Росіяни 28 місяців тримають у тюрмі ветерана АТО з Нової Каховки
У 2014 році Леонід Кондрацький добровольцем став на захист України. Відвоював півтора року і повернувся до цивільного життя. Працював заступником начальником муніципальної охорони міста Нова Каховка. Коли почалася повномасштабна війна, виїздити не планував — вік похилий, а сидіти на шиї у дітей, які все починають з нуля, не хотів. Тож чоловік залишився в місті. Він продовжив ходити на роботу, допомагав перевозити людей із Нової Каховки до Берислава, передавав посилки між містами. Окупанти затримували Леоніда тричі. Востаннє — 17 жовтня 2022 року. Відтоді він у вʼязниці. Рідні не розмовляли й не бачили Леоніда 28 місяців.
Перші затримання та обшук в будинку доньки
Вперше Леоніда Кондрацького росіяни затримали на блокпосту в лютому 2022 року. Тоді чоловіка девʼять днів утримували у неволі, однак врешті-решт відпустили. На початку квітня окупанти прийшли до його доньки Ірини Литвиненко: оточили будинок бетеерами, запустили дрони. Новина про це застала жінку на ринку. Вона швидко побігла додому, де той час там перебували діти. Ірині наказали вивести всіх надвір, після чого росіяни зайшли всередину.
Ірини Литвиненко, донька викраденого у Новій Каховці Леоніда Кондрацького
Їх було близько десятка. Литвиненко припускає, що дехто — колаборант, оскільки добре говорив українською мовою. Почався обшук, Ірині влаштували допит про батька, його знайомих і участь в АТО:
— Запитували, як часто батько приводить до мене друзів-військових. Це питання мене в ступор поставило. Я кажу: “Чого він взагалі буде до мене їх приводить? Це мій будинок, багато де можна проводити зустрічі зі своїми друзями”.
Запитували, навіщо він в АТО пішов. Але як я можу пояснити, чого він туди пішов?! Сказала, що були певні обставини — треба було йти. “Що за медалі, де книжки для медалей?” А він же афганець у мене, я не знаю, де ці книжки. Питали, де зброя тощо.
Те, що Леонід Кондрацький — колишній військовий, росіяни знали давно, а на російських сайтах публікували його фото, розшукували. У чоловіка завжди була чітка проукраїнська позиція: ще за радянських часів, коли донька навчалася в молодшій школі, дозволяв їй не вчити вірші з комуністичним забарвленням, а на роботу часто одягав вишиванку.
Досьє на Леоніда Кондрацького на одному з російських сайтів
Наприкінці допиту Ірині наказали, аби батько прийшов в окупаційну комендатуру. Кондрацький пішов, із ним поговорили, агітували “згладжувати обстановку всередині народу”. А вже 14 квітня того ж року чоловіка викрали вдруге. На цей раз біля Північнокримського каналу. Утримували 17 днів.
Обидва рази окупанти катували Леоніда і схиляли до співпраці. Донька каже, що після тортур він ледь пересувався, одна нога була настільки набрякла, що неможливо було зняти джинси. У тюрмі йому не давали спати: щопівгодини росіяни брязкали металевими засувами або відчиняли камеру, наставляли автомат і горланили.
— Я намагалася його вмовити піти й зняти побої. Але він відмовився, каже: “Воно зараз нічого не дасть. Не хочу підставляти знайомих дівчат, які побої знімають”. Лаборанти щось побачать, то, не дай боже, на підвал потраплять”, — розповідає донька.
Тиснули на Леоніда через рідних, тож коли його вдруге відпустили, чоловік знову попросив дітей виїхати з окупації. Мотивував тим, що інакше тиску не витримає. До того Ірина виїзд не планувала, та після прохання батька таки поїхала. Натомість його дружина Алла й досі чекає на чоловіка в Новій Каховці.
28 місяців полону
Втретє Кондрацького викрали за пів року, 17 жовтня 2022-го. Росіяни прийшли до нього додому, наказали збиратися. Перші 18 днів його утримували в приміщенні СБУ у Новій Каховці.
— Дружина і старший брат ходили до нього з передачками. А тоді дізналися, що батька перевезли, куди — не сказали. Представник Росії тільки повідомив: “Вони його повезли до нашого Криму, чого ви переймаєтеся?” — розповідає донька.
Ірина звернулася в українську прокуратуру та поліцію, Міжнародний комітет Червоного Хреста та інші організації, аби дізнатися про долю батька. Писала й у російське СІЗО.
— Девʼятого чи десятого грудня 2022 року мені зателефонували з Червоного Хреста й повідомили вісточку від батька в усній формі. Там буквально одне речення було. Але де його утримують, не сказали. Лише підтвердили, що він у полоні і зареєстрований у них, як цивільний. Сказали, що я усно теж можу щось передати. Я розгубилася, але просила передати, що ми майже вдома, в Україні, що чекаємо на нього, — згадує Ірина Литвиненко.
Леонід Кандрацький до того, як росіяни незаконно затримали його на окупованій Херсонщині
Жінка кілька разів писала листи батькові, але чи доходили вони, невідомо. У січні 2023-го через Національне інформаційне бюро вона отримала записку: “Усе нормально, чекаю на обмін”.
Коли в травні 2024-го відбувся черговий обмін військовополоненими, з Іриною зв’язався чоловік, який сидів в одному СІЗО з її батьком у місті Камишин Волгоградської області.
— Артур зателефонував і повідомив, що був разом із ним в одній камері, — говорить донька. — Процитував певні розмови, я переконалася, що він дійсно говорить про мого батька. Він дуже стримано говорив.
Розповів, як ділилися м’ясом, щоб кожному дісталося, і що батько підтримує тих хлопців, які зневірилися, розповідає їм, що готуватиме, коли вийде на волю. Він дуже добре готує. Мріє про те, що якусь машину собі візьме. Мріями і сподіваннями себе підтримує. Цей телефонний дзвінок був для мене дуже радісним.
В ув’язненні Леонід дуже схуд. За словами Артура, який був із ним в одній камері, наразі вага Кондрацького сягає 60 кілограмів, тоді як до полону була 96 — 98 кілограмів.
Російське місто Камишин знаходиться за 1126 км від Нової Каховки
У якому стані Леонід і де конкретно він зараз, рідні не знають. Чоловіку росіяни інкримінують міжнародний тероризм, та чи пішла ця фейкова справа у суд, також невідомо.
Ірина каже, що донедавна боялася говорити публічно про незаконне утримання батька. Вважала, що це може йому нашкодити. Утім з плином часу почувається все більш безпомічною і не знає, що ще може зробити.
— Зараз я хочу кричати, але немає куди. Хочеться щось зробити, та я не знаю, що саме. Поїхати туди я не можу, бо сумніваюся, що мене випустять. Переживаю, щоб гірше не зробила. Мені здається, я досі не прийняла цього, досі в якомусь коматозі. Жила людина собі спокійно, як то кажуть. Зустріла пенсію. Було своє житло, була своя автівка. Діти й онуки дорослі, няньчити нікого не треба. Захотіли десь поїхати — поїхали. Тато часто збирав нас разом. Дзвонив і казав: “У нас сьогодні вечеря”. І ми після роботи їхали до нього. На свята разом були. Оці моменти так душу гріють. Я дуже сподіваюся, що таке ще буде. Що колись ми повернемося додому. І дуже хочу відплати за кожен переляк, за кожен вибух.
Авторка: Яна Ільків, журналістка МІПЛ
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст необов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
А чого це вона – його донька – така кровожерлива, ненаситна ???
” … дуже хочу відплати за кожен переляк, за кожен вибух …”
– хіба це нормально, коли людина така “миролюбива”, така “спокійна”, така “лагідна українка” ???