РФ не має права призивати кримчан до війська, але це не знімає відповідальності з них за державну зраду. Аналізуємо вирок матросу з Криму
Маємо ще один вирок за участь у війні проти України. Шевченківський суд Києва засудив до 13 років в’язниці Антона Самозвона — кримчанина, який у званні старшого матроса російської армії здійснював наступ на Маріуполь.
У цьому огляді розкажемо, що саме робив Самозвон під час наступу, а також розберемось, у яких випадках можна говорити про примусову мобілізацію жителів Криму, а в яких — ні.
Випустив 400 мін по Маріуполю
Антон Самозвон родом із села Мельничне, що в Криму. У 2019 році він закінчив так званий «Кримський федеральний інститут», який росіяни створили замість українського Таврійського національного університету імені Вернадського. Отримав спеціальність учитель історії.
Антон Самозвон не заперечував у суді, що воював проти України та обстрілював Маріуполь
Того ж року, як розповів сам засуджений у суді, його забрали в армію на строкову службу.
Через рік чоловік підписав контракт зі своєю військового частиною і почав служити старшим навідником у бригаді морської піхоти. При цьому отримав звання старшого матроса.
Напередодні повномасштабного вторгнення Росії в Україну, 23 лютого, командир бригади повідомив підлеглим, що вони братимуть участь у висадці на територію, підконтрольну Україні. Вже наступного дня Самозвон разом із іншими військовими — кримчанами висадились із десантного корабля «Саратов» на українському узбережжі біля міста Бердянськ. Понад тиждень військові пересувалися колоною по території України. А на початку березня їх повернули до Криму. Тоді, каже Антон Самозвон, він нібито написав відмову від участі в спецоперації, але далі командира цей рапорт не пішов.
7 березня їх знову висадили на материковій Україні. Цього разу поблизу Маріуполя.
За Самозвоном закріпили автомат Клашникова та міномет калібру 82 мм. Суд встановив, що під час штурму Маріуполя в березні цього року засуджений використав не менше 400 мін, із них щонайменше 200 — по житловій забудові Маріуполя.
Самозвон розповів, що зі своїм підрозділом зайшов до Маріуполя 22 березня і був там до 9 травня. Вогонь вели по координатах, які давав командир.
Потім почали рух далі Донецькою областю — до смт Єленівка та села Волинівка. А згодом, у червні, ЗСУ взяли його в полон у селі Павлівка.
Засуджений свою вину визнав. Суд зазначив, що це пом’якшувальна обставина і призначив йому 13 років позбавлення волі за державну зраду.
Незаконна мобілізація не позбавляє відповідальності за державну зраду
Призов населення окупованої території до армії окупанта є воєнним злочином. На цьому наголошує експерт МІПЛ, юрист Регіонального центру прав людини Микола Кіккас.
«РФ не має права призивати кримчан до свого війська взагалі — ні на строкову службу, ні в порядку мобілізації. І тут не має значення бажання самих кримчан. Це злочин незалежно від того, хоче призовник із окупованої території служити чи ні», — говорить Кіккас.
При цьому мобілізовані на окупованих територіях можуть одночасно бути і жертвами злочину примусового призову, і обвинуваченими в державній зраді. Тобто навіть якщо людина добровільно підписала контракт із армією РФ, відповідальні за це з боку держави-агресорки мають відповідати перед законом, а їхні дії потрапляють під ст. 438 ККУ «порушення законів та звичаїв війни».
Але якщо людина під час мобілізації “не пручалася”, а свідомо та активно брала участь у бойових діях проти України, то це містить ознаки державної зради.
«Тут факт примусової мобілізації не зніматиме відповідальності і, на мою думку, не має пом’якшувати її», — говорить експерт.
Примусовість до служби в армії РФ має кілька маркерів. Зокрема йдеться про особисте психологічне ставлення особи до служби, що в праві зветься «суб’єктивною стороною діяння». Через це доведення таких маркерів, за словами Кіккаса, є особливо складним процесом.
Явним маркером може бути поведінка людини, що свідчить про бажання якнайшвидше здатися в полон, перейти на сторону української армії тощо. Також можуть враховуватись спроби ухилитися від призову. Наприклад, адміністративні протоколи про неявку на дільницю чи ігнорування повісток тощо.
Але у випадку засудженого матроса мова йде про службу саме за контрактом.
«Контракт свідчить про добровільність служби, оскільки під час укладення контракту презюмується вільне волевиявлення», — додає Микола Кіккас.
При цьому можуть бути випадки, коли людина діяла у стані крайньої необхідності. Наприклад, її забрали у військо силоміць, із погрозами чи навіть тортурами, і вона не мала іншого виходу, окрім як їхати на передову і намагатись здатися за першої можливості.
«Також не слід забувати, що проблема примусово мобілізованих громадян України, які не вчиняли воєнних злочинів чи злочинів проти людяності, може вирішуватись надалі і в порядку амністії», — зазначає експерт.
Нині практика у таких справах лише формується.
Зазначимо, що з квітня цього року українські суди ухвалили 372 вироки в справах щодо злочинів проти національної безпеки України. 366 із них потрапили до судів 2022 року. Левова частка цих вироків стосується українців, які перейшли на бік ворога та почали воювати проти України в арміях так званих «ЛНР», «ДНР» чи в кримські підрозділи російської армії.
