Рік російського полону. Як родина херсонців, що хотіла зберегти державне майно, опинилася під “арештом”, але вирвалась на свободу
МІПЛ розповідає історію викрадення росіянами Сергія Барчука, 35-річного заступника керівника Головного управління Пенсійного фонду в Херсонській області, та його рідних, які намагалися захистити державну офісну техніку від російських мародерів, а натомість провели понад рік в окупаційних СІЗО, витримали тортури, знущання і все ж дочекалися свого звільнення.
Передмова
У той понеділок, 18 липня 2022 року, Неля написала колишньому чоловіку Артему Барчуку повідомлення у WhatApp: “Син зник”. Батько спробував додзвонитися до Сергія, але той не відповідав, тож Барчук-старший сів за кермо своєї “Тойоти” і поїхав до квартири, де останні три дні мешкав син. На перший погляд здавалося, що тут нічого не змінилось — майже всі речі були на своїх місцях, лише на підлозі валявся пакет із ліками, а на тумбочці акуратним стосом лежали гроші, що для Сергія Барчука було нехарактерно.
Ще одна деталь, яка насторожила батька — порожня пляшка з-під віскі, яка лежала у передпокої, хоча син на самоті не пив та й взагалі до перемоги України вирішив не вживати алкоголь.
Усі ці дрібниці хоч і кинулись в око Артемові, та насправді не змусили хвилюватися за хлопця. Проте час минав, а син не зʼявлявся. Батько почав активно шукати Сергія, телефонував рідним, друзям, знайомим, але всередині вже знав правду — хлопця забрали. Набагато пізніше зʼясується, що Сергія росіяни ув’язнили 17 липня 2022 року. Незабаром і сам Артем, і його друга дружина, рідний брат і друг родини опиняться у російському полоні. Там вони проведуть рівно один рік. Це перша частина цієї історії.
Зліва направо: Олексій Барчук, Олег Самотой, Лідія Подозерська, Сергій Барчук, Артем Барчук. Фото зроблене відразу після полону
Частина I
Викрадення Сергія
На момент повномасштабного вторгнення РФ Сергій Барчук займав посаду заступника керівника Головного управління Пенсійного фонду у Херсонській області. Після початку великої війни він не кинув своїх обовʼязків, натомість намагався допомагати місцевим жителям отримувати українську пенсію і стежив за збереженням майна фонду.
Національне агентство з питань національної служби України надіслало рекомендації, як діяти на окупованих територіях. Відповідно до них посадовець вирішив сховати офісну техніку. Конфіденційні дані мешканці регіону Сергій Барчук завбачливо видалив із компʼютерів.
Сергій Барчук, який до повномасштабного вторгнення РФ працював заступником керівника Головного управління Пенсійного фонду у Херсонські області
Чоловік розумів, що за ним у будь-який момент можуть прийти спецслужби РФ, тож звернувся до батька з проханням пожити в квартирі його другої дружини Лідії, що стояла порожньою недалеко від Пенсійного фонду. Артем синові не відмовив, тож Сергій почав переносити оргтехніку у своє нове помешкання.
Уже в липні окупанти захопили будівлю фонду. Херсонець про це знав, але на власний страх і ризик вирішив спробувати повернутися в офіс за рештою техніки. Це й стало вирішальним: росіяни влаштували у фонді засідку.
— У мене були ключі, я відчинив ворота, зайшов на територію, почав відчиняти будівлю, але замок був змінений, — переповідає події Сергій у розмові з МІПЛ. — Коли в мене не вийшло, я спробував зламати замок, аби увійти. У той час до мене вискочили так звані “поліцейські”, які сиділи всередині. Вони схопили мене.
Напали двоє. Херсонець пригадує, що чоловіки були у цивільному одязі кольору хакі — форму новим “поліцейським” видали тільки за місяць.
Сергій спробував втекти, але один із нападників наставив на Барчука пістолет. Чоловіка завели в будівлю і, притиснувши ногою, поклали на підлогу. Так херсонець пролежав пів години, допоки під будівлю не приїхала патрульна автівка і його перевезли в окупований Дніпровський райвідділ поліції Херсона. Барчука посадили в одиночну камеру, де він провів наступні два місяці.
Дніпровський райвідділ поліції Херсона. 26 жовтня 2022 року невідомі обстріляли приміщення. Фото: пропагандистський ресурс “Звєзда”
— Кран був, але не працював, воду приносили в бутлях, — розповідає Сергій про умови утримання. — Вікно було дуже маленьке, освітлення дуже тьмяне. Була одна лампочка, яка ледь жевріла.
Пізніше до нього підсаджували інших увʼязнених — до 6—8 осіб, хоч у камері було всього одне ліжко. Більшості доводилось спати на підлозі. Коли рідні Сергія дізнались, де він, то принесли йому туристичні каремати, на яких можна було розміститися вночі. Так звані “поліцейські” дозволили передати увʼязненим речі.
Допити
Ще в день затримання Барчука-молодшого у відділок приїхало троє людей: двоє з них були в масках і військовій формі, один — у цивільному одязі і з відкритим обличчям. Сергія привели у кімнату поруч із камерою, де йому поставили низку питань: хто він, ким працює, що робив у будівлі Пенсійного фонду.
Якоїсь миті один з невідомих у масці (співрозмовник МІПЛ робить припущення, що це були росгвардійці, але доказів цьому немає) сказав, що Сергій “несерйозно ставиться до допиту” і почав душити його шнурівкою від взуття.
— Далі кожне питання, яке вони ставили, супроводжувалось кількома сильними ударами по ногах, руках, ребрах, — розповідає Барчук-молодший. — Били ногами і руками. Це чергувалося з удушеннями, але шнурівка досить швидко порвалася, тож далі він мене душив рукою — робив захват ззаду і душив.
За спогадами херсонця, того разу сумарно він пережив з десяток придушень і приблизно сто ударів.
Пізніше вдома у Сергія провели обшук, після якого чоловіка знов допитували, намагаючись зʼясувати, де офісна техніка. Один із тих, хто розмовляв із увʼязненим, дістав пістолет, показав, що там є патрони, та приставив зброю до коліна херсонця. Але залякати вдалось іншим — окупанти пригрозили, що в кімнату для допитів приведуть його матір і знущатимуться вже над нею. Сергій не витримав і розповів про одну зі схованок, де були компʼютери.
Тоді на допитах Барчуку-молодшому зламали ребро:
— Вони, власне, і зупинились, коли я почав відхаркувати кровʼю.
Травмоване ребро зрослося і припинило турбувати Сергія лише за пів року, коли він уже перебував у кримському СІЗО. До того часу чоловік весь час відчував біль.
Після допиту у Дніпровському райвідділі, коли ті хто його допитував, поїхали геть, Сергій почав втрачати свідомість. Він попросив чергового — місцевого колаборанта на імʼя Віктор — викликати швидку. Той погодився.
— Лікарі приїхали й навіть щось мені вкололи, не знаю що, а потім повернули в камеру, — продовжує херсонець. — Два місяці після цього допиту я був повністю вкритий синцями. Вони були всюди, крім обличчя: по голові тоді не били, бо вони дуже люблять відео знімати, тому обличчя не чіпали.
Затримання Артема
Батько Сергія, 62-річний Артем Барчук, до повномасштабної війни займався бізнесом — у нього власна компанія “Барс Херсон” із гуртового та роздрібного продажу посуду для ресторанів. Друга дружина — 61-річна Лідія Подозерська — працює разом із ним, так само, як і брат Олексій Барчук, тож підприємство Артем називає сімейним.
— Перші російські військові, які зайшли у Херсон, були дуже м’які й ліберальні. Тобто відчувалося, що вони очікували на лояльність від населення, тому поводилися дуже м’яко і стримано, причому це тривало кілька місяців, — розповідає Артем.
Артема Барчука, батька Сергія Барчука, росіяни також кинули за ґрати
Барчук-старший пригадує численні проукраїнські мітинги в окупованому ворогом обласному центрі у перші місяці вторгнення. Утім поблажливість до місцевих, які не раділи “визволителям”, скінчилася у середині червня.
— На той час російське керівництво усвідомило, що ліберальності від населення вони не отримають, тож вони перейшли до методу батога, — згадує Артем.
На його думку, саме в той час російських військових у місті замінили на війська Росгвардії. Саме вони, пояснює херсонець, розганяли мітинги світлошумовими гранатами і стріляли в тих, хто збирався в центрі.
Найстрашнішим місцем у Херсоні на той час стала так звана “Стєкляшка”, або “Склотара” — ізолятор на оптовій базі на північному сході облцентру. У локальних чатах і Telegram-каналах люди розповідали про страшні катування активістів і політичних вʼзянів, яких окупанти почали виловлювати.
Після того, як зник Сергій і Барчук-старший здогадався, що сина забрали росіяни, він вирішив сховати комʼютери, які син встиг винести з Пенсійного фонду. 20 липня Артем зустрівся з братом Олексієм і той запропонував відвезти техніку у квартиру свого сина. Наступного дня частину компʼютерів — приблизно 20 — запакували в картонні коробки і почали вантажити в автобус.
Олексій Барчук, брат Артема Барчука і дядько Сергія
— Лідочка [дружина] принесла з фірми коробки для пакування комп’ютерів, щоб люди не бачили, що ми виносимо. Легенда була така, що ми виносимо свої речі, аби здати квартиру, — пояснює Барчук-старший.
Однак коробок було мало, тож вивезти всю техніку одразу не вдалось: на квартирі залишилось ще шість компʼютерів. Олексій, Лідія та друг родини Олег Самотой поїхали разом по залишки техніки, але закінчити розпочате їм не вдалось — всіх трьох затримали. Артем дізнався про це, зателефонувавши дружині, тож не здивувався, коли побачив біля свого будинку чорний мікроавтобус.
— Я вже зрозумів, що вони за мною стежили, весь Херсон був утиканий камерами, так відстежували всіх, втекти було складно, — говорить він.
Чоловіка затримували 5—6 людей у масках, екіпіровці, бронежилетах і зі зброєю. Опір він не чинив. Артема закували в кайданки, завели в будинок. Всередині один із окупантів вдарив його прикладом автомата в ребро. Чоловікові перехопило подих, він упав. Нападники почали допитувати його, що було у коробках і куди їх переносили? Барчук-старший на всі питання говорив правду — що його син за відсутності іншого керівництва залишився головним у херсонському управлінні Пенсійного фонду, що техніка належить Пенсійному фонду, тож компʼютери рятували від мародерів, для цього й виносили.
Херсонець згадує, що майже всі в групі нападників були в масках, лише один стояв із відкритим обличчям. З Артемом спілкувався саме цей чоловік.
— Він каже: “Я офіцер ФСБ, я офіцер російської армії і ми тут воюємо проти Америки”. І дивиться на мою реакцію, а я не реагую, — переповідає події Барчук-старший.
МІПЛ зафіксувала численні свідчення про те, що допитами цивільних на окупованих територіях України займаються, зокрема, співробітники ФСБ
Ефесбешник спитав у Артема, на чиєму той боці. Херсонець спокійно відповів, що не займається політикою, що його цікавить лише бізнес і родина.
— Збрехав, звісно, я на цьому розуміюся краще, ніж багато хто, і позицію маю хорошу — таку, що можу допомогти людям розібратися в ситуаціях. Але перед ними я зайняв саме таку позицію, — пояснює Артем.
Набагато раніше Сергій передав батькові на зберігання автомат, який йому видали в ТрО. Барчук-старший обернув зброю у поліпропіленовий мішок і поставив у дальній кут темного підвалу будинку. Через будівництво таких мішків із матеріалами тут було повно, додатково ще певну кількість він спеціально поскладав у той самий льох.
Під час затримання ефесбешники зазирнули і в підвал, посвітили ліхтариком, але перевіряти вміст мішків не стали.
— Це було найскладніше, — зізнається Барчук-старший. — Бо якби знайшли автомат, ми б тут із вами не розмовляли. Тому що я знаю історії всіх, у кого була зброя — це тортури, це вивертають назовні все, що можна, і всіх рідних, і всіх близьких ловлять, відстежують і потім уже не відпускають. Тим паче, на автоматі були відбитки пальців Сергійка і мої.
За два місяці, у вересні, тут провели ще один обшук — і теж нічого не знайшли:
— З Божої волі, — каже Артем.
Херсон
Усіх чотирьох — Артема, Олексія, Олега та Лідію — привезли у той самий Дніпровський райвідділ, де вже перебував Сергій. Барчука-старшого спочатку посадили в одиночну камеру. Він згадує це так:
— У Дніпровському райвідділі один “мавпʼятник” [йдеться про окрему клітку з металевими ґратами] і дві камери — одномісна та двомісна. Мене посадили в одномісну. У камері води не було, страшний сморід сечі, спека, задуха.
Камера утримання у поліцейському відділку. Фото ілюстративне
Перші три місяці затримання “поліцейські” не давали увʼязненим їсти — їхнім харчуванням повністю займалися рідні. За словами Артема, два рази на день Ольга Барчук, дружина його третього брата Андрія, та сестра Олега Самотоя приносили їм готові страви. Їжі було достатньо, тож вони ділились продуктами з іншими затриманими.
Барчук-старший згадує трьох чергових із райвідділку — це були місцеві колаборанти, які до окупації працювали в поліції. Найзлішим із них, за словами Артема, був Віталій (прізвища не памʼятає).
— Віталік реально всіх не любив, — занурюється в спогади колишній бранець. — Він сильно хотів кар’єру й робив усе по повному жестяку. Сама обстановка в райвідділку не була сильно агресивна, та він був найбільшим джерелом агресії.
Пізніше до Артема підсадили брата Олексія і друга Олега. Сергій перебував у сусідній камері, тож вони перегукувались між собою. Дружину Лідію тримали просто в коридорі райвідділу — вдень вона сиділа на стільці, на ніч розкладала матрац.
— Я сиділа в коридорі, а поруч зі мною — дві камери, — розповідає вона. — У камерах не було води, щоб змивати та пити. Тож я ходила і набирала їм пляшки з водою, спочатку у супроводі чергового, а потім мене вже саму відпускали.
Лідія Подозерська, дружина Артема Барчука
За кілька днів після початку увʼзнення слідчий повідомив, що всі вони проходять за статтею 158 ч. 4 Кримінального кодексу РФ — крадіжка, вчинена організованою групою в особливо великому розмірі, карається позбавленням волі на строк до десяти років.
Як каже Артем, в цілому до увʼязнених в Дніпровському райвідділі ставились непогано.
— У цьому місці не було насильства, більша частина співробітників РВВС [Районне відділення внутрішніх справ] розуміли, що ми невинні, — стверджує херсонець. — Вони були майже впевнені, що нас відпустять.
Родина Барчуків і Олег Самотой дійсно сподівались, що їхнє увʼзянення незабаром скінчиться. Надія посилилась, коли у райвідділку почали готуватись до евакуації — українська армія підступала до Херсона. Але замість того щоб звільнити увʼязнених, їх перевезли на лівий берег області.
Новий етап
Сергія Барчука вивезли з Дніпровського райвідділу 15 вересня 2022 року. Спочатку перевели у Херсонський слідчий ізолятор на вулиці Перекопській, де двоє “керівників СІЗО”, як вони себе називали, відразу побили чоловіка гумовими кийками. Окупанти пояснили це тим, що таким чином хочуть забезпечити “порядок” — щоб увʼязнений у майбутньому не порушував режим утримання. Тут він пробув один місяць, після чого Сергія відправили в Крим.
Херсонський слідчий ізолятор. Фото: УНІАН
Його рідних перевели з Дніпровського райвідділу пізніше — 21 жовтня 2022 року. На той момент тут майже нікого з інших увʼязнених не залишилось. У той день братів Артема та Олексія Барчуків, Лідію, Олега Самотоя і ще одного затриманого вивели з будівлі та посадили в “Газель”, обладнану для транспортування арештантів.
Перевалочним пунктом став Олешківський ІТТ, де увʼязнених протримали три дні. Наступним місцем перебування херсонців (крім Лідії) став ІТТ в селищі Каланчак за 70 км від Херсона. Тут брати Барчуки потрапили в одну камеру, Олега тримали окремо. Оскільки жіночих камер в ізоляторі не було, дружину Артема відвезли в Чаплинку, селище за 40 км. Однак у Чаплинському ізоляторі Лідію все одно посадили з незнайомим чоловіком, який виявився херсонським колаборантом. Лише за деякий час там зробили окрему жіночу камеру.
У Каланчаку всіх увʼязнених змушували вчити російський гімн. За відмову погрожували фізичним насиллям.
— Тих, хто не зміг вивчити, у коридорі били та карали шокером, — згадує Артем.
На вивчення гімну увʼязненим дали три дні.
— Із пам’яттю в нас усе добре: ми вивчили гімн і всією камерою, як “хор Верьовки”, співали той клятий гімн, — додає своєю чергою Олексій.
Попри це, згодом Барчук-старший називав Каланчак “курортом” порівняно з тим, що на них очікувало далі.
За два місяці — 20 грудня — Барчуків та Самотоя перевезли ще далі — в Чонгар, село у Генічеському районі на адміністративному кордоні з Кримом.
Про це місце Артем згадує як про найстрашніше за весь час їхнього полону.
Це перша частина цієї історії. Про пекло Чонгара, ув’язнення в Криму, визволення та шлях родини Барчуків та їхнього друга Олега Самотоя до України розкажемо у другій частині. Підписуйтесь на соціальні мережі МІПЛ, аби не пропустити продовження цієї історії.
Євгенія Корольова, журналістка МІПЛ
