полону 24 серпня 2024 року. Фото: сімейний архів
— А коли я зубами те сповіщення видерла, то помітила, що там неправильні дані про те, коли він попав у полон, коли був призваний на службу. Три місяці лист йшов у військову частину, три місяці йшла відповідь. Ще була така ситуація, що документ лежав в одній військовій частині, а сина прикомандирували до іншої, так мене потім перкидували туди-сюди, — ділиться Оксана Коляда.
Зрештою жінці вдалося розібратися з документами. І щойно вона це зробила — сина обміняли. Оксана про це дізналася під час свого виступу на акції підтримки зниклих безвісти і полонених у Сокалі. Зараз Орест проходить реабілітацію, а Оксана продовжує підтримувати родини і боротися за повернення додому українських військових.
Ця активність стала можливою завдяки Агентству Сполучених Штатів з міжнародного розвитку та щедрій підтримці американського народу через Проєкт Відновлення та відповідальність через права людини (ПравоЗахист).
Авторка: Яна Ільків, журналістка МІПЛ
