Полювання на цивільних: як і чому Росія викрадає українців
“Росія приховує тисячі українців у в’язницях і катівнях. Їхні рідні майже не мають підстав сподіватися на швидку зустріч”, — такими рядками починається стаття впливового німецького видання Frankfurter Allgemeine Zeitung, опублікована у серпні цього року. Вона розповідає історії трьох звичайних українських родин, які або пережили насильнецьке викрадення під час окупації, або ж досі чекають на повернення рідних додому. Як влучно зазначають автори Роберт Пуцбах та Альона Савчук, ці історії — відображають тисячі доль українців. Станом на на початок листопада 2024 року лише за даними МІПЛ Росія викрала та незаконно утримує щонайменше 1932 українських цивільних.
МІПЛ дякує авторам за увагу до теми утримання Росією мирних жителів, а також дякує FAZ.net за виняткову можливість перекласти та опублікувати цю статтю на нашому сайті.
***
Подружжя з Херсона, Володимир і Тетяна Горобцови, намагаються повернути свою доньку. Минуло вже більше двох років, відколи її викрали російські солдати. Обидва пенсіонери хапаються за будь-яку можливість її знайти. У відчаї вони навіть поїхали до управління російської спецслужби ФСБ у Криму.
***
Вчителя Тараса Букрєєва викрали на вулиці. Він провів місяці у російському полоні. Його катували і принижували. Одного дня чоловіка відпустили. Чому — він не знає й досі. Цілком можливо, це була щаслива випадковість.
***
Літня жінка міцно тримає клаптик паперу. На ньому кривим почерком написано: “Любі мамо й тато, я живий, здоровий, зі мною все гаразд. Діма. 14.04.2022”. Ця записка — єдина звістка від Дмитра Хилюка, сина Галини, якого два з половиною роки тому викрали російські військові.
***
Три історії, про які написано вгорі, відображають тисячі доль в Україні. Росіяни викрадають людей, аби зламати їхній опір і залякати решту. Об’єктом переслідувань часто стають активісти, патріоти і журналісти — загалом кожен, кого росіяни вважають ворогом. Повернутися додому пощастило лише декому.
За підрахунками України, понад 16 тисяч цивільних зникли безвісти, 1800 з них — це ув’язнені цивільні, чиї особу та місцеперебування вдалося підтвердити українській владі. Обидві ці цифри, ймовірно, значно занижені, адже достовірна інформація з окупованих або повністю зруйнованих міст, як Маріуполь, відсутня. Родини затриманих часто уникають спілкування з правозахисними організаціями, боячись, що це зашкодить. Анастасія Пантелєєва з Медійної ініціатива за права людини (МІПЛ) припускає, що фактична кількість ув’язнених у п’ять — сім разів вища.
Українські правоохоронні органи виявили понад сто місць, де РФ утримує цивільних бранців. Це тюрми і трудові табори в Росії, а також у Білорусі. В окупованих частинах України, аби ув’язнювати людей, росіяни використовують також лікарні, школи чи фабрики. Міжнародному комітету Червоного Хреста зазвичай відмовляють у доступі до таких місць.
Де Росія тримає цивільних українців
За даними МІПЛ, станом на серпень 2024 року близько 600 цивільних були звільнені з місць утримань. Майже всі вони повідомляють про тортури і знущання. Умови їхнього ув’язнення зазвичай нелюдські: відсутність гігієни, неналежна медична допомога, нестача їжі та води. Незалежно від віку, статі чи стану здоров’я, ув’язнені піддаються знущанням, залякуванням і приниженням. Згідно з останнім звітом ОБСЄ, їм відмовляють у базових правах: часто не повідомляють про причини арешту, не дають можливості зв’язатися з адвокатами чи рідними. Українські правоохоронні органи та правозахисники змушені по крихтах збирати інформацію про місця утримання бранців, відстежуючи повідомлення в російських пропагандистських ЗМІ та на сторінках у соціальних мережах. Ще одним джерелом інформації є звільнені військовополонені, яких у Росії часто тримають разом із цивільними.
Втім становище цивільних бранців навіть гірше, ніж у полонених військовослужбовців.
— Росія приховує факт утримання українських цивільних, оскільки відповідно до Женевських конвенцій вони просто не мають права їх утримувати, — пояснює Олександр Кононенко, представник українського Омбудсмена.
Щоб домогтися звільнення, Київ намагається чинити політичний тиск. Так, у лютому 2024 року відбулася перша міжнародна зустріч, у якій взяли участь представники понад 50 країн та організацій. Такі заходи допомагають Україні шукати партнерів, які могли б виступити посередниками у процесі звільнення українських цивільних з російського полону.
— Катар висловив зацікавленість, але для цього потрібна згода обох країн — України та Росії, — додає Кононенко.
***
Сидячи на власній кухні Володимир і Тетяна Горобцові знову можуть говорити відкрито, адже Херсон звільнено від російських військ.
Минуло більше двох років, як їхню доньку Ірину Горобцову викрали з квартири, де ми розмовляємо з її батьками. Це сталося у травні 2022 року у день народження Ірини. Викрадачі приїхали на машинах, позначених літерою Z — російським воєнним символом, пригадує її мати. До квартири увірвалися чоловіки в масках, влаштували обшук. Разом із Іриною вони забрали усі комп’ютери і телефони.
Відтоді родина Горобцових живе у цілковитій невизначеності. Упродовж перших трьох місяців після викрадення вони не знали, чи їхня дочка взагалі жива, адже тіла деяких активістів знаходили довкола окупованого міста. Про декого жодної інформації немає й досі. Зрештою, підказку їм дала колаборантка.
— У телефонній розмові вона сказала мені, що Ірина більше не в Херсоні, — говорить Тетяна Горобцова.
Незабаром після цієї розмови батьки Ірини поїхали в Крим, утім марно.
Самостійні пошуки зниклих можуть бути небезпечними. Тетяна Горобцова підозрює, що її вберіг вік, адже росіяни рідко зачіпають пенсіонерів, вважаючи їх своїми прихильниками. Однак подружжя Горобцових не з таких, вони опиралися окупаційній системі: відмовилися від російських паспортів та пенсій, гроші знімали тільки з українських рахунків, користуючись за додаткову плату послугами чорного ринку.
У пошуках доньки Тетяна та Володимир Горобцови автобусом дісталися столиці анексованого півострова — Сімферополя. Першою зупинкою було управління ФСБ. Їх пропустили тільки до вестибюлю, години очікування на бодай якусь інформацію про доньку не принесли результатів. Подружжя спробувало дізнатися щось у місцевому слідчому ізоляторі, але там, щойно побачивши їхні українські паспорти, пенсіонерів прогнали геть.
— Три дні ми там були і три дні з нас тільки знущалися, — горює Тетяна Горобцова.
Надію отримати хоч якусь інформацію від представників російської влади вони давно втратили.
Сьогодні Володимир і Тетяна Горобцови нарешті знають, у чому російська влада звинувачує їхню доньку: у передачі українській армії інформації про переміщення російських військ. Володимир Горобцов підходить до вузького кухонного вікна, вказуючи вдалечінь: там видно дорогу до аеропорту “Чорнобаївка”. Навколо цього летовища українські війська неодноразово нищили цілі колони російської військової техніки. Після їх відступу луки, що оточують злітну смугу, ще довго нагадували кладовище танків. У цьому районі росіяни в рази частіше затримували людей, яких вважали підозрілими.
Наразі батькам відомо, що після початку війни їхня донька приєдналася до волонтерського руху. Вона не ховалася у підвалах, як більшість, натомість разом із командою однодумців їздила окупованим Херсоном, привозила нужденним харчі або ліки. Тетяна Горобцова розповідає, що Ірина також відвідувала проукраїнські мітинги у центрі міста.
У перші дні війни масштабний спротив населення заскочив російських солдат зненацька. Проте дуже скоро вони почали розганяти демонстрантів автоматними чергами. Тоді ж перед будинками тих, кого вважали організаторами протестів, з’явилися люди в масках. Росіяни почали полювати на активних представників громадянського суспільства, намагаючись зламати український опір.
Своє життя Ірина пов’язувала з західним світом, вона ніколи не хотіла бути частиною “руського міра”. Її мати вказує на сучасну кухню — це Ірина зробила реновацію. Вона працювала в американській ІТ-компанії, багато подорожувала: магніти на холодильнику нагадують про її подорожі до Нью-Йорка, Канади, Єгипту, Туреччини.
Зараз Ірину утримують у слідчому ізоляторі в Криму. 15 серпня 2024 року Генеральна прокуратура Росії оголосила, що Горобцова засуджена до десяти з половиною років ув’язнення за “шпигунство”. У вироку зазначено, що вона передавала інформацію про пересування російських військ українській розвідці. Судовий процес був схожий на фарс. Згідно з вироком, вона “шпигувала” до березня 2023 року, хоча на той час уже давно була у російському полоні. Згідно з документами, її заарештували лише в березні 2024-го. Суд, як і зазвичай у таких випадках, відбувся за зачиненими дверима.
Шлях вивезення Ірини Горобцової
Для батьків Ірини офіційне кримінальне провадження принесло принаймні один позитивний момент: нарешті вони можуть писати дочці листи. Приблизно раз на місяць її адвокат Еміль Курбедінов відвідуває Ірину у в’язниці.
На Кримському півострові за десять років окупації утворилася ціла мережа адвокатів, які борються за права політичних в’язнів. До неї належить і Курбедінов.
Адвокати на півострові стикалися з арештами та штрафами ще до початку широкомасштабної війни. Тепер тиск на них відчутно посилився. Нещодавно у кількох адвокатів, які представляли українців і кримських татар у політично мотивованих процесах, відібрали ліцензії.
Володимир Горобцов встає з-за обіднього столу, аби принести течку документів. Він надягає окуляри і цитує відповіді російської влади. В одному з листів ФСБ зазначено, що рішення щодо його доньки можна буде прийняти лише після успішного завершення “спеціальної операції”, як в Росії називають агресивну війну. Ці слова для чоловіка звучать, мов знущання.
Батьки жодного разу не змогли відвідати Ірину. Інформацію про її стан вони отримують лише від адвоката або колишніх співкамерниць. За ґратами їхня донька сильно схудла.
— Вона худа, дуже худа, дуже-дуже худа, — повторює Тетяна.
— Але тримається, — додає Володимир.
Батьки хвилюються за її фізичний стан, Ірина має хронічні захворювання, а медична допомога у в’язниці жахлива. Правозахисники, посилаючись на колишніх ув’язнених, повідомляють, що Ірину постійно утримують в одиночній камері. Знущання і залякування там стали буденною практикою.
Російська Генпрокуратура показує Ірину Горобцову в клітці для обвинувачуваних: 15 серпня 2024 року її засудили до десяти з половиною років колонії
Російська Генпрокуратура показує Ірину Горобцову в клітці для обвинувачуваних: 15 серпня 2024 року її засудили до десяти з половиною років колонії. Скріншот: Telegram / Генпрокуратура РФ
Батьки прагнуть обміну з російською стороною. Коли піднімається ця тема, голос Тетяни стає гучнішим, а жести жвавішими: жінка вважає, що українська влада залишила родин напризволяще. У медіа вона постійно бачить кадри, де звільнених із полону українських солдатів зустрічають, як героїв.
— Але ж це професіонали, вони потрібні армії, — додає вона.
Коли її запитують, на кого б можна було обміняти Ірину, її голос зривається:
— На кого ж тільки міняти? Україна ж не тримає цивільних у полоні!
За даними Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, під час обмінів здебільшого звільняють військовополонени. На момент підготовки цієї статті в Україну після перемовин із Москвою усього повернулося 3520 осіб, цивільних серед них лише 161 особа.
Обмін полоненими 24 серпня 2024 року: українські військові після звільнення
Фото: Костянтин Ліберов/Libkos/Getty Images
Зараз Україна перед принциповою дилемою: Росія утримує під окупацією п’яту частину української території, де живуть мільйони людей. Якщо Київ обмінюватиме ув’язнених цивільних на російських військовополонених, РФ може захоплювати ще більше цивільних. Це також ускладнило б повернення українських військових із полону. Однак нещодавно глава української військової розвідки Кирило Буданов оголосив, що під час майбутніх обмінів окрему увагу приділятимуть цивільним, особливо тим, хто перебуває в полоні з початку російської агресії у 2014 році.
***
Тарас Букрєєв розповідає свою історію на новому робочому місці — в офісі благодійної організації у Миколаєві. З його вікна відкривається чудовий вид на місто. Тут значно спокійніше, ніж у його рідному Херсоні, що за 60 кілометрів звідси і по якому росіяни майже щодня б’ють ракетами.
Саме там, у Херсоні, його заарештували та ув’язнили у вересні 2022 року. Незадовго до російського відступу з міста його та інших в’язнів терміново переправили на лівий берег Дніпра, який і досі перебуває під російським контролем. Там його тримали у поліцейських відділках, але за 201 день відпустили: Тарас Букрєєв припускає, що тоді росіянам потрібно було звільнити місце у камерах.
Навесні 2023 року ситуація на окупованому півдні України була напруженою. Після російського відступу з Херсону багато хто очікував успішного літнього контрнаступу української армії. Тарас Букрєєв розповідає, що за кілька днів росіяни відпустили всіх, хто не служив у війську і проти кого не мали серйозних доказів. Тоді вони звільнили і його.
Втім усе могло б скластися зовсім по-іншому:
— Якщо опинишся в Криму, то вже навряд вдасться просто так звідти вибратися, — каже Тарас Букрєєв.
За більш ніж десять років окупації Росія мілітаризувала український півострів. Російські спецслужби у Криму всюдисущі, вони контролюють слідчі ізолятори і регулярно проводять свавільні обшуки та арешти. Натомість на новозахоплених територія їхні дії більш хаотичні.
Як і донька родини Горобцових, Тарас Букрєєв також чинив спротив російській окупації Херсона. Його ім’я широко відоме у проукраїнських колах міста. Вчитель за професією, він ще десять років тому брав участь у Революції Гідності, що прокотилася не лише столицею, Києвом, а й всією країною.
Маючи таку позицію, чоловік не хотів тікати під час окупації:
— Я би ніколи не зміг дивитися в очі тим, хто залишився, — говорить він сьогодні.
Разом зі знайомими він заснував херсонську волонтерську групу “Котики”, яка забезпечувала ліками та їжею людей, що опинилися у скрутному становищі. Вночі вони малювали патріотичні графіті, а дехто, ймовірно, передавав українській розвідці місця дислокації російських військ.
— Ми розуміли, що опинимося під прицілом, щойно репресивна машина почне працювати, — каже Букрєєв.
Через це близько десяти учасників руху намагалися діяти якомога непомітно. Вони змінювали місця проживання і номери телефонів. Спочатку все було добре, але потім товаришів Тараса почали арештовувати. Зрештою обшукали й дім його батьків. Більшість затриманих під тортурами зізнавалися в опорі, тому кожен наступний арешт робив ситуацію ще небезпечнішою.
На початку вересня росіяни дісталися й самого Тараса Букрєєва. Чоловіка та його друга побили, коли вони виходили з кафе. За кілька хвилин потому вони опинилися на задньому сидінні автомобіля в кайданках і з мішками на голові. Тараса Букрєєва утримували у підвалі, де били гумовою палицею і катували струмом.
— Щоразу, коли відчиняли двері камери, ми повинні були вставати і кричати: “Слава Росії, слава Путіну, слава Шойгу!”
Щодня вони мусили співати російський гімн. Якщо хтось один відмовлявся, били всіх ув’язнених у камері.
Допитували Тараса співробітники ФСБ у балаклавах. Їхньою метою було залякати ув’язнених і психологічно їх зламати, згадує чоловік. Один із росіян користувався комп’ютером Букрєєва, щоб під час допиту робити нотатки. І робив це так, ніби це звична справа. Це була демонстрація сили. До того ж, росіяни вже мали багато інформації про Тараса. Вони знали про його колишні місця роботи, адреси реєстрації та імена шкільних друзів, з якими він не спілкувався понад десять років. У них були роздруковані фото, які чоловік давно видалив зі своїх соціальних мереж. Вони знали багато, занадто багато. Букрєєв розповідає, що кілька людей із проукраїнського середовища під час окупації виявилися колаборантами. Усе стало зрозуміло, коли вони раптово зайняли високі посади в російській окупаційній адміністрації.
Коли ув’язнених перевезли на інший берег річки, ситуація стала хаотичнішою, говорить Тарас Букрєєв, тамтешні правоохоронні органи й спецслужби ніби блокували роботу одне одного. Тортури там вже не були систематичними.
— Лише час від часу били по обличчю, коли охоронці хотіли показати, хто тут головний.
Коли Букрєєва нарешті звільнили, він вирішив повернутися на підконтрольну Україні територію, але в нього не було документів. Для офіційного виїзду йому бракувало паспорта, тож він змушений був залишатися в окупації. Тільки за кілька місяців йому видали російський закордонний паспорт, із яким чоловік зміг повернуся додому в Україну. На Різдво він уже був у своєму рідному, звільненому від жаху окупації місті. Чоловік згадує, як тоді разом із батьками їли кавуни — символ Херсона.
Повернення Тараса Буркеєва на підконтрольну Україні територію
Утім полон переслідує чоловіка й досі. Ті події не лише вплинули на його психіку, але й залишили слід на його оточенні. Тарас Букреєв розповідає, що деякі люди тепер вважають його зрадником: до нього ставляться з недовірою через те, що росіяни його відпустили, а також через вимушене тимчасове перебування в окупації після звільнення. Тривала окупація зруйнувала довіру людей одне до одного.
***
Галині та Василю Хилюкам ось уже два з половиною роки доводиться поратися самотужки. Жінка бореться з наслідками інсульту, чоловік — у поважному віці. У власній вітальні тихою та розважливою українською мовою вони розмовляють про місяці страху та смутку: у березні 2022 року їхнього сина Дмитра забрали російські солдати.
До початку війни Дмитро Хилюк працював в українському новинному агентстві УНІАН. Разом із батьками він жив у селі за 25 кілометрів від Києва. На третій день війни туди зайшли російські війська, увірвалися в будинки місцевих мешканців, у садах вирили окопи. Дмитра і його батька п’ятеро солдатів затримали в їхньому саду, погрожуючи зброєю та імітуючи розстріл, вони накрили голови затриманих куртками і повели геть.
Батькові та сину у зимову пору довелося спати на холодній цементній підлозі. Світла не було, їм не давали води і постійно допитували. За деякий час росіяни відпустили більшість затриманих, але Дмитра забрали з собою. Василь спитав, коли звільнять його сина, на що один із російських солдатів відповів: “Він скоро повернеться. Коли війна закінчиться”. Більше родина його не бачила.
Українські слідчі не можуть допомогти батькам Дмитра. Минають місяці безрезультатних очікувань. Порваний шматочок паперу з печаткою російської пошти, знайдений у поштовій скриньці влітку, став першим та єдиним натяком про місце утримання Дмитра.
На численні запити батьків російська влада відповідала, що “не має інформації про кримінальну справу”, що Дмитро не був затриманий і не переслідується законом. Це типовий сценарій у випадках, коли українських цивільних із північних регіонів країни викрадали. Вони просто зникають, офіційних обвинувачень їм майже ніколи не висувають.
Шлях вивезення Дмитра Хилюка
Правозахисникам вдалося з’ясувати місце перебування Дмитра Хилюка в Росії завдяки свідченням колишніх ув’язнених. Останні новини надійшли від українця, якого звільнили під час обміну в травні 2024 року. Чоловік майже рік ділив камеру з Хилюком у російській виправній колонії, втім ледве впізнав Дмитра на старих фотографіях. За його словами, зараз Дмитро важить не більше 45 кілограмів. Умови в колонії були жахливі: охоронці принижували та били в’язнів, їжі завжди не вистачало. Щодня вони мали співати російський гімн, інколи на них навіть нацьковували собак. Проте Дмитро передав через колишнього співкамерника вітання своїм батькам. Він досі зберігає надію на звільнення.
Джерело: Frankfurter Allgemeine Zeitung
Автори: Роберт Пуцбах та Альона Савчук
Фото: В’ячеслав Ратинський
Карти: Рахель Голуб та Єнс Гізель
Дата першої публікації: 30 серпня 2024 року
Переклад з німецької: Анастасія Лоза, МІПЛ. Публікується з дозволу Frankfurter Allgemeine Zeitung
© Frankfurter Allgemeine Zeitung. All rights reserved. Provided by Frankfurter Allgemeine Archiv
