Один вирок на тисячу злочинів Росії: українське правосуддя не встигає за реальністю
За три роки повномасштабного вторгнення Росії в Україну українські правоохоронці зафіксували понад 150 тисяч воєнних злочинів. Їх вчиняли всюди, куди приходила російська армія. Така кількість наштовхує на думку, що це частина загального умислу та політики Росії, які спрямовані на знищення України. Проте з роботи національної судової системи цього не видно — у вироках судді не відтворюють дійсну картину злочинів Росії проти українців. Експертка МІПЛ з Міжнародного гуманітарного права Анна Рассамахіна пояснює, як виправити цю ситуацію.
Глухий кут розслідування
На початок березня українські суди винесли всього 111 вироків у справах про воєнні злочини. Ця цифра, попри заяви про стійкість української системи правосуддя, виглядає мізером, якщо порівняти її з загальною кількістю зареєстрованих воєнних злочинів — понад 150 тисяч.
Розслідуванням займається величезна кількість слідчих, справи слухають у судах по всій країні. Утім їхня результативність низька. В першу чергу через прогалини у Кримінальному і Кримінальному процесуальному кодексах, які не дозволяють комплексно розслідувати таку кількість злочинів.
Річ у тому, що суди розглядають виключно окремі епізоди, де встановлено підозрюваних, тоді як масштабна картина злочинної природи російської армії залишається поза увагою правосуддя. Сто одинадцять вироків — це менше, ніж скоєно злочинів в одному умовному районі Київської області за місяць російської окупації в 2022-му. Навіть якщо надалі ми побачимо ще кількасот вироків, їхня загальна кількість не буде співставною з масштабом злочинів. Ба більше, у вироках, які є, судді посилаються виключно на злий умисел окремих російських військових, тоді як агресивна державна політика самої Росії до уваги не береться.
Для нас очевидно, що розслідування воєнних злочинів росіян зайшло в глухий кут. Кожен епізод катувань, затримань, вбивств, пограбувань тощо розглядають окремо. Але це хибно. За своєю правовою природою всі ці злочини не є самостійними — це частини злочину проти людяності, тобто масштабного систематичного нападу Росії, який узгоджується з її державної політикою.
Зворотна сила
Один із основних принципів кримінального права — немає покарання без закону. Злочин, за який людину притягнуть до відповідальності, має бути передбачений у законодавчому акті.
До 24 жовтня 2024 року в КК України не було статті “злочини проти людяності”. Всі правопорушення, які мали ознаки і цього злочину, і воєнних, кваліфікували за статтею 438 КК України — порушення законів і звичаїв війни. Тепер же, коли відповідні зміни внесено, перешкод для розслідування і засудження винних за злочини проти людяності немає.
Проте є складність: людина несе відповідальність за злочин виключно після того, як склад цього злочину закріпили в законодавстві. Це один із найважливіших принципів кримінального права. Тобто закон не має зворотної сили в часі. Виключення стосується лише тих випадків, коли він скасовує чи пом’якшує кримінальну відповідальність. Отже українські суди можуть засуджувати лише за ті злочини проти людяності, які скоєні з 24 жовтня 2024 року.
Проблема в тому, що в Україні ці злочини Росія та її союзники вчиняють з лютого 2014 року. Злочин проти людяності — комплексний, він складається з багатьох епізодів, має багатьох виконавців і завжди триває якийсь час. Наприклад, масові ув’язнення, катування, вбивства і депортація цивільних тривають із лютого 2022-го, а затримані на Київщині три роки тому все ще перебувають у російських тюрмах і коли їх звілянь, ніхто не знає. Тобто розслідувати злочини проти цих людей враховуючи лише те, що сталося з ними після 24 жовтня 2024 року, неправильно. Те саме стосується фільтраційних заходів в окупації, переслідування цивільних тощо.
Жоден злочин проти людяності, який скоюють росіяни в Україні, не почався у жовтні 2024 року.
Спільна справа
Наразі є відчуття, що на національному рівні розслідувати злочини проти людяності в Україні не вдасться. Та оскільки це один із найтяжчих міжнародних злочинів, то покарання винних — спільна справа всього людства, на чому акцентує міжнародне право.
Принцип “жодного покарання без закону” закріплено в ст. 7 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України. Відповідно до цієї статті, нікого не можна визнати винним за дію або бездіяльність, які на момент скоєння не були криміналізовані національним законом або міжнародним правом. Але далі там же сказано:
“Ця стаття не є перешкодою для судового розгляду, а також для покарання будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинення становила кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями”.
Тобто ця частина ст. 7 є ключовою для розуміння, чи можна притягати до відповідальності за злочини проти людяності, скоєні в Україні до 24 жовтня 2024 року. Сенс цієї норми в тому, що діяння, визнане злочином за загальними принципами права, залишається злочином незалежно від норм національного законодавства.
Низка рішень Європейського суду з прав людини роз’яснює зміст ст. 7 Конвенції, зокрема у рішенні “Дрелінгас проти Литви”. Дрелінгас, офіцер радянських спецслужб, брав участь у затриманні лідерів литовського партизанського руху в 1956 році. У 2015-му литовський суд засудив його за це як за злочин геноциду.
Дрелінгас оскаржив вирок у ЄСПЛ. Він посилався саме на те, що в 1956 році в литовському законодавстві не було поняття “геноцид”. Утім ЄСПЛ встановив, що дії литовського суду не порушують ст. 7 Конвенції, адже на той час геноцид уже був криміналізований в міжнародному праві. Отже Дрелінгаса засудили правомірно.
Попри те що в рішенні йдеться про геноцид, такий же підхід можна використати і для злочинів проти людяності, вчинені під час російсько-української війни. Визначення “злочину проти людяності” є в Статуті Нюрнберзького трибуналу, Конвенції про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людяності, яку Україна ратифікувала в 2008 році, та низці резолюцій Генеральної Асамблеї ООН.
Конвенція про незастосування строків давності свідчить, що Україна ще у 2008 році визнавала злочин проти людяності міжнародним злочином. Таким чином ця норма ще тоді стала частиною національного законодавства України.
Ба більше, до початку повномасштабного вторгнення Росії Україна двічі визнала юрисдикцію МКС щодо злочинів проти людяності, вчинених на її території.
Що робити?
Зважаючи на аргументи, МІПЛ пропонує імплементувати в в КК України положення про ретроактивну дію статті “злочин проти людяності”. Наприклад, як застереження, що відповідальність за злочини проти людяності настає незалежно від часу їх вчинення. Оскільки Кримінальний кодекс ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права, провести таку імплементацію можна через норми ст. 7 Європейської Конвенції з прав людини.
Такий шлях уже прошла Литва. Ст. 3 Кримінального кодексу Литовської Республіки передбачає: закон не має зворотної дії в часі, але є винятки — відповідальність в будь-якому разі повинна настати за геноцид, заборонене міжнародним правом поводження з людьми, вбивство захищених МГП, депортацію, катування, посягання на майно захищених МГП, примус цивільних або військовополонених до роботи на армію ворога, знищення об’єктів під охороною, розграбування національних багатств, агресію, заборонені напади, застосування заборонених засобів ведення війни та невиконання обов’язків командира.
Якщо такі або подібні зміни внесуть до КК України, слідчі зможуть перекваліфікувати зареєстровані воєнні злочини на злочини проти людяності. Завдяки цьому Україна зможе розслідувати злочини росіян у їхньому справжньому вигляді як сплановану, санкціоновану вищим керівництвом держави політику. Тоді особи виконавців окремих епізодів не матимуть того ключового значення, як під час розслідування воєнних злочинів.
Попри те що покарання за злочини проти людяності, незалежно від часу їх вчинення, відповідає принципам міжнародного права, в Конституції України є норма про недопустимість зворотної дії в часі кримінального закону. Це означає, що для зміни ККУ спочатку потрібно змінити Конституцію, а це неможливо під час воєнного стану. І все ж зміни дуже потрібні, бо це чи не єдиний спосіб побачити і зафіксувати справжній масштаб злочинів Росії в Україні і досягти справедливості.
